Населення Галичини за «Баварським географом». IІІ | www.zbruc.eu | 2
передрук моєї статті із інтернет-журналу Збруч.
Населення Галичини за «Баварським географом». IІІ
Борис ЯВІР ІСКРА
Продовження. Початок - «Документ «Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii»» та «Середньовічні торгові шляхи».
ІІІ. Розташування етносів за даними «Баварського географа»
• частина 1 • частина 2 • частина 3 •
• Сусідами бужан були Sittici, про який в Описі вказано, що це “край, в якому народу і градів без ліку”. Деякі дослідники висловлювали необґрунтовані версії локалізації від Житомира до Боснії, із р. Житавою, притокою Нітри, у районі гирла Заале при Лабі. Л.Войтович зазначає, що всі ці локалізації ніяк не пов’язані з контекстом назв у Описі, відтак найбільш прийнятною виглядає версія, яку першим висловив Й.Геррман, його підтримали Б.Томенчук, Л.Войтович і автор дослідження. Обидва розмістили їх на схід від бужан по Дністру. Оскільки бужани «сиділи по Бyгy» - на Волині, а уличі до переселення в бік Подністров'я (між 920 і 940 роками) мали перебувати на Середньому Бозі, зрозуміло, що ймовірних ситичів та їхніх сусідів стадичів варто розміщувати якраз у Верхньому та Середньому Подністров'ї (територія сучасної Галичини), через які проходило розгалуження "Бурштинового шляху" від Бугу на Дністер. За сучасними дослідженнями, це - колишні хорватські землі на лівобережжі верхньої та середньої течії Дністра, де поборяни (назва частини місцевого населення за місцем проживання, згадана у Празькому привілеї) утворили князівство з імовірним центром у Стільську, а потім на його основі виникло Звенигородське, росту та розквіту яких сприяли підсоння та торговельна і політична ситуація. [1; 8; 13; 30; 39]
На ймовірних землях ситичів археологами виявлено десятки городищ, святилищ та інших поселень, частина з яких - величезних розмірів (наприклад, виробничі комплекси типу Рудниківського металургійного, городища Зудеч, Звенигород, Солонсько, Стільсько (агломерація розкинулася на десятки км², включаючи князівське місто з городищем 250 га, культові язичницькі комплекси, передмістя, городища-супутники), Луковище, Рогатин та інші, які були у десятки разів більшими за сучасні їм міста Русі). Цей реґіон багатий на археологічні знахідки, адже є одним із теренів етногенези слов’ян. Знахідки 5-7 століть належать до культури празького типу, є спорідненими із знахідками з теренів західних слов’ян, пізніші знахідки вказують на «галицький тип руської культури» за словами І.Русанової та Б.Тимощука. Археологічні дослідження цих територій (О.Корчинський, М.Филипчук та інші) відзначають економічне піднесення, що почалося на початку 9 століття і спричинило, ймовірно, різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою; дозволяють припускати, що на цих землях функціювало розвинене розшароване суспільство, здатне до створення державних організмів. Цікаво, що на мапі Птолемея (2 століття н. е.) на північ від Карпат, на схід від витоків Вісли та на захід від Амадокського озера і Певкінських гір розташований народ Arsiete. [8; 9; 14; 26; 36; 38; 39; 40; 41; 42]
Мапа городищ реґіону (автор Орест Корчинський)
Враховуючи вже відомі союзи племен, торгові шляхи та топоніми, ситичів можна розмістити поблизу сучасного Львова та на південь від нього, західна межа розселення ситичів, ймовірно, тягнулася від витоків Дністра до Розточчя, де ситичі могли межувати з черв’янами, опісля кордон повертав на південний схід і йшов північніше Львова, Грибовичів в сторону літописного Рожного поля (біля Золочева), де була давня межа Галичини та Волині (північніше, у витоках Бугу, на Малому Поліссі, жили бужани). Умовною межею між ситичами та стадичами межею міг бути «галицький коридор» - терени від Золочева до Дністра з виходом на один з перевалів через Карпати (цим коридором авари піднімалися до Волині та пізніше дуліби міґрували на південь та захід). Південна межа розселення ситичів проходила, ймовірно, карпатськими хребтами, де проживали бойї (вони не згадуються в Описі, отже не перебували на важливому торговому шляху, але в майже рівночасному документі «Про управління імперією» Константина Багрянородного бойї згадано неодноразово). Означена територія - це загалом терени Звенигородського князівства, які у 7‑9 століттях були густозаселеним масивом, що цілком може бути «краєм, в якому народу і ґрадів без ліку». А ареал стадичів міг займати значну частину південно-східної Галичини (пізніші Теребовлянське та Галицьке князівства [ця інформація коректує дані дослідження про хорватів]). Внаслідок природного багатства та вигідного розташування на торговельних шляхах, геополітичне становище території було нестабільним: їх землі в другій половині 10 - першій третині 11 століть розділили долю сусідніх черв’ян і стали тереном боротьби між династіями Пржемисловичів (чехи володіли частиною земель до р. Буг на півночі орієнтовно до 979 року), Рюриковичів і П’ястів (руси і ляхи в 979-1031 роках позмінно володіли землями між витоками р. Буг та середньою течією р. Вісла), а також боротьби за політичну та релігійну (довго опиралися християнізації) самостійність, яка в 1099 році увінчалася успіхом - військо галичан перемогло русів на Рожному полі. [8; 12; 17; 33; 38; 39]
• Далі на схід та південний схід від ситичів проживали Stadici, в яких було, за даними Опису, 516 градів і «безліч людей». Здогадки розташування стадичів представлені численними версіями від Русі до Центральної Боснії (наприклад, с. Стадице над р. Біліною, Стадінгія над нижнім Везером), але вони слабко арґументовані. Найбільш обґрунтованим виглядає припущення Й.Геррмана, його підтримали Б.Томенчук, Л.Войтович і автор дослідження: цей етнос знаходився у Придністров’ї. [8; 33; 39]
Народ, який за Описом мав аж 516 міст та «безліч людей», цілком міг проживати на густозаселеній у той період території пізнішого Теребовлянського князівства, а за місцем ранішого проживання вихідців з тих земель могли називати требов’янами (аналогічно, частини населення тогочасної Галичини могли за місцем проживання називатися засянами, требовлянами та поборянами - ці етноніми згадані у Празькому привілеї). Ситичі початково розміщувались в районі сучасної Теребовлі (Требовль-Trębowl-Теребовля) в басейні Середнього Дністра. Цей район густо заповнений археологічними пам’ятками відповідного періоду, столиця пізнішого князівства вже у 8-9 століттях була укріпленим містом. Ймовірно, до краю стадичів належали такі міста та їх попередники, як Теребовля, Галич (спочатку був в межах Теребовлянського князівства), Микулин (Микулинці), Збараж, Ушиця (Стара Ушиця), Бакота, Кам’янець та інші. В цьому реґіоні автором виявлені співзвучні за назвами урочища, хутори Стадники, Стадна. Західна межа розселення, за якою жили ситичі, йшла залісненими горбогорами від Рожного поля до Дністра і звідти до Карпат (так званий «галицький коридор»), на півдні поселення стадичів сягали Карпат і виходили на схід до серединного Дністра, а межа з себірами тягнулася орієнтовно Медобірським хребтом із північного заходу на південний схід. Станом на 8-9 століття панувало м’яке підсоння із великою кількістю опадів, що сприяло існуванню джерел води доволі високо на пагорбах, завдяки чому навіть на піднятих ділянках успішно засновувалися та існували гради і супутні поселення (наприклад, Луковище, Стільсько, Звенигород Збручанський, Теребовля та інші). М’який клімат сприяв добрій для ведення господарства зволоженості прирічкових долин чи долин без стоку. Через терени стадичів пролягали як велике відгалуження "Бурштинового шляху" (Дністром до чорного моря), так і менш важливі шляхи (Галич - Теребовля - витоки Богу - Київ, Галич - Теребовля - витоки Богу - Меджибіж). Підсоння та суб’єктивні чинники сприяли як внутрішньому розвитку реґіону, так і активним зовнішнім зв’язкам. Внаслідок природного багатства та вигідного розташування на торговельних шляхах, геополітичне становище території було бурхливим: їх землі в другій половині 10 - першій третині 11 століть мали подібну долю до сусідніх ситичів (вірогідних даних про чеське, моравське, польське володіння цими землями нема, а Володимирові Святославовичу так і не вдалося подолати опір місцевих хорватів, судячи із скупого повідомлення в літописі) і були тереном боротьби за політичну самостійність від Русі, яка в 1099 році увінчалася успіхом - військо галичан перемогло русів на Рожному полі. Довго опиралися християнізації, залишаючись язичниками. [8; 12; 17; 33; 38; 39]
Мапа городищ Прикарпаття (надав Орест Корчинський)
Вочевидь, саме стадичі та ситичі - «численні народи» (союзи племен) становили основу населення тодішньої Галичини, а самі назви, на думку Л.Войтовича, цілком відповідають землеробсько-скотарському характеру занять тутешнього населення. При тому, варто зауважити, що в Описі не згадано хорватів. Можливо, на час створення документу (820-840 роки), хорватської держави вже не було (раннє державне утворення хорватів, відоме еллінам, належало Великій Моравії десь від 860-х років) і ще не було, адже перша згадка про пізнє державне утворення міститься у доповненні англійського короля Альфреда І Великого (879-899/901) до хорографії іспанського священика Павла Орозія, що базувалося на різноманітних відомостях сучасників, зокрема добутих при дворі Арнульфа, германського короля (887-899) і римського імператора (896-899), який воював проти Великої Моравії й інших сусідніх слов’ян, де хорвати (Horoti, Horiti) фігурують як північно-східні сусіди Моравії. Підтверджується погляд, що хорвати були лиш частиною місцевого населення (етнос та навіть великий рід), якій вдалося на деякий час об’єднати різноманітні близькі слов’янські племена та створити потужну державу, знану з різноманітних писемних джерел. Після вбивства чеського князя Вацлава князем Болеславом у 929 році, його мати княгиня Драгомира втекла на схід до хорватів - за межі впливу Болеслава. Але вже з другої половини 10 століття до 979 року землі на північ до р. Буг належали державі Пржемисловичів (про східну межу чеського впливу нічого невідомо). Чи не востаннє хорвати згадані в Празькому привілеї 1086 року, який описує межі тодішнього празького єпископства, причому хорвати діляться на дві окремі групи - перші поряд з пшованами (в межах Чехії), а другі, «інші хорвати» - окремо, на сході, виходячи із контексту пам’ятки, що може вказувати на те, що й після утвердження Ростиславичів на галицьких престолах, терени, заселені ситичами та стадичами західним сусідам були відомі ще як хорватські. [8; 13; 37; 38; 39]
• Далі на схід від стадичів жили Sebbirozi, які за даними Опису мали 90 ґрадів. Це перший у ряді етнонім із загадковим суфіксом -ozi, що може вказувати на спорідненість відповідних етносів, чи хоча б на походження назв з однієї чи близьких мов (наприклад, мова інформатора). Цілком логічно припустити, що Sebbirozi жили на схід від стадичів (Й.Геррман, розташовував їх на середньому Дністрі, Б.Томенчук - південніше від нинішньої Буковини, Л. Войтович вважав, що це був густозаселений масив на правобережжі Дністра в галицькій частині території карпатських хорватів), і їхня територія примикала до торгового шляху Дністром. Топоніми та гідроніми вказують, що реґіон заселення Sebbirozi загалом збігається з пізнішою так званою Болохівською землею, принаймні, у західній її частині. Давні мапи (наприклад, Lithvania Gerard Merkator, Europae Tabula VIII Giacomo Gastsldi, Landtafel des Ungerlands) терен витоку річок Збруч, Случ, Жердь (притока Горині), Бог показують як Амадокське озеро, деякі - як дуже заболочену місцину. Ці відомості давніх картографів є вказівкою на, щонайменше, заболочену малопрохідну посічену витоками великих рік місцевість - Авратинську височину. Також у цьому терені є нагромадження подібних топонімів та гідронімів, відображених на давніх мапах: Зеборов (Зборів), Себоруч, Себровче (Збруч), Сбара, Сбарас, Сбараж (Збараж) (на картах Estas de la Couronne de Pologne..., Haute Podolie…, Qvae Podolia Palatinatus Vulgo Dicitur..., Typus Generalis Ukrainae..., Ґійома де Боплана); також на південь від Збаража на відрогах Медоборів є гора Сабариха. Подібні назви (назви річок) також відомі в інших землях, куди міґрували слов’яни з теренів їхньої етногенези: р. Себіра й оз. Сабро в Росії, ріки в Центральній Боснії. Ці назви можуть вказувати, як на давній корінь *bar (у давніх слов’ян означало «багно», «мокровиння»), так і на корінь *sbr. Враховуючи, що у мові тракійців, які залишили в цьому регіоні чимало назв (Серет, Липа, Дністер, Стир, Стрий та інші), такого кореня не виявлено, є потреба пошуків передусім в мовах населення, що проживало тут до їх приходу. Підтвердженням давності кореня є дані В.Стецюка про етноніми серб, сабір, які співставляються з великим гніздом слів різних мов зі значенням «сусід, друг, побратим»: українське сябер, сябро, білоруське сябар, болгарське сябр, сербське себар, російське себёр, литовське sebras, мордовське шабра, албанське sёmbёr та інші, що, ймовірно, належать ще до палеолітичного спадку. [4; 8; 15; 30; 33; 38; 39; 45; 46; 47; 48; 49; 50; 51]
Фраґмент мапи Ґ. де Боплана, де показано, що м. Зборів - Зеборов, р. Збруч - р. Себоруч. [44]
Через землі ймовірних себірів проходили шляхи, які сполучували Київ із Європою і були відгалуженням більш важливих шляхів, описаних у попередній частині дослідження. Зокрема, до них належать шлях з Галича через Теребовлю до витоків Бога, а звідти на Київ, а також вздовж Богу до Чорного моря через пізніші болохівські міста Межибоже, Божський, Болохово. Враховуючи історичні дані, себірів можна розмістити у межах, де пізніше розміщувалися жителі Болохівщини: верхній Бог, Случ, Тетерів; із заходу - такі прикордонні міста (знаходились за межами Болохівської землі): волинські - Вигошів, Шумськ, Тихомль, Гнійниця (Поліське), Ізяславль (Ізяслав), Острог, Дорогобуж, Сапогинь (Сапожин) та Корчеськ (Корець); галицькі - Збараж, Микулин (Микулинці), Теребовль (Теребовля), Моклеків, Звенигород (Дзвенигород (на Дністрі) або Звенигород (на Збручі)); на півночі ймовірним кордоном міг бути літописний Чортів ліс - масив між правобережжям середньої течії р. Случ і лівобережжям верхнього Тетерева; на півдні землі себірів доходили Пониззя, де із порубіжних галицьких міст згадані Каліус (Калюсик), Бакота та Ушиця (Стара Ушиця); на сході терен обмежувався верхів'ям р. Тетерева. В межах означеної території зафіксовано кілька десятків городищ, селищ і могильників. Про переважання слов'янських елементів (деякі дослідники висловлювали думки, що на пізніх болохівців могли бути суттєві тюркські, половецькі впливи, що не підтвердилося ні генетично, ні археологічно) свідчать предмети побутового вжитку, набори ювелірних прикрас (початкове переважання елементів, характерних для дулібсько-волинської спільності). Загалом, риси матеріальної та духовної культури вказують, що на населення цих земель в культурному плані вплинули з півночі волиняни (цілком логічно, враховуючи різноманітні міґрації з Волині в попередні століття), а з півдня - уличі (між 920-940 роками вони міґрували у Середнє Подністров’я). Населення реґіону довгий час боролося проти руської окупації та християнізації - серед археологічних знахідок, що стосуються пізнього Середньовіччя, у ймовірних землях себірів знайдено багато речей, пов'язаних з язичницькими віруваннями слов'ян. [10; 11; 12; 16; 26]
Мапа розташування етносів за Описом в районі Центральної Европи, на мапу нанесено для орієнтування частину стародавніх міст (реконструкція: Борис Явір Іскра)
• Далі на схід за течією Богу жили Unlizi, за даними Опису, «численний народ», що мав 318 ґрадів. Найймовірніше, це - уличі, чия назва походить від слова «угла» - «кут» (ймовірно, спочатку жили у куті - вигин Дніпра у районі порогів). В період 8-10 століть заселяли землі вздовж нижньої течії Дніпра, Південного Бугу та узбережжя Чорного моря. Уличі і сусідні тиверці довго опиралися русам, але були завойовані із особливою жорстокістю. Остання згадка про уличів датується літописом 970-х років. Побожжя та Пониззя були заселені уличами у ході колонізації 920-940 років - вони були витіснені на північ кочовиками (за поширеною версією), звідси логічно припустити, що на час написання "Опису" все ще займали терени між Дністром, Богом та Дніпром. [1; 8; 12; 16; 33]
• Десь поряд з уличами Опис згадує етнос Neriuani, які мали 78 ґрадів. Локалізація суперечлива. Б.Томенчук розмістив їх біля гирла Дністра, Л.Нідерле ототожнював їх із неврами, згаданими Геродотом (512 рік до н. е.). Близько середньої течії Дніпра Птолемей вказав етнос Nauari, а у різноплемінній армії Аттіли, за свідченням Аполлінарія Сідонія, були neurees. Можливо, вони довго зберігали свою назву, при тому, під впливом кочовиків міґрували з-над Дніпра на лівобережжя Дністра, що корелюється із даними археології про слов’янську групу пам’яток на середньому Бозі, звідки разом з уличами зрухалися далі на захід - на Збруч, в нижній течії якого відомі топоніми Ніверка, Нивра. [8; 33; 41; 42]
• Південніше від ймовірних неврян на шляху Дністром до Чорного моря були Attorozi, які за Описом мали 148 ґрадів, причому було зазначено, що «народ, найбільш розгнузданий». Черговий етнос, у назві якого є суфікс -ozi, що може вказувати на спорідненість народностей з подібними назвами у теренах Побожжя, Подністров’я та нижнього Дунаю. Локалізація цього племені спірна, але вірогідними можна вважати погляди Й.Геррмана, П.Шафарика, Л.Войтовича, В.Сєдова, що це - літописні тиверці. Ця версія добре вписується в порядок назв після уличів та неврян (неврів). Дублетом Attorozi можна вважати Aturezani, які мали 104 гради і контекстуально мали би бути в приблизно тому самому реґіоні (їх розміщували між Карпатами і Дунаєм). У межиріччі Дністра і Прута збереглися залишки декількох груп слов'янських поселень і городищ (Алчедар, Екімауци, Царьовка, Рудь та інші), що ідентифікуються з літописними тиверцями, які в тому реґіоні оселилися в 9 столітті, а їхні поселення доходили до Дунаю. На заході їхній ареал межував із землями волохів. В середині 10 століття землі тиверців були жорстоко завойовані Руссю, а з 12 століття внаслідок набігів печенігів і половців етнос зрухався у Середнє Подністров’я, де поступово змішалися з сусідніми слов'янськими племенами південної Галичини. [1; 8; 12; 17; 33; 35]
Цікаво, що на мапі Птолемея (2 століття н. е.) у пониззі Дніпра та Таврії розташовано народ Torreccade. Також варто зауважити, що епітет «турецький», яким називали поселення, городища, пов’язані з язичницьким культом на півдні Галичини (наприклад, святилище Турецька Кирниця), може стосуватися передусім не турків, а туречан/турчан, а вже у пізніші століття міг бути переосмисленим, відповідно до нових історичних умов. [41; 42]
• На південь від тиверців проживали Eptaradici, які за Описом мали 243 ґради. З усіх версій найпереконливіше виглядає версія А.Кралічека та А.Назаренка, які у назві вбачали поєднання грецького «έπτά» зі слов’янським «родичі», тобто «сім родів» - міжплемінне об'єднання слов'ян, відоме з 602 року, що разом з булгарами та іншими слов'янами з 679/680 років стали основою Першого болгарського царства. Ймовірно, проживали в Буджаку - між нижньою течією Дунаю та Чорним морем, що вписується в порядок за Описом. [8; 33]
• Далі у тексті Опису згадані чи не найзагадковіші етноніми, розташування яких, на погляд Л.Войтовича, інформатори докладно не уявляли, але знали, що вони розселені десь далі за тиверцями. А.Кралічек вважав їх наддунайськими болґарськими племенами. Як на мене, етноси із суфіксом -ozi могли бути спорідненими та проживали на близьких теренах, тобто їх усіх варто розташовувати у басейні Дністра. До них належать Uuillerozi, які за Описом мали 180 ґрадів. Також в означеному регіоні були Zabrozi, які мали 212 ґрадів і Л.Войтович пов’язував цей етнонім із етносом Saboci, які на мапі Птолемея (2 століття н.е.) розташовані на північ від Карпат і Певкінських гір, вважаючи, що стародавній етнос з якихось причин міґрував у межиріччя Пруту та Дністра. Теж в регіоні нижнього Дністра, ймовірно, були розташовані Znetalici, шо мали 74 гради. Aturezani із 104 ґрадами згадані раніше (ідентифікуються як тиверці чи їх частина). Л.Войтович вслід за П.Шафариком вважав, що Chozirozi, які мали 250 градів, це - хазари, але нічим, крім співзвучності, своєї позиції не обґрунтував, а в Описі назви одних і тих самих етносів при повторних згадках передані щонайменше подібно, при чому кількість ґрадів тотожна чи близька, тому така версія відпадає - хазари згадані пізніше, на іншому шляху. [1; 8]
3. Група племен, що проживали від окраїн Великої Моравії до Балтики вздовж відгалуження Бурштинового шляху. Починається етносом Lendizi та завершується етносом Uuizunbeire. Частина народностей на виділеному шляху відома з інших джерел, частина, на жаль, більш ніде з відомих пам’яток не згадана, тому їхнє розташування доволі дискусійне. Вказано історично-географічний порядок, з півдня на північ та з заходу на схід. На думку Л.Войтовича, дані про неї могли бути отримані від Мефодія та його оточення.
• Станом на час написання Опису на північному сході від Моравії були Lendizi - лендичі, які мали 98 ґрадів. Згідно з «Повістю временних літ», предки ляхів початково жили на Дунаї (ймовірно, території Паннонії), але через нашестя волохів переселились на Північ та осіли в басейні р. Вісла. Етнонім походить від праслов'янського слова «леда» і означав «мешканці пустощі», «хлібороб, який палить ліс». У творі Константина Багрянородного «Про управління імперією» вказано, що плем’я lеnzenionoi сплачувало Києву данину в часи реґентства Ольги - у середині 10 століття вони деякий час могли утримувати верхів’я Прип’яті і брати участь у дніпровській торгівлі з Візантією та сплачувати якусь частку Києву. Можливо, бужани, волиняни чи інші волинські племінні князівства перебували у якийсь період під їх гегемонією. У 10 столітті лендичі локалізувалися біля північних великоморавських кордонів. На півдні лендичі стикалися з уграми, що мали під протекторатом Перемишль на початку 10 століття. Східний кордон території лендичів з черв’янами проходив долиною р. Вепр, можливо, до середньої течії його лівої притоки - р. Пор, і далі додолу р. Ґораєць. Загалом, вірогідно розміщувати лендичів у Сандомирсько-Люблінській землі. [8; 17; 35]
• На південний схід від лендичів згадані Thafnezi (ймовірні таничі), що мали 257 ґрадів. Про них написано раніше.
• На північний схід від ймовірних таничів (Thadesi/Thafnezi) проживали черв’яни, згадані в Описі двічі - як Zuireani та Zeriuani. Про них написано раніше.
• Після черв’ян у цій частині Опису згадані Prissani, намагання ототожнення яких з пужичанами у Помор’ї, плем’ям Brizani, сусіднім до гаволян чи навіть пруссами хибують значним географічним “стрибком” та очевидним відривом від тексту джерела. Виходячи з локалізації сусідніх племен у контексті пам’ятки, можна вважати, що це - присяни, тобто плем’я, що живе на р. Сан. За Празьким привілеєм 1086 року імператора Генріха IV для єпископа Яромира (відображає кордони Чеської держави на другу половину 10 століття (до рубежу 980-990-х років)), тодішні межі Празької дієцезії охоплювали хорватські племена у Прикарпатті, серед яких згадані Zlasane (можна ідентифікувати як засян). Географічний контекст Опису і Празького привілею, етимологічний зв’язок обох етнонімів із Сяном та дані мовознавства дозволяють ототожнити племена засян/присян, розмістивши їх на південь від черв’ян - у верхів’ях та середній течії Сану з осередком у Перемишлі. За Описом, у них було 70 ґрадів, а в районі Перемишля - Сянока знайдено майже стільки ж городищ та поселень. Присян вказано після черв’ян, ймовірно, за принципом важливості у союзі: спочатку згадувалося плем’я-гегемон, а після нього - залежні етноси. [8; 17; 33; 38; 39]
Центром землі присян був Перемишль, який у 9 столітті вже існував. Назва Перемишля походить від Пшемисла - імені, найімовірніше, хорватського князя, адже на час написання Опису ці терени ще були незалежними від Великої Моравії (належали їй орієнтовно у 855-895 роках, а між серединою та кінцем 10 століття належали державі Пржемисловичів). В 979/981-1031 роках за ці терени тривала боротьба між Польщею, уграми та Руссю, а з 1084 року на престол Перемиського князівства сів Рюрик з Ростиславичів, які на чолі об’єднаного війська галичан в 1099 році перемогли руське військо на Рожному Полі, здобувши Галичині незалежність від Русі. На основі говорів присян виникає надсянський діалект, що є підтвердженням етнічної спадкоємності та окремішності, а межа його поширення може вказувати на орієнтовний ареал проживання стародавнього етносу. [8; 33; 39]
• частина 1 • частина 2 • частина 3 •
Населення Галичини за «Баварським географом». IІІ
Борис ЯВІР ІСКРА
Продовження. Початок - «Документ «Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii»» та «Середньовічні торгові шляхи».
ІІІ. Розташування етносів за даними «Баварського географа»
• частина 1 • частина 2 • частина 3 •
• Сусідами бужан були Sittici, про який в Описі вказано, що це “край, в якому народу і градів без ліку”. Деякі дослідники висловлювали необґрунтовані версії локалізації від Житомира до Боснії, із р. Житавою, притокою Нітри, у районі гирла Заале при Лабі. Л.Войтович зазначає, що всі ці локалізації ніяк не пов’язані з контекстом назв у Описі, відтак найбільш прийнятною виглядає версія, яку першим висловив Й.Геррман, його підтримали Б.Томенчук, Л.Войтович і автор дослідження. Обидва розмістили їх на схід від бужан по Дністру. Оскільки бужани «сиділи по Бyгy» - на Волині, а уличі до переселення в бік Подністров'я (між 920 і 940 роками) мали перебувати на Середньому Бозі, зрозуміло, що ймовірних ситичів та їхніх сусідів стадичів варто розміщувати якраз у Верхньому та Середньому Подністров'ї (територія сучасної Галичини), через які проходило розгалуження "Бурштинового шляху" від Бугу на Дністер. За сучасними дослідженнями, це - колишні хорватські землі на лівобережжі верхньої та середньої течії Дністра, де поборяни (назва частини місцевого населення за місцем проживання, згадана у Празькому привілеї) утворили князівство з імовірним центром у Стільську, а потім на його основі виникло Звенигородське, росту та розквіту яких сприяли підсоння та торговельна і політична ситуація. [1; 8; 13; 30; 39]
На ймовірних землях ситичів археологами виявлено десятки городищ, святилищ та інших поселень, частина з яких - величезних розмірів (наприклад, виробничі комплекси типу Рудниківського металургійного, городища Зудеч, Звенигород, Солонсько, Стільсько (агломерація розкинулася на десятки км², включаючи князівське місто з городищем 250 га, культові язичницькі комплекси, передмістя, городища-супутники), Луковище, Рогатин та інші, які були у десятки разів більшими за сучасні їм міста Русі). Цей реґіон багатий на археологічні знахідки, адже є одним із теренів етногенези слов’ян. Знахідки 5-7 століть належать до культури празького типу, є спорідненими із знахідками з теренів західних слов’ян, пізніші знахідки вказують на «галицький тип руської культури» за словами І.Русанової та Б.Тимощука. Археологічні дослідження цих територій (О.Корчинський, М.Филипчук та інші) відзначають економічне піднесення, що почалося на початку 9 століття і спричинило, ймовірно, різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою; дозволяють припускати, що на цих землях функціювало розвинене розшароване суспільство, здатне до створення державних організмів. Цікаво, що на мапі Птолемея (2 століття н. е.) на північ від Карпат, на схід від витоків Вісли та на захід від Амадокського озера і Певкінських гір розташований народ Arsiete. [8; 9; 14; 26; 36; 38; 39; 40; 41; 42]
Мапа городищ реґіону (автор Орест Корчинський)
Враховуючи вже відомі союзи племен, торгові шляхи та топоніми, ситичів можна розмістити поблизу сучасного Львова та на південь від нього, західна межа розселення ситичів, ймовірно, тягнулася від витоків Дністра до Розточчя, де ситичі могли межувати з черв’янами, опісля кордон повертав на південний схід і йшов північніше Львова, Грибовичів в сторону літописного Рожного поля (біля Золочева), де була давня межа Галичини та Волині (північніше, у витоках Бугу, на Малому Поліссі, жили бужани). Умовною межею між ситичами та стадичами межею міг бути «галицький коридор» - терени від Золочева до Дністра з виходом на один з перевалів через Карпати (цим коридором авари піднімалися до Волині та пізніше дуліби міґрували на південь та захід). Південна межа розселення ситичів проходила, ймовірно, карпатськими хребтами, де проживали бойї (вони не згадуються в Описі, отже не перебували на важливому торговому шляху, але в майже рівночасному документі «Про управління імперією» Константина Багрянородного бойї згадано неодноразово). Означена територія - це загалом терени Звенигородського князівства, які у 7‑9 століттях були густозаселеним масивом, що цілком може бути «краєм, в якому народу і ґрадів без ліку». А ареал стадичів міг займати значну частину південно-східної Галичини (пізніші Теребовлянське та Галицьке князівства [ця інформація коректує дані дослідження про хорватів]). Внаслідок природного багатства та вигідного розташування на торговельних шляхах, геополітичне становище території було нестабільним: їх землі в другій половині 10 - першій третині 11 століть розділили долю сусідніх черв’ян і стали тереном боротьби між династіями Пржемисловичів (чехи володіли частиною земель до р. Буг на півночі орієнтовно до 979 року), Рюриковичів і П’ястів (руси і ляхи в 979-1031 роках позмінно володіли землями між витоками р. Буг та середньою течією р. Вісла), а також боротьби за політичну та релігійну (довго опиралися християнізації) самостійність, яка в 1099 році увінчалася успіхом - військо галичан перемогло русів на Рожному полі. [8; 12; 17; 33; 38; 39]
• Далі на схід та південний схід від ситичів проживали Stadici, в яких було, за даними Опису, 516 градів і «безліч людей». Здогадки розташування стадичів представлені численними версіями від Русі до Центральної Боснії (наприклад, с. Стадице над р. Біліною, Стадінгія над нижнім Везером), але вони слабко арґументовані. Найбільш обґрунтованим виглядає припущення Й.Геррмана, його підтримали Б.Томенчук, Л.Войтович і автор дослідження: цей етнос знаходився у Придністров’ї. [8; 33; 39]
Народ, який за Описом мав аж 516 міст та «безліч людей», цілком міг проживати на густозаселеній у той період території пізнішого Теребовлянського князівства, а за місцем ранішого проживання вихідців з тих земель могли називати требов’янами (аналогічно, частини населення тогочасної Галичини могли за місцем проживання називатися засянами, требовлянами та поборянами - ці етноніми згадані у Празькому привілеї). Ситичі початково розміщувались в районі сучасної Теребовлі (Требовль-Trębowl-Теребовля) в басейні Середнього Дністра. Цей район густо заповнений археологічними пам’ятками відповідного періоду, столиця пізнішого князівства вже у 8-9 століттях була укріпленим містом. Ймовірно, до краю стадичів належали такі міста та їх попередники, як Теребовля, Галич (спочатку був в межах Теребовлянського князівства), Микулин (Микулинці), Збараж, Ушиця (Стара Ушиця), Бакота, Кам’янець та інші. В цьому реґіоні автором виявлені співзвучні за назвами урочища, хутори Стадники, Стадна. Західна межа розселення, за якою жили ситичі, йшла залісненими горбогорами від Рожного поля до Дністра і звідти до Карпат (так званий «галицький коридор»), на півдні поселення стадичів сягали Карпат і виходили на схід до серединного Дністра, а межа з себірами тягнулася орієнтовно Медобірським хребтом із північного заходу на південний схід. Станом на 8-9 століття панувало м’яке підсоння із великою кількістю опадів, що сприяло існуванню джерел води доволі високо на пагорбах, завдяки чому навіть на піднятих ділянках успішно засновувалися та існували гради і супутні поселення (наприклад, Луковище, Стільсько, Звенигород Збручанський, Теребовля та інші). М’який клімат сприяв добрій для ведення господарства зволоженості прирічкових долин чи долин без стоку. Через терени стадичів пролягали як велике відгалуження "Бурштинового шляху" (Дністром до чорного моря), так і менш важливі шляхи (Галич - Теребовля - витоки Богу - Київ, Галич - Теребовля - витоки Богу - Меджибіж). Підсоння та суб’єктивні чинники сприяли як внутрішньому розвитку реґіону, так і активним зовнішнім зв’язкам. Внаслідок природного багатства та вигідного розташування на торговельних шляхах, геополітичне становище території було бурхливим: їх землі в другій половині 10 - першій третині 11 століть мали подібну долю до сусідніх ситичів (вірогідних даних про чеське, моравське, польське володіння цими землями нема, а Володимирові Святославовичу так і не вдалося подолати опір місцевих хорватів, судячи із скупого повідомлення в літописі) і були тереном боротьби за політичну самостійність від Русі, яка в 1099 році увінчалася успіхом - військо галичан перемогло русів на Рожному полі. Довго опиралися християнізації, залишаючись язичниками. [8; 12; 17; 33; 38; 39]
Мапа городищ Прикарпаття (надав Орест Корчинський)
Вочевидь, саме стадичі та ситичі - «численні народи» (союзи племен) становили основу населення тодішньої Галичини, а самі назви, на думку Л.Войтовича, цілком відповідають землеробсько-скотарському характеру занять тутешнього населення. При тому, варто зауважити, що в Описі не згадано хорватів. Можливо, на час створення документу (820-840 роки), хорватської держави вже не було (раннє державне утворення хорватів, відоме еллінам, належало Великій Моравії десь від 860-х років) і ще не було, адже перша згадка про пізнє державне утворення міститься у доповненні англійського короля Альфреда І Великого (879-899/901) до хорографії іспанського священика Павла Орозія, що базувалося на різноманітних відомостях сучасників, зокрема добутих при дворі Арнульфа, германського короля (887-899) і римського імператора (896-899), який воював проти Великої Моравії й інших сусідніх слов’ян, де хорвати (Horoti, Horiti) фігурують як північно-східні сусіди Моравії. Підтверджується погляд, що хорвати були лиш частиною місцевого населення (етнос та навіть великий рід), якій вдалося на деякий час об’єднати різноманітні близькі слов’янські племена та створити потужну державу, знану з різноманітних писемних джерел. Після вбивства чеського князя Вацлава князем Болеславом у 929 році, його мати княгиня Драгомира втекла на схід до хорватів - за межі впливу Болеслава. Але вже з другої половини 10 століття до 979 року землі на північ до р. Буг належали державі Пржемисловичів (про східну межу чеського впливу нічого невідомо). Чи не востаннє хорвати згадані в Празькому привілеї 1086 року, який описує межі тодішнього празького єпископства, причому хорвати діляться на дві окремі групи - перші поряд з пшованами (в межах Чехії), а другі, «інші хорвати» - окремо, на сході, виходячи із контексту пам’ятки, що може вказувати на те, що й після утвердження Ростиславичів на галицьких престолах, терени, заселені ситичами та стадичами західним сусідам були відомі ще як хорватські. [8; 13; 37; 38; 39]
• Далі на схід від стадичів жили Sebbirozi, які за даними Опису мали 90 ґрадів. Це перший у ряді етнонім із загадковим суфіксом -ozi, що може вказувати на спорідненість відповідних етносів, чи хоча б на походження назв з однієї чи близьких мов (наприклад, мова інформатора). Цілком логічно припустити, що Sebbirozi жили на схід від стадичів (Й.Геррман, розташовував їх на середньому Дністрі, Б.Томенчук - південніше від нинішньої Буковини, Л. Войтович вважав, що це був густозаселений масив на правобережжі Дністра в галицькій частині території карпатських хорватів), і їхня територія примикала до торгового шляху Дністром. Топоніми та гідроніми вказують, що реґіон заселення Sebbirozi загалом збігається з пізнішою так званою Болохівською землею, принаймні, у західній її частині. Давні мапи (наприклад, Lithvania Gerard Merkator, Europae Tabula VIII Giacomo Gastsldi, Landtafel des Ungerlands) терен витоку річок Збруч, Случ, Жердь (притока Горині), Бог показують як Амадокське озеро, деякі - як дуже заболочену місцину. Ці відомості давніх картографів є вказівкою на, щонайменше, заболочену малопрохідну посічену витоками великих рік місцевість - Авратинську височину. Також у цьому терені є нагромадження подібних топонімів та гідронімів, відображених на давніх мапах: Зеборов (Зборів), Себоруч, Себровче (Збруч), Сбара, Сбарас, Сбараж (Збараж) (на картах Estas de la Couronne de Pologne..., Haute Podolie…, Qvae Podolia Palatinatus Vulgo Dicitur..., Typus Generalis Ukrainae..., Ґійома де Боплана); також на південь від Збаража на відрогах Медоборів є гора Сабариха. Подібні назви (назви річок) також відомі в інших землях, куди міґрували слов’яни з теренів їхньої етногенези: р. Себіра й оз. Сабро в Росії, ріки в Центральній Боснії. Ці назви можуть вказувати, як на давній корінь *bar (у давніх слов’ян означало «багно», «мокровиння»), так і на корінь *sbr. Враховуючи, що у мові тракійців, які залишили в цьому регіоні чимало назв (Серет, Липа, Дністер, Стир, Стрий та інші), такого кореня не виявлено, є потреба пошуків передусім в мовах населення, що проживало тут до їх приходу. Підтвердженням давності кореня є дані В.Стецюка про етноніми серб, сабір, які співставляються з великим гніздом слів різних мов зі значенням «сусід, друг, побратим»: українське сябер, сябро, білоруське сябар, болгарське сябр, сербське себар, російське себёр, литовське sebras, мордовське шабра, албанське sёmbёr та інші, що, ймовірно, належать ще до палеолітичного спадку. [4; 8; 15; 30; 33; 38; 39; 45; 46; 47; 48; 49; 50; 51]
Фраґмент мапи Ґ. де Боплана, де показано, що м. Зборів - Зеборов, р. Збруч - р. Себоруч. [44]
Через землі ймовірних себірів проходили шляхи, які сполучували Київ із Європою і були відгалуженням більш важливих шляхів, описаних у попередній частині дослідження. Зокрема, до них належать шлях з Галича через Теребовлю до витоків Бога, а звідти на Київ, а також вздовж Богу до Чорного моря через пізніші болохівські міста Межибоже, Божський, Болохово. Враховуючи історичні дані, себірів можна розмістити у межах, де пізніше розміщувалися жителі Болохівщини: верхній Бог, Случ, Тетерів; із заходу - такі прикордонні міста (знаходились за межами Болохівської землі): волинські - Вигошів, Шумськ, Тихомль, Гнійниця (Поліське), Ізяславль (Ізяслав), Острог, Дорогобуж, Сапогинь (Сапожин) та Корчеськ (Корець); галицькі - Збараж, Микулин (Микулинці), Теребовль (Теребовля), Моклеків, Звенигород (Дзвенигород (на Дністрі) або Звенигород (на Збручі)); на півночі ймовірним кордоном міг бути літописний Чортів ліс - масив між правобережжям середньої течії р. Случ і лівобережжям верхнього Тетерева; на півдні землі себірів доходили Пониззя, де із порубіжних галицьких міст згадані Каліус (Калюсик), Бакота та Ушиця (Стара Ушиця); на сході терен обмежувався верхів'ям р. Тетерева. В межах означеної території зафіксовано кілька десятків городищ, селищ і могильників. Про переважання слов'янських елементів (деякі дослідники висловлювали думки, що на пізніх болохівців могли бути суттєві тюркські, половецькі впливи, що не підтвердилося ні генетично, ні археологічно) свідчать предмети побутового вжитку, набори ювелірних прикрас (початкове переважання елементів, характерних для дулібсько-волинської спільності). Загалом, риси матеріальної та духовної культури вказують, що на населення цих земель в культурному плані вплинули з півночі волиняни (цілком логічно, враховуючи різноманітні міґрації з Волині в попередні століття), а з півдня - уличі (між 920-940 роками вони міґрували у Середнє Подністров’я). Населення реґіону довгий час боролося проти руської окупації та християнізації - серед археологічних знахідок, що стосуються пізнього Середньовіччя, у ймовірних землях себірів знайдено багато речей, пов'язаних з язичницькими віруваннями слов'ян. [10; 11; 12; 16; 26]
Мапа розташування етносів за Описом в районі Центральної Европи, на мапу нанесено для орієнтування частину стародавніх міст (реконструкція: Борис Явір Іскра)
• Далі на схід за течією Богу жили Unlizi, за даними Опису, «численний народ», що мав 318 ґрадів. Найймовірніше, це - уличі, чия назва походить від слова «угла» - «кут» (ймовірно, спочатку жили у куті - вигин Дніпра у районі порогів). В період 8-10 століть заселяли землі вздовж нижньої течії Дніпра, Південного Бугу та узбережжя Чорного моря. Уличі і сусідні тиверці довго опиралися русам, але були завойовані із особливою жорстокістю. Остання згадка про уличів датується літописом 970-х років. Побожжя та Пониззя були заселені уличами у ході колонізації 920-940 років - вони були витіснені на північ кочовиками (за поширеною версією), звідси логічно припустити, що на час написання "Опису" все ще займали терени між Дністром, Богом та Дніпром. [1; 8; 12; 16; 33]
• Десь поряд з уличами Опис згадує етнос Neriuani, які мали 78 ґрадів. Локалізація суперечлива. Б.Томенчук розмістив їх біля гирла Дністра, Л.Нідерле ототожнював їх із неврами, згаданими Геродотом (512 рік до н. е.). Близько середньої течії Дніпра Птолемей вказав етнос Nauari, а у різноплемінній армії Аттіли, за свідченням Аполлінарія Сідонія, були neurees. Можливо, вони довго зберігали свою назву, при тому, під впливом кочовиків міґрували з-над Дніпра на лівобережжя Дністра, що корелюється із даними археології про слов’янську групу пам’яток на середньому Бозі, звідки разом з уличами зрухалися далі на захід - на Збруч, в нижній течії якого відомі топоніми Ніверка, Нивра. [8; 33; 41; 42]
• Південніше від ймовірних неврян на шляху Дністром до Чорного моря були Attorozi, які за Описом мали 148 ґрадів, причому було зазначено, що «народ, найбільш розгнузданий». Черговий етнос, у назві якого є суфікс -ozi, що може вказувати на спорідненість народностей з подібними назвами у теренах Побожжя, Подністров’я та нижнього Дунаю. Локалізація цього племені спірна, але вірогідними можна вважати погляди Й.Геррмана, П.Шафарика, Л.Войтовича, В.Сєдова, що це - літописні тиверці. Ця версія добре вписується в порядок назв після уличів та неврян (неврів). Дублетом Attorozi можна вважати Aturezani, які мали 104 гради і контекстуально мали би бути в приблизно тому самому реґіоні (їх розміщували між Карпатами і Дунаєм). У межиріччі Дністра і Прута збереглися залишки декількох груп слов'янських поселень і городищ (Алчедар, Екімауци, Царьовка, Рудь та інші), що ідентифікуються з літописними тиверцями, які в тому реґіоні оселилися в 9 столітті, а їхні поселення доходили до Дунаю. На заході їхній ареал межував із землями волохів. В середині 10 століття землі тиверців були жорстоко завойовані Руссю, а з 12 століття внаслідок набігів печенігів і половців етнос зрухався у Середнє Подністров’я, де поступово змішалися з сусідніми слов'янськими племенами південної Галичини. [1; 8; 12; 17; 33; 35]
Цікаво, що на мапі Птолемея (2 століття н. е.) у пониззі Дніпра та Таврії розташовано народ Torreccade. Також варто зауважити, що епітет «турецький», яким називали поселення, городища, пов’язані з язичницьким культом на півдні Галичини (наприклад, святилище Турецька Кирниця), може стосуватися передусім не турків, а туречан/турчан, а вже у пізніші століття міг бути переосмисленим, відповідно до нових історичних умов. [41; 42]
• На південь від тиверців проживали Eptaradici, які за Описом мали 243 ґради. З усіх версій найпереконливіше виглядає версія А.Кралічека та А.Назаренка, які у назві вбачали поєднання грецького «έπτά» зі слов’янським «родичі», тобто «сім родів» - міжплемінне об'єднання слов'ян, відоме з 602 року, що разом з булгарами та іншими слов'янами з 679/680 років стали основою Першого болгарського царства. Ймовірно, проживали в Буджаку - між нижньою течією Дунаю та Чорним морем, що вписується в порядок за Описом. [8; 33]
• Далі у тексті Опису згадані чи не найзагадковіші етноніми, розташування яких, на погляд Л.Войтовича, інформатори докладно не уявляли, але знали, що вони розселені десь далі за тиверцями. А.Кралічек вважав їх наддунайськими болґарськими племенами. Як на мене, етноси із суфіксом -ozi могли бути спорідненими та проживали на близьких теренах, тобто їх усіх варто розташовувати у басейні Дністра. До них належать Uuillerozi, які за Описом мали 180 ґрадів. Також в означеному регіоні були Zabrozi, які мали 212 ґрадів і Л.Войтович пов’язував цей етнонім із етносом Saboci, які на мапі Птолемея (2 століття н.е.) розташовані на північ від Карпат і Певкінських гір, вважаючи, що стародавній етнос з якихось причин міґрував у межиріччя Пруту та Дністра. Теж в регіоні нижнього Дністра, ймовірно, були розташовані Znetalici, шо мали 74 гради. Aturezani із 104 ґрадами згадані раніше (ідентифікуються як тиверці чи їх частина). Л.Войтович вслід за П.Шафариком вважав, що Chozirozi, які мали 250 градів, це - хазари, але нічим, крім співзвучності, своєї позиції не обґрунтував, а в Описі назви одних і тих самих етносів при повторних згадках передані щонайменше подібно, при чому кількість ґрадів тотожна чи близька, тому така версія відпадає - хазари згадані пізніше, на іншому шляху. [1; 8]
3. Група племен, що проживали від окраїн Великої Моравії до Балтики вздовж відгалуження Бурштинового шляху. Починається етносом Lendizi та завершується етносом Uuizunbeire. Частина народностей на виділеному шляху відома з інших джерел, частина, на жаль, більш ніде з відомих пам’яток не згадана, тому їхнє розташування доволі дискусійне. Вказано історично-географічний порядок, з півдня на північ та з заходу на схід. На думку Л.Войтовича, дані про неї могли бути отримані від Мефодія та його оточення.
• Станом на час написання Опису на північному сході від Моравії були Lendizi - лендичі, які мали 98 ґрадів. Згідно з «Повістю временних літ», предки ляхів початково жили на Дунаї (ймовірно, території Паннонії), але через нашестя волохів переселились на Північ та осіли в басейні р. Вісла. Етнонім походить від праслов'янського слова «леда» і означав «мешканці пустощі», «хлібороб, який палить ліс». У творі Константина Багрянородного «Про управління імперією» вказано, що плем’я lеnzenionoi сплачувало Києву данину в часи реґентства Ольги - у середині 10 століття вони деякий час могли утримувати верхів’я Прип’яті і брати участь у дніпровській торгівлі з Візантією та сплачувати якусь частку Києву. Можливо, бужани, волиняни чи інші волинські племінні князівства перебували у якийсь період під їх гегемонією. У 10 столітті лендичі локалізувалися біля північних великоморавських кордонів. На півдні лендичі стикалися з уграми, що мали під протекторатом Перемишль на початку 10 століття. Східний кордон території лендичів з черв’янами проходив долиною р. Вепр, можливо, до середньої течії його лівої притоки - р. Пор, і далі додолу р. Ґораєць. Загалом, вірогідно розміщувати лендичів у Сандомирсько-Люблінській землі. [8; 17; 35]
• На південний схід від лендичів згадані Thafnezi (ймовірні таничі), що мали 257 ґрадів. Про них написано раніше.
• На північний схід від ймовірних таничів (Thadesi/Thafnezi) проживали черв’яни, згадані в Описі двічі - як Zuireani та Zeriuani. Про них написано раніше.
• Після черв’ян у цій частині Опису згадані Prissani, намагання ототожнення яких з пужичанами у Помор’ї, плем’ям Brizani, сусіднім до гаволян чи навіть пруссами хибують значним географічним “стрибком” та очевидним відривом від тексту джерела. Виходячи з локалізації сусідніх племен у контексті пам’ятки, можна вважати, що це - присяни, тобто плем’я, що живе на р. Сан. За Празьким привілеєм 1086 року імператора Генріха IV для єпископа Яромира (відображає кордони Чеської держави на другу половину 10 століття (до рубежу 980-990-х років)), тодішні межі Празької дієцезії охоплювали хорватські племена у Прикарпатті, серед яких згадані Zlasane (можна ідентифікувати як засян). Географічний контекст Опису і Празького привілею, етимологічний зв’язок обох етнонімів із Сяном та дані мовознавства дозволяють ототожнити племена засян/присян, розмістивши їх на південь від черв’ян - у верхів’ях та середній течії Сану з осередком у Перемишлі. За Описом, у них було 70 ґрадів, а в районі Перемишля - Сянока знайдено майже стільки ж городищ та поселень. Присян вказано після черв’ян, ймовірно, за принципом важливості у союзі: спочатку згадувалося плем’я-гегемон, а після нього - залежні етноси. [8; 17; 33; 38; 39]
Центром землі присян був Перемишль, який у 9 столітті вже існував. Назва Перемишля походить від Пшемисла - імені, найімовірніше, хорватського князя, адже на час написання Опису ці терени ще були незалежними від Великої Моравії (належали їй орієнтовно у 855-895 роках, а між серединою та кінцем 10 століття належали державі Пржемисловичів). В 979/981-1031 роках за ці терени тривала боротьба між Польщею, уграми та Руссю, а з 1084 року на престол Перемиського князівства сів Рюрик з Ростиславичів, які на чолі об’єднаного війська галичан в 1099 році перемогли руське військо на Рожному Полі, здобувши Галичині незалежність від Русі. На основі говорів присян виникає надсянський діалект, що є підтвердженням етнічної спадкоємності та окремішності, а межа його поширення може вказувати на орієнтовний ареал проживання стародавнього етносу. [8; 33; 39]
• частина 1 • частина 2 • частина 3 •