Львів - Одєсса
То був Львів...
Підійшов я до потяга «Львів - Одеса», провідник ще був не вийшов. Зайшов я всередину, він вигнав, сказавши, що ще не оголошували посадки. Я вийшов, почав читати книгу. «Ранок магів» в метушні навколо поїзда читався не дуже. Незабаром з’явився провідник і до нього відразу підскочила якась кобіта. Але він сказав:
- Спочатку запустимо всередину мужчину. - і, глянувши в мою сторону, додав: - Підходьте, будь ласка.
Поки я згорнув книгу та надів на плече наплічник, кобіта почала дорікати:
- А чому чоловіка?
- Бо така прикмета.
- Ви вірите в прикмети?
- Ну... нічого поганого не буде, якщо вагон почнемо із мужчини.
Провідник перевіряв мої документи. А кобіта не заспокоювалася...
Я забрав свій квиток, підняв перед провідником капелюха, промовивши «дякую» і зайшов першим у вагон.
Такий випадок у мене в житті не вперше. Прикмети прикметами, але раз вони мені не раз посприяли у житті, то чому б їх не поважати, принаймні?
На пероні - купа начебто закоханих пар, які поцілунками прощаються на якийсь час розлуки, обіцяючи (деколи й без слів) чекати.
Провідник - кавказької зовнішності.
По радіо - «русскоє радіо».
Потяг - на Одєссу...
Мені - до Тернополя.
А думками - я десь між лісами бродівських околиць та скал Тустані... Дякую. Комусь - за приємний ватро-вечір, а комусь за файно проведений етно-час...
_ _ _
© Борис Явір Іскра, 2013-09-29