Казка з Лісу
* * *
Чи багато тому років, а чи може у наш час, в тих краях великого Лісу, де розпочата у підніжжі південних гір Ріка з’єднує свої води із народженим на півночі Потоком, жили собі хлопець та дівчина. Люди кажуть, що вона була така гарна, що ні старий, ні малий не могли їй відмовити, як щось просила. А хлопець був такий дужий та кмітливий, що ніхто з ним і позмагатися не міг.
Дівчина була із хліборобського роду, її батьки мали поля, пасіку, сади. Часто їздили торгувати на ярмарки. А хлопець був зі старовинного роду, який жив лиш з того, що давав їм великий Ліс. Кажуть, в деяких кутках того краю таке розрізнення між людьми і досі є...
Вони здавна любилися, але їхні батьки не були тому раді. Тому доводилося їм переховуватися від стороннього ока темними ночами у далеких лісах. Хлопець знав усі стежки й дівчина не боялася відправлятися з ним, куди подалі.
Їхні очі осявало світло місяця, а їхню історію знали лиш вічні зірки. І тільки всюдисущі сичі могли виказати юних закоханих, але ніхто не розумів їхньої мови.
- Мій батько звідкись дізнався про нас. - якось мовила дівчина при зустрічі. - Він сварився на мене, що я зустрічаюся із простаком, який заробляє собі на життя не полем і домом, а лісом.
- Не зважай на це, - мовив юнак, дивлячись їй ніжно в очі. - Немає нічого ганьбливого в тому, що людина живе з лісу - аби лиш жила чесно і праця її була чесна.
- Я це знаю, але ж ти не раз чув, який він непоступливий...
- Не лиш він. Мої батьки також б не хотіли тебе мати за невістку... Кажуть, що ти з іншого «тіста» і не зрозумієш нашого способу життя.
- То пусте. Як треба, то все зрозумію. - посміхнулася дівчина. - Головне, аби ти був поряд.
- Буду. - ствердив юнак.
В лісі раптом обламалася суха гілка і кілька сичів розлетілися в різні сторони...
* * *
Хлопець чи не щодня був у лісі. Часом ягоди та гриби збирав, часом полював. Ще в походах з батьком вивчив чи не всі стежки на багато миль звідси. Маючи добру зброю, не боявся жодного звіра, навіть різноманітних мавок не боявся. Бабця йому колись повідала про тих загадкових жителів лісу, але він не йняв віри. От би побачив, тоді...
Якось ішов повз невелике майже заросле озерце. На іншому боці побачив козулю. Наготував зброю, прицілився. І вже як мав вистрілити, почув десь поруч:
- Стій. Не стріляй...
Дівочий голос лунав тихо, але виразно. Оглянувся - неподалік на старій впалій вербі сидить дівчина у білій сукні, полоще ноги у воді. Волосся - медове. Вона встала, поволі підійшла. Таких зелених очей ще не бачив на віку.
- Замість того, аби забирати чуже життя, ти краще себе бережи, бо чорна заздрість ходить тобі услід...
При останніх словах вона глянула хлопцю за спину. Її погляд був такий, наче там справді щось є. Юнак подивився вслід її погляду, але нічого незвичайного не помітив. Коли обернувся назад, то ні дівчини, ні козулі на іншому боці не було...
Додому повертався стривоженим і час від часу оглядався, чи нічого і нікого позаду нема...
- Як ти думаєш, - сказала якось дівчина. - скільки дітей у нас буде?
- Як скільки? - здивувався хлопець. - Як зірок на небі - багато-багато.
- І нам вдасться їм дати добру долю?
- Ми допрацюємося до достатку, то й дітей навчимо шанобливо ставитися до праці, а вони і здобудуть собі долю, яку захочуть.
- А на кого більше будуть подібні - на мене чи на тебе?
- Знаю точно, що у них будуть твої очі... - засміявся хлопець.
* * *
Якось зійшлися батьки дівчини та батьки хлопця докупи. Поки діти десь пропадали у лісі, ті вирішили пошукати способів роз’єднати гарячі серця.
- Може, просто заборонити? - сказала мати хлопця.
- Не вийде, вони дорослі - не заборониш. - мовив тато дівчини.
- Тоді відправити на якийсь час до родичів в інші поселення, - сказав батько хлопця.
- Втечуть. Я ж знаю свою доньку. Та й ваш син - завзятий. - відповів тато дівчини.
- Тоді як бути?..
- Може, якихось чаклунів запросити до вирішення? - запропонував тато дівчини.
Спочатку змовчали... Але з часом таки погодилися...
Через довірених людей пустили чутку між народу. З’їхалося багато тих, хто вважав себе чаклуном чи відьмаком. Були різні люди, але чи не всі - передусім охочі до грошей. Чи то навичок бракувало, чи вони просто були брехунами, але час ішов, а завдання батьків не було виконане. Діти так і любилися, та й навіть вже переставали переховуватися.
І якогось пізнього вечора, як останній начебто відьмак покинув оселю, не отримавши нічого за невдалі спроби, раптом за вікном щось затарабанило. Здійнявся сильний вітер, наче до бурі. Двері прочинилися і старий дід з довгою палицею переступив поріг:
- Вам любов не подолати.
Жодним чарам в цьому світі
Не згубити їх кохання,
Що мов цвіт яріє вліті.
Та як вже ви так захочте,
Начаклую і пороблю,
Хлопець й далі буде жити,
Але вовком його зроблю.
Буде злий і буде лютий,
Пропаде у цих лісах,
А дівчина йго забуде
Й пам’ятатиме лиш в снах.
Хоча й чари ті не вічні -
Та не всі їх можуть зняти,
Бо з коханням щирим в серці
Вовка тре поцілувати. ..
Батьки довго радилися. Не одна свіча згоріла на столі. І вже зорі почали меркнути. А над ранок перед старцем постали білі, мов би крейда.
- Ми даємо свою згоду, - враз по змові відказали.
Старий витримав хвилю, посміхнувся загадково:
- Та щоб ви си пам’ятали,
Що як зніметься прокляття,
Чари ті підуть по світу,
Щоб шукати винуватців -
Будете вовками вити!
Переглянулись батьки. Але слово сказане, наче випущений птах - назад не вернути. Старий стукнув палицею і розчинився в ранковому тумані. А надворі знов, наче до бурі, учинився буйний вітер...
* * *
Якогось вечора, як то звично, пустилася дівчина в дорогу. Не було хлопця в домовленому місці. Вона подумала, може він пішов її шукати на галявину, де вони часто зустрічалися. Відправилася.
Темно. Лячно. На серці неприємні відчуття.
Нема...
Дерева від місяця кидають довгі тіні. Небом пливуть темні хмари... А його - нема...
Кликнула раз. Другий. Третій.
І десь недалеко - вовчий вий.
Злякалася. Серце затріпотало з болю та страху. Побігла додому...
Плакала до ранку...
Через кілька днів розпиталася знайомих, чи бачили хлопця. Всі казали, що як кілька днів пішов у ліс, то й не вертався. А його батьків і не спитати - дивляться все на неї злісно.
- Може, де заблудився у лісі? - сама себе питала. - Може, де пропав? Може, який лютий звір розірвав?..
Відповідей не було...
А дні минали, наче вічність. Виплакані ночі... Марніла на очах...
Яка то дивна штука - любов: коли нема з ким розділити, то губить, а як є - підносить в небо і надає крила...
* * *
Пройшла зима. Рани серця не загоїлися, але трішки притихли. Весна першими дощами змила останні сніги. Під ласкавим сонячним промінням з’явилися квіти, зазеленіло листя. З часом на місці цвіту розвинулися соковиті ягоди. Дівчина відправилася знайомими колись стежками збирати плоди лісу. Як з-за дерева виходить незнайомка:
- Не туди йдеш, красуне.
Волосся - медове, а очі - зелені-зелені. Дівчина вже хотіла щось відповісти, як та продовжила:
- Мовчи і йди туди, - махнула рукою, - там і ягід повно, і знайдеш те, що шукаєш...
Дівчина глянула в ту сторону, куди показала незнайомка, а потім захотіла сказати розгублене «дякую», але нікого навколо вже не було...
Дівчина з хлопцем удвох колись ходили тією стежиною, на яку вказала дивна стрічна. Та й пішла...
Навколо - цвіт, а на серці - туга. І так гірко-гірко стало, що його нема... З очей пішли гарячі сльози. Йшла дівчина і плакала...
Раптом крізь сльози бачить, що на стежці якийсь темний звір стоїть. Втерлася рукавом, дивиться - вовк.
Чорний-чорний.
Лютий-лютий.
Наїжачився і дре землю лапою, ричить так злісно-злісно. І все дивиться на неї.
Дівчина кинула кошик і давай втікати. А вовк за нею - через хащі.
Біжить дівчина і бачить, що нема й де сховатися у весняному лісі - проглядається він на велику відстань, навколо лиш стрункі дерева та дрібні кущі. Біжить і наче вже чує дихання вовка у потилицю. Зненацька зашпортнулася за якийсь корч. Впала на молоду траву й лежить. Підбігає лютий вовк, дихає глибоко, нюхає її. Здається, аж слиниться з голоду.
Дівчина перевернулася до нього лицем і поглянула в очі звіра. Спочатку здалося, що вони люті-люті. А потім - наче впізнала ті очі, за якими так тужила...
«Ні, не може того бути... - ятрилися думки у голові, - Що такі то за пороби, що за таке чаклування? Кому було треба так злостиво руйнувати наше кохання?..»
Вовк також чомусь спинився. Дивиться на неї. Із грудей чути стогін. Важкий-важкий, наче гомін вітрів у скелях.
Дівчина хвильку вагалася, а тоді в мить набралася сміливості і... поцілувала. Враз учинився страшний вітер, наче перед бурею, закрутилося не перегниле з осені листя, обліпивши вовка. А при наступному пориві вітру змело те листя із шкурою. Над нею опинився її хлопець, зморений, худий, але із такими живими й люблячими очима...
Їм було про що поговорити. Про її заплакані зими та його лісові поневіряння, про гнів батьків та довгі пошуки одне одного... І про дивну стрічну в лісі, яка і попереджала, і помогла...
Коли прийшли до його дому, то дуже здивувалися, чому нікого не було, а лиш вовчі сліди вели до лісу. Таке саме застали і в неї. Люди в селі казали, що бачили вовків і тому припустили, що ті зжерли батьків. Дивувало лиш, що ні крові, ні порваного одягу не знайшли...
* * *
Через якийсь час хлопець та дівчина відгуляли гарне весілля. Жили довго і щасливо, а від когось з нащадків я й почув цю оповідку. Може, вони ще й досі живуть у достатку десь серед великого Лісу та розказують внукам історію, дуже схожу на стару казку...
А ще я чув, що іноді коло їхнього обійстя проходить старий дід з довгою палицею, дивиться, чи все гаразд, задоволено посміхається і йде собі далі...
© Борис Явір Іскра, 2013-12-12/13
Чи багато тому років, а чи може у наш час, в тих краях великого Лісу, де розпочата у підніжжі південних гір Ріка з’єднує свої води із народженим на півночі Потоком, жили собі хлопець та дівчина. Люди кажуть, що вона була така гарна, що ні старий, ні малий не могли їй відмовити, як щось просила. А хлопець був такий дужий та кмітливий, що ніхто з ним і позмагатися не міг.
Дівчина була із хліборобського роду, її батьки мали поля, пасіку, сади. Часто їздили торгувати на ярмарки. А хлопець був зі старовинного роду, який жив лиш з того, що давав їм великий Ліс. Кажуть, в деяких кутках того краю таке розрізнення між людьми і досі є...
Вони здавна любилися, але їхні батьки не були тому раді. Тому доводилося їм переховуватися від стороннього ока темними ночами у далеких лісах. Хлопець знав усі стежки й дівчина не боялася відправлятися з ним, куди подалі.
Їхні очі осявало світло місяця, а їхню історію знали лиш вічні зірки. І тільки всюдисущі сичі могли виказати юних закоханих, але ніхто не розумів їхньої мови.
- Мій батько звідкись дізнався про нас. - якось мовила дівчина при зустрічі. - Він сварився на мене, що я зустрічаюся із простаком, який заробляє собі на життя не полем і домом, а лісом.
- Не зважай на це, - мовив юнак, дивлячись їй ніжно в очі. - Немає нічого ганьбливого в тому, що людина живе з лісу - аби лиш жила чесно і праця її була чесна.
- Я це знаю, але ж ти не раз чув, який він непоступливий...
- Не лиш він. Мої батьки також б не хотіли тебе мати за невістку... Кажуть, що ти з іншого «тіста» і не зрозумієш нашого способу життя.
- То пусте. Як треба, то все зрозумію. - посміхнулася дівчина. - Головне, аби ти був поряд.
- Буду. - ствердив юнак.
В лісі раптом обламалася суха гілка і кілька сичів розлетілися в різні сторони...
* * *
Хлопець чи не щодня був у лісі. Часом ягоди та гриби збирав, часом полював. Ще в походах з батьком вивчив чи не всі стежки на багато миль звідси. Маючи добру зброю, не боявся жодного звіра, навіть різноманітних мавок не боявся. Бабця йому колись повідала про тих загадкових жителів лісу, але він не йняв віри. От би побачив, тоді...
Якось ішов повз невелике майже заросле озерце. На іншому боці побачив козулю. Наготував зброю, прицілився. І вже як мав вистрілити, почув десь поруч:
- Стій. Не стріляй...
Дівочий голос лунав тихо, але виразно. Оглянувся - неподалік на старій впалій вербі сидить дівчина у білій сукні, полоще ноги у воді. Волосся - медове. Вона встала, поволі підійшла. Таких зелених очей ще не бачив на віку.
- Замість того, аби забирати чуже життя, ти краще себе бережи, бо чорна заздрість ходить тобі услід...
При останніх словах вона глянула хлопцю за спину. Її погляд був такий, наче там справді щось є. Юнак подивився вслід її погляду, але нічого незвичайного не помітив. Коли обернувся назад, то ні дівчини, ні козулі на іншому боці не було...
Додому повертався стривоженим і час від часу оглядався, чи нічого і нікого позаду нема...
- Як ти думаєш, - сказала якось дівчина. - скільки дітей у нас буде?
- Як скільки? - здивувався хлопець. - Як зірок на небі - багато-багато.
- І нам вдасться їм дати добру долю?
- Ми допрацюємося до достатку, то й дітей навчимо шанобливо ставитися до праці, а вони і здобудуть собі долю, яку захочуть.
- А на кого більше будуть подібні - на мене чи на тебе?
- Знаю точно, що у них будуть твої очі... - засміявся хлопець.
* * *
Якось зійшлися батьки дівчини та батьки хлопця докупи. Поки діти десь пропадали у лісі, ті вирішили пошукати способів роз’єднати гарячі серця.
- Може, просто заборонити? - сказала мати хлопця.
- Не вийде, вони дорослі - не заборониш. - мовив тато дівчини.
- Тоді відправити на якийсь час до родичів в інші поселення, - сказав батько хлопця.
- Втечуть. Я ж знаю свою доньку. Та й ваш син - завзятий. - відповів тато дівчини.
- Тоді як бути?..
- Може, якихось чаклунів запросити до вирішення? - запропонував тато дівчини.
Спочатку змовчали... Але з часом таки погодилися...
Через довірених людей пустили чутку між народу. З’їхалося багато тих, хто вважав себе чаклуном чи відьмаком. Були різні люди, але чи не всі - передусім охочі до грошей. Чи то навичок бракувало, чи вони просто були брехунами, але час ішов, а завдання батьків не було виконане. Діти так і любилися, та й навіть вже переставали переховуватися.
І якогось пізнього вечора, як останній начебто відьмак покинув оселю, не отримавши нічого за невдалі спроби, раптом за вікном щось затарабанило. Здійнявся сильний вітер, наче до бурі. Двері прочинилися і старий дід з довгою палицею переступив поріг:
- Вам любов не подолати.
Жодним чарам в цьому світі
Не згубити їх кохання,
Що мов цвіт яріє вліті.
Та як вже ви так захочте,
Начаклую і пороблю,
Хлопець й далі буде жити,
Але вовком його зроблю.
Буде злий і буде лютий,
Пропаде у цих лісах,
А дівчина йго забуде
Й пам’ятатиме лиш в снах.
Хоча й чари ті не вічні -
Та не всі їх можуть зняти,
Бо з коханням щирим в серці
Вовка тре поцілувати. ..
Батьки довго радилися. Не одна свіча згоріла на столі. І вже зорі почали меркнути. А над ранок перед старцем постали білі, мов би крейда.
- Ми даємо свою згоду, - враз по змові відказали.
Старий витримав хвилю, посміхнувся загадково:
- Та щоб ви си пам’ятали,
Що як зніметься прокляття,
Чари ті підуть по світу,
Щоб шукати винуватців -
Будете вовками вити!
Переглянулись батьки. Але слово сказане, наче випущений птах - назад не вернути. Старий стукнув палицею і розчинився в ранковому тумані. А надворі знов, наче до бурі, учинився буйний вітер...
* * *
Якогось вечора, як то звично, пустилася дівчина в дорогу. Не було хлопця в домовленому місці. Вона подумала, може він пішов її шукати на галявину, де вони часто зустрічалися. Відправилася.
Темно. Лячно. На серці неприємні відчуття.
Нема...
Дерева від місяця кидають довгі тіні. Небом пливуть темні хмари... А його - нема...
Кликнула раз. Другий. Третій.
І десь недалеко - вовчий вий.
Злякалася. Серце затріпотало з болю та страху. Побігла додому...
Плакала до ранку...
Через кілька днів розпиталася знайомих, чи бачили хлопця. Всі казали, що як кілька днів пішов у ліс, то й не вертався. А його батьків і не спитати - дивляться все на неї злісно.
- Може, де заблудився у лісі? - сама себе питала. - Може, де пропав? Може, який лютий звір розірвав?..
Відповідей не було...
А дні минали, наче вічність. Виплакані ночі... Марніла на очах...
Яка то дивна штука - любов: коли нема з ким розділити, то губить, а як є - підносить в небо і надає крила...
* * *
Пройшла зима. Рани серця не загоїлися, але трішки притихли. Весна першими дощами змила останні сніги. Під ласкавим сонячним промінням з’явилися квіти, зазеленіло листя. З часом на місці цвіту розвинулися соковиті ягоди. Дівчина відправилася знайомими колись стежками збирати плоди лісу. Як з-за дерева виходить незнайомка:
- Не туди йдеш, красуне.
Волосся - медове, а очі - зелені-зелені. Дівчина вже хотіла щось відповісти, як та продовжила:
- Мовчи і йди туди, - махнула рукою, - там і ягід повно, і знайдеш те, що шукаєш...
Дівчина глянула в ту сторону, куди показала незнайомка, а потім захотіла сказати розгублене «дякую», але нікого навколо вже не було...
Дівчина з хлопцем удвох колись ходили тією стежиною, на яку вказала дивна стрічна. Та й пішла...
Навколо - цвіт, а на серці - туга. І так гірко-гірко стало, що його нема... З очей пішли гарячі сльози. Йшла дівчина і плакала...
Раптом крізь сльози бачить, що на стежці якийсь темний звір стоїть. Втерлася рукавом, дивиться - вовк.
Чорний-чорний.
Лютий-лютий.
Наїжачився і дре землю лапою, ричить так злісно-злісно. І все дивиться на неї.
Дівчина кинула кошик і давай втікати. А вовк за нею - через хащі.
Біжить дівчина і бачить, що нема й де сховатися у весняному лісі - проглядається він на велику відстань, навколо лиш стрункі дерева та дрібні кущі. Біжить і наче вже чує дихання вовка у потилицю. Зненацька зашпортнулася за якийсь корч. Впала на молоду траву й лежить. Підбігає лютий вовк, дихає глибоко, нюхає її. Здається, аж слиниться з голоду.
Дівчина перевернулася до нього лицем і поглянула в очі звіра. Спочатку здалося, що вони люті-люті. А потім - наче впізнала ті очі, за якими так тужила...
«Ні, не може того бути... - ятрилися думки у голові, - Що такі то за пороби, що за таке чаклування? Кому було треба так злостиво руйнувати наше кохання?..»
Вовк також чомусь спинився. Дивиться на неї. Із грудей чути стогін. Важкий-важкий, наче гомін вітрів у скелях.
Дівчина хвильку вагалася, а тоді в мить набралася сміливості і... поцілувала. Враз учинився страшний вітер, наче перед бурею, закрутилося не перегниле з осені листя, обліпивши вовка. А при наступному пориві вітру змело те листя із шкурою. Над нею опинився її хлопець, зморений, худий, але із такими живими й люблячими очима...
Їм було про що поговорити. Про її заплакані зими та його лісові поневіряння, про гнів батьків та довгі пошуки одне одного... І про дивну стрічну в лісі, яка і попереджала, і помогла...
Коли прийшли до його дому, то дуже здивувалися, чому нікого не було, а лиш вовчі сліди вели до лісу. Таке саме застали і в неї. Люди в селі казали, що бачили вовків і тому припустили, що ті зжерли батьків. Дивувало лиш, що ні крові, ні порваного одягу не знайшли...
* * *
Через якийсь час хлопець та дівчина відгуляли гарне весілля. Жили довго і щасливо, а від когось з нащадків я й почув цю оповідку. Може, вони ще й досі живуть у достатку десь серед великого Лісу та розказують внукам історію, дуже схожу на стару казку...
А ще я чув, що іноді коло їхнього обійстя проходить старий дід з довгою палицею, дивиться, чи все гаразд, задоволено посміхається і йде собі далі...
© Борис Явір Іскра, 2013-12-12/13