Анна Герман «Дівчинка і косміти»
Категорія - реалізм, фантастика
Вік основної аудиторії - від 16 років
Жанр - політичний сюрреалізм
Мова видання - українська
Оцінка авторів проекту
Анна Герман. Дівчинка і косміти. - К. : Ярославів Вал, 2017. -240 с.
Дуже довго не могла змусити себе написати про цю книгу, але таки вирішила, що варто це зробити. Одразу хочу порадити всім наступним читачам - спочатку подивіться на малюнки: якщо вам не буде гидко чи нудотно, можете спробувати читати. А якщо буде - киньте цю книгу якомога далі, щоб зайвий раз не труїтися обманкою. Чому обманкою? А тому, що "Книга відзначена Гран-Прі з Літератури Інституту культури Солензара (Париж) 2014 року" - так зазначено на обкладинці. Згодом виявилося, що цю "престижну премію" заснував перекладач авторки.
До речі, книга відомої "регіоналки" була перекладена французькою мовою і видана у Бельгії, про що дізнаємося з другої сторінки. А ще у цього "тексту" є "видавнича рада", і цих людей я хочу згадати поіменно: "Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини / Сергій Грабар, продюсер книжкової серії "Червоне та чорне" / Сергій Гальченко, заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України; Григорій Гусейнов, головний редактор журналу "Кур'єр Кривбасу", лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Дмитро Іванов, головний редактор газети "Гарт" (Чернигів), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів / Світлана Короненко, заступник директора каналу "Культура" національної радіокомпанії України / Іван Корсак, головний редактор газети та радіо "Сім'я і дім" (Луцьк) / Василь Простопчук, головний редактор газети "Віче-інформ" (Луцьк) / Михайло Слабошпицький, директор видавництва "Ярославів Вал" / Павло Щириця, головний редактор видавництва "Ярославів Вал" / " (С.2). Усім цим відомим особам хочу висловити своє щире захоплення у тому, як майстерно вони впроваджують сучліт і шароваршину у наше сьогодення. Але колись за це доведеться відповідати, навіть якщо не перед людьми.
А ще хочу згадати відомого письменника, який написав розкішну передмову до видання, - це Любко Дереш. Головна мета передмови - заздалегідь повідомити читача про складність образу авторки, яка у виданні постає як письменниця, а не як відомий політик, а ще скерувати думки майбутніх читачів у відповідне річище і заздалегідь запевнити у цінності книги. У своєму намаганні вихваляти авторку автор передмови розповідає і про психологічну складність та достовірність, і про відсилки до релігії, і про багатогранність і просто неймовірне смислове навантаження, і про "чесне письмо"... Чого тільки немає у тій передмові!
А надмірна метафоричність просто зашкалює:
"Для автора ця повість - остання піраміда, збудована на руїнах старих світів у власному серці. Архітектура емоцій, що привідкриває простір над головою і дозволяє прогледіти вертикаль серця.
Коли це будівництво провадиться так щиро, як у цьому письмі, я приймаю його, тому що з такого серця дихає вічність" (С.8).
Особисто для мене Любко Дереш і раніше був письменником, біля прізвища якого у мене стояв знак питання. Але після такої хвалебної оди книзі Анни Герман замість знака питання можна сміливо ставити хрестик, бо людина, яка не вміє читати (бо інакше б не писала такого у передмові), навряд вміє писати "багатогранно", "зі смислом" і, найголовніше, "чесно".
Єдине, що не виправдало б автора передмови, та хоча б було зрозумілим, то це віра автора передмови у непереможність "Партії Регіонів" і її вічне повернення. Адже книга була видана у 2015-му році, коли в Україні вже два роки ішла кровопролитна війна. А за таких умов і підпис у складі видавничої ради, і така передмова - це красномовне свідчення власної неукраїнськості (або псевдоукраїнськості) усіх перелічених вище осіб. Тридцять срібників же нині торгують по високому курсу.
Про що ж сам "текст"? Бо книгою, щиро кажучи, це насправді назвати важко. В усіх цитатах стилістику книги збережено.
Починається текст з авторської присвяти "...моїй духовній Сестрі - дружині американського астронавта дорогій Грейс Нелсон, яку я запізнала в Нью-Йорку завдяки моєму Братові і Другу Дагу Кое" (С.10). Подібні присвяти можуть багато розповісти про автора книги, особливо коли так настирно підкреслюється "духовність взаємин між людьми", але, як показує практика, зазвичай подібні речі чітко висвітлюють бездуховність і внутрішню порожнечу, коли за гарними словами, ще й з великих літер, ховається сірість.
А сірість у цьому тексті насправді і не ховається, вона радо зустрічає з першої сторінки. Вже звична сірість, яка маскується під філософію. А тому читачеві, хто хоче пізнати модну "естетику смерті" у всій красі, то йому сюди, у це видання.
Мала дівчинка Ружа гуляла серед гороху біля лісу, та раптом прилетіли косміти, "витягли з Ружиного коліна кружальце шкіри, величиною з копійку, і зникли" (С.11). Дівчинка почала розповідати, що з нею сталося, а її сестричка перейматися, що тепер малу заберуть на Кульпарківську - "це вулиця у Львові, де міститься божевільня і куди час від часу "швидка" забирала двох із села - стару Тимчиху та її сина" (С.11).
Ружа вирішила більше не розповідати про космітів, та швидко отримала ще одну проблему: "Ружа боялася нічного метелика, котрий щовечора сідав на тато-мамин весільний портрет.
Метелик повзав з маминого чола на коси і закрадався аж на декольте маминої весільної сукні. У Ружиної мами насправді ніколи не було ані такої гарної сукні, ані вельона з діадемою. Фотограф усе це домалював і отримав за це від мами добрий гонорар. А мама вправила портрет у давню дубову раму, різьблену хрестами і трояндами. Та рама, вже поїдена шашілем, була найбільшою коштовністю в домі" (С.11-14).
Це були дві перші сторінки тексту. Щось зрозуміли? Глибокий зміст побачили? Взагалі хоч натяк на якийсь смисл? Та отож...
Через те, що значна частина твору написана з точки зору малої дитини (щоправда, психологія не врахована абсолютно, це псевдобачення), дехто може подумати, ніби текст для дітей. А це зовсім не так.
Нерідко в тексті зустрічаються псевдонаціональні маркери: "прихід совєтів"; сум за часами цісарів, досі вельми розповсюджений на Західні Україні; шанобливе ставлення до "Кобзаря", який був дорогим подарунком на весілля.
Наскільки ж національна основа є фальшивою, вичитується вже на перших сторінках. Наприклад, у такому фрагменті:
"Портрет Рудольфа у коштовній рамі висів на стіні аж до приходу совєтів. Ружина бабуся цісаревича спалили, аж коли совєти були вже в селі. На місце Рудольфа в мундирі з еполетами в дубову раму вправили Тараса в кучмі та кожусі, витягши його з картонної коробки, в якій татові-мамі подарували на весілля пишно ілюстроване видання "Кобзаря".
Саму книжку одразу вкрав акордеоніст, який приїжджав з міста раз на тиждень акомпонувати маминому співу. Він часто підкрадав - то мамин орден, то бабусині сережки, необачно залишені на нічному столику, і Ружин тато не раз хотів його вигнати. Але мама рясно плакала, бідкаючись, що без акомпоніатора її талант загине, і вона засохне в цій глушині, як стара грушка коло плота.
Отож, акордеоніст Ванца вкрав і "Кобзаря". Залишилася тільки картонна коробка з портретом Тараса на покривці. Цей самий портрет і вирізали бабуня та виставили на місце цісаревича Рудольфа.
Тарас висів у рамі на стіні, аж поки не знайшовся у дворі заїжджий фотограф. Він узяв у Ружиної мами весільну знимку і аванс. А через тиждень приніс портрет. Тато-мама на цьому портреті були радше схожі на голлівудських акторів, ніж на самих себе. Але мамі портрет сподобався, і вона викинула Тараса з дубової рами, вставивши на його місце весільну пару.
Портрет висів над Ружиним ліжком. Щовечора на нього сідав метелик. І Ружа була абсолютно певна, що це прилітає Смерть" (С.14).
Наводжу цей фрагмент повністю, щоб показати, як автор може, сам того не бажаючи, вписати у текст своє справжнє світобачення, яке і дало можливість бути приналежною до певної антиукраїнської політичної сили.
У передмові багато йшлося про віру та релігію. Гадаєте, це допомогло? Ружа ж щовечора гаряче молилася Пресвятій Богородиці. У тексті є відповідь: "Пречиста Богородиця почула молитву Ружі, і мама не померла. Але помер тато" (С.15). Думаєте, у цієї події є якийсь важливий смисл чи вона прописана хоча б логічно? Ні, це типовий життєпис - "що бачу, те співаю", тільки у цілком хворобливій манері.
Бо одразу дізнаємося, що косміти почали уявлятися Ружі "Ангелами". З якого це дива? Вони ж нічого хорошого не зробили. І майже одразу, що в родині головної героїні називали всіх дівчаток квітковими іменами, і це дуже важливо: "Нібито одну дівчинку були назвали інакше. Але вона померла в шістнадцять літ" (С.15). Все ще намагаєтеся побачити у цьому тексті смисл? Повірте людині, яка дочитала повість до кінця, - це не той квест, який можна пройти без відповідної підготовки.
Можливо, хтось подумав, що подолати проблеми зможе родина і любов. Даремні сподівання. У такому тексті не може бути ані чогось по-справжньому живого, ані натяку на надію, у них можна знайти лише порожнечу, зневіру і хворобливість. Як, наприклад, тут: "У Ружиному домі тепер цілком інакше, ніж досі. Мама більше плаче і шукає нагоди, з ким би поговорити про смерть тата. Бабуня зайнята рукоділлям або молитвою... Кожен наче сам по собі. Ніхто більше не зважає на те, що Ружа розмовляє з космітами. Сестра навіть сказала, що вона вірить Ружі, і їй снилося, що тато тепер таки косміт" (С.22).
Чим далі, тим більше Ружа сходить з розуму по космітах, а це вже цілком зрозумілий діагноз. Самі ж косміти більше не з’являються, але постійно посилають дитині якісь "знаки", що сприяє прогресуванню її психічної хвороби, яка також у тексті змальовується як цілковита норма.
Тема смерті - наскрізна у творі. Вона не жаліє навіть дітей:
"- Тобі мед поможе. А нашому Влодкові - ні.
Влодко, маленький братик Василька, помирав від лейкемії. Спершу в нього боліло горло. Думали - ангіна..." (С.33). Василько страждає, бо любить братика. А от Ружі байдуже, вона думає про карнавал, де буде кометою, і вже встигла заразити Василька своїми фантазіями про космітів, бо хлопець починає думати, що його братик - теж косміт, у чому його натхненно переконує Ружа:
"- Просто йому час відлітати, і він не може з вами бути. А ви, глупі, плачете. - Ружа говорила це так просто, наче йшлося не про життя і смерть, а про шкільний карнавал чи навіть звичайнісіньку перерву між уроками" (С.33).
Гадаєте, подібна поведінка допоможе здолати сум і страх? Не допоможе, це звична для подібних книг десакралізація життя і смерті.
А згодом косміти у голові головної героїні "це такі спеціальні помічники Ангелів" (С.36). Але на тому Ружа не заспокоюється і додає у цілком радянському, але вже хворобливому стилі: "Знаєш, астронавти - це теж помічники Ангелів. І Гагарін таким був" (С.36).
Смерть - та призма, через яку Ружа дивиться на світ постійно, пропонуючи так само робити читачам:
"...На старому каштані сиділа сова і, вилупивши очі, невидющим поглядом дивилася на Ружу.
Ружа клінчала на бамбетлі біля вікна і крізь шибку гляділа на сову. Сова, поза всяким сумнівом, щось знала. Щось таке, чого не розуміють люди. І Ружа сподівалася вивідати в сови її таємницю. Може, сова знала, коли помре дід Гринь, чоловік баби Марисі, який багато років мешкав з нею у хаті біля старого каштана. І тепер умирав.
Дід Гринь вибрав собі для життєвої коди зовсім непідходящий момент, бо саме час було садити бараболю на городах, а потім її прополювати, а згодом - підгортати, щоб зав’язувалися плоди. Відтак коло діда не було кому сидіти. Може, його й лишали б самого в хаті, однак дід курив "Аврору" і міг ненароком, якби враз помер з цигаркою в руці, підпалити перину - згоріла би хата" (С.39-40).
Начебто реалізм, а насправді чергова десакралізація не лише життя і смерті, але й здорових людських почуттів. Ви ж теж не побачили у цьому фрагменті бодай натяку на людське ставлення до людини, поряд з якою прожив більшу частину життя? Навпаки - важливіші бараболя і хата, а людина - ніщо. І це теж норма.
Як ви вже здогадалися, біля прикутого до ліжка старого сидітиме Ружа, дивитиметься, щоб він не вронив цигарку, вона ж має одразу побігти до дорослих, коли дід помре. Ніяких емоцій до самого діда Ружа не відчуває і радіє, що їй не нудно, бо "заприятелювала з совою" (С.40), яка згодом також виявилася вигаданою, бо "перестала спати в світлу пору саме через свою нову приятельку, якою тепер стала для неї Ружа" (С.40). Хоча життя діда набагато цікавіше за цей текст, і от його б історію я прочитала з більшим зацікавленням, хоча після смерті він й описується як пияк, що бив свою жінку та зробив їй семеро дітей (С.41).
Не має поваги до свого чоловіка й сама жінка: "- Не бійся, не вмер, - відпалила баба. - У такого трупа ще тверда дупа" (С.42). Вона вмирає першою, вдавившись квасолею: "Баба затягнулася, спробувала кашляти. Але за кілька хвилин посиніла і померла на місці" (С.42-43).
Десакралізуються і народні традиції, як то закликання бузьків, коли діти їдять птахів з тіста: "Ружа й Василько почувалися ошуканими. Жодного разу, коли баба Марися кликала їх на бузькове святе, не бачили вони, щоб у цей день прилітали птахи" (С.37).
Та паплюження давньої традиції комусь явно було мало, тому намагання десакралізувати все, до чого дотягнешся, триває: "...До Великодня жодного плоду в землю не кидали - однаково не зійде. Це знали всі, але Наталка в це не вірила. Вона нап’яла над городом клейонку, закріпивши її на залізних прутах, і посадила огірки. У тому селі, звідки походила Наталка, всі люди давно їли парникові овочі" (С.37). Так непомітно, штрихами український народ змальовується як недолугий і дурний, який не визнає прогресу і живе забобонами.
Не дивно, що тільки "просунута" Ружа адекватно сприйняла ідею з парниками. А як інакше може поводитися та, що постійно думає про космітів? Так, крадькома, перемикається вектор: народ стає "поганим", а не зовсім психічно здорова Ружа - взірцем, до якого треба рівнятися, так легітимізується її світогляд.
Десакралізована навіть матір Ружі: "І єдиним ясним промінчиком у її [Марисі] житті був молодший брат діда. Він служив при війську, а потім був у партизанці. А потім його в Сибір вислали. А потім, через багато років, він із Сибіру вернув. Сусіди пошепки оповідали, що, начебто, Ружина мама - від дідового брата. Але це могла бути неправда" (С.41).
Бачите, як цікаво виходить? Борець з тоталітарною ідеологією переспав з чужою дружиною. А отже, підсвідомо вкладається, що ідеї такого "персонажа" так само не моральні як і його поведінка.
Окремо хочу сказати про збірний образ людей - вони просто огидні, і це норма, а не аналітичне осмислення суспільної проблеми. Це обивателі, яким хочеться тільки жерти і пити, що вони і роблять. І навіть весілля, яке не відбулося, ще не привід, щоб не наїстися і напитися, бо ж "не пропадати добру" (С.24), як сказала мама Ружі. Це стадо навіть не усвідомлює, що весілля не відбулося і нікому кричати "Гірко!", і ця бидлота у виконанні авторки тексту - український народ.
Недолугість українського народу підкреслюється повсякчас, часто у дуже вишуканий спосіб:
"- Ви мене, мамо, за ідійота маєте? Бабуня розказували, що коли у нас телята здихали, то ви їх у ріку кидали, щоб плили собі, а не закопували.
- То за совєтів люди здохлятину в ріку кидали. А за України не кидають.
- Хочете сказати, що ріка совєтська була.
- Та ріка не була. Але кидались-мо. Кидались-мо - хай москалеві смердить!
Ружа вже не слухала тієї балачки... Надходив вечір, і їй час біло виходити на зв’язок з космітами" (С.51).
І ось такий хворий текст весь.
Та деякі речі просто за межею реальності:
"Ружа не чекала такої прикрості від сьогоднішнього ранку. Бо це власне акурат була дата першого вступного іспиту до університету. Ружа стояла посеред кімнати з повними сліз очима.
- Не плач. Збирайся і їдь. Може, встигнеш.
Ружа знала, що не встигне. Але вона так мріяла про університет, що ніяк не могла повірити - шанс цього року вже втрачений.
- І чому ви мене, бабуню, не розбудили?
Бабуня, наче нічого й не трапилося, вишивала гладдю серветку.
- Дитина мені так солодко спала - ото б я стала дитину через якийсь університет будити, - відповіла бабуня, навіть не відриваючи очей від вишиття" (С.55).
Якщо хтось досі не переконався, що українці дурні, то після цього вже не сумніватиметься точно. А шанувальниця космітів хотіла бути філологом, для чого навіть збрехала, що її бабуня померла.
Як і для більшості творів такого типу, окрім смерті, у тексті має бути обов’язково присутнє "кохання". Але оскільки ці тексти апріорі хворобливі, то і кохання там таке саме - збочене, неповноцінне, брудне, зі знущаннями і приниженнями. Секс і все, що з ним хоч якось пов’язане, - жадані гості у "літературі" такого типу.
Доходить і до цілковитого безглуздя, яке не має нічого спільного з сюжетом і хоча б слабенькою ідеєю, як, наприклад, тут:
"Часом, крім Ванци, приїжджає на вихідні ще й Фунця. Це - двоюрідна сестра брата дівчаток, що лишилася дівкою через гандж.
Фунця безгруда. Щоранку вона ретельно викладає денця станика пухким ваталіном, таким самим, яким бабуня підбила дівчаткам зимові пальта, щоб тепліше було. Ваталін у станику до кінця дня збивається в безформні гулі, від чого змодельований Фунцин бюст виглядає, як косоока дівка, - цицьки дивляться в різні боки" (С.22).
Прослизає у тексті й власний авторський негатив, пов’язаний з нашою історичною дійсністю. Як, наприклад, тут: "- Ти мені тут Майдан не влаштовуй, - кричала Фунця" (С.22). Особливо цікавим постає цей вигук у тому контексті, що село їздіть в місто за "гуманітаркою", це, зокрема, одяг (С.28). Таке було у 90-ті роки минулого століття, але ж перший офіційний Майдан відбувся у 2004-му, коли ні про яку "гуманітарку" вже ніхто не чув. Зачіпається й модна нині трагічна тема заробітків за кордоном, бо Наталка з Іваном важко працювали у Польщі, та чомусь "складали долар до долара" (С.38), хоча після 2004-го у Польщі вже було євро, я ще розумію, злоті, та у доларах там розрахунки не ведуться.
Тема Майдану піднята знову, коли Фунця називається терористкою і їй конче необхідна дитина, бо тоді їй не спалять хату.
"Але з чого все почалося. З ревнощів. Фунця на все село кричала, що Ванца знайшов собі на Майдані полюбовницю. І що на тому Майдані - сама розпуста. А люди кажуть, що Фунця все вигадала, щоб дискредитувати Майдан. Тому що Фунця - москевка. І всі ці її історії про коханку Ванци, яку він, нібито, завів на Майдані, не що інше, як московська пропаганда. Люди вже навіть не шепочуть, а говорять уголос, що Фунця - кагебістка. Вона ще коли в технікумі вчилася - щось непевне з нею трапилося. Бо звалася звично - Стефунця. А з технікуму вернула - Фунця.
Фунця сама на Майдан не їздила. І Ванцу не хотіла пустити. Але Ванца таки поїхав. Бо Ванца - патріот. І він на своєму акордеоні цілу зиму на Майдані грав. Якби не Ванца, хто знає, чи люди вистояли б у такі морози. Ванці тепер могли б посаду дати у районі. Або в Самообороні. Але як дадуть, коли в нього жінка - кагебістка. Виходить, що Фунця все зіпсувала. І не факт, що Ванца тепер Фунцю не покине. І ніхто не здивується з того. І не осудить його. Хто знає, може, й мав Ванца яку розраду на Майдані. Мама Ружі припускає, що міг мати. Але мама каже - чи хіба то аж такий для нього гріх? Хіба не пам’ятають люди, як він поганьблену Фунцю за жінку взяв? Яке то було позорище, коли той чужак на весілля не приїхав! Може, й мав глузд, що тоді вчасно від неї втік. А Ванца - добра душа. Ось і підібрав Фунцю. Він чоловік талановитий. Якої пісні лише нема - кожну на акордеоні заграє. І це не те, щоб він якісь школи музичні закінчував. Від природи такий уродився" (С.43).
Як кажуть, у цьому фрагменті "прєкрасно все". Ви ж уже зрозуміли, що так описується Революція Гідності 2013-2014-го років, яка точно не відбулася б без музики крадія-акордеоніста Ванци (пам’ятаємо про початок твору). І ніякої згадки про справжні причини Революції Гідності та Небесну Сотню.
Окрім того, Ванца - ідеал патріота. І саме це просто крута "промосковська пропаганда". А заразом ще й показати недалекість українського народу, який тільки й чекає, щоб розтерзати "кегебістку".
Паплюження Майдану бачимо й далі:
"Ніхто не відає, що тепер з Фунцею буде. Вона все сподівалася, що Майдан розженуть. А люди не дали розігнати. І вся Європа та Америка за людьми стояли.
Одна лише Фунця була проти. Всі - за. А вона - проти. І нібито все через Ванцову коханку. Через ту майданницю. Люди не вірять. Де ж то правда! То все через те, кажуть, що Фунця - совєтка! І то така її пропаганда московська" (С.44).
Але, як виявилося, більше схожа на "совєтку" авторка цього тексту, у якому так маніпулятивно розставлені антиукраїнські акценти.
І вже зовсім дивне, читайте уважно:
"А для Ванци - калина цвіте. Він далі на Майдані грає. Хоч усі люди давно додому повернулися. Приїжджає Ванца раз на місяць. А що йому! До кого поспішати? До совєтки? А на Майдані одіж дають, харч безплатний. Зворотну дорогу Ружина мама платить з грошей "по втраті годувальника" (С.44).
Бачите, як гарно лягає в антиукраїнську пропаганду? І якщо на Майдані досі безплатні "харч" та "одіж", то це ще зима 2014-го, але ж "усі люди давно додому повернулися", то на Майдані хто залишився? Нелюди? Це просто пісня, а не текст.
І далі: "Ружина мама каже - треба Україну боронити від ворогів. Але ти спробуй вборони, коли тобі кагебістка в рідній хаті засіла. Цю останню фразу мама додає вже стишеним голосом" (С.44).
Все зрозуміли? Мама Ружі захищає і підтримує Ванцу, бо вже давно є його полюбовницею, і ще за живого чоловіка була. Ось такий образ "захисниці України".
І далі: "Але - про Ванцу. Він тепер на всю округу знаменитий. Люди по телевізору його на Майдані бачили і вирахували, що він від сцени в чотирнадцятому ряду стояв. Ванца може й вигадує, що йому сам Порошенко руку потиснув. Як на Ружу, то вона вибрала б Кличка. Але Кличко не був кандидатом. І майже всі в селі вибирали Порошенка. Лише хтось один був за колишню владу. І люди думають, що це Фунця" (С.44).
Це просто текст "по Фрейду". Спочатку образ п’ятого українського президента десакралізується через ручкання з крадієм. А тоді за нього голосують всі селяни, які майже весь текст змальовуються як бидло. Просто розкішно.
Війни, яка вона є історично, також немає, а їхати на Донбас, як бачимо, - то покарання, на яке заслужила виключно "совєтка" (С.44). Вона ще й Президенту Росії листа пише (як до царя, ага), щоб Україну не кривдив, бо вона від того страждає, і це просто неможливо не процитувати повністю: "Шановний пане Президенте Росії! Пише Вам проста українська жінка. Дуже прошу Вас, щоб Ви не робили кривду Україні, бо я від того дуже страждаю. І щоб мир настав між нашими державами, і щоб люди наші знову разом трималися, як було раніше. І щоб мій Ванца додому вернувся з Майдану, бо я дуже за ним сумую. Бо він мене був уже покохав. І якби не та полюбовниця майданна, то ми жили б собі, як голубів пара..." (С.45).
Тут просто кожне слово можна розбирати, та вже і так забагато написано.
І, звісно, Фунця перемогла бидло силою свого духу, та цього авторці було мало: "Та Фунцина пісня тепер долітала наче з самого неба. І Фунція кружляла і кружляла над юрбою, яка зачудовано дивилася на жінку, що піднялася так високо, як може піднятися лише Любов над Злобою" (С.47). Ось такий "ангел" і "космітка".
А згодом Павлусь привіз "луганську", яку недолугі "справжні" українці сприймають як монстра, а сам Павлусь, "захисник України", поводиться як ще той покидьок:
"- О бачиш, як Бог покарав твою маму. А така була українка, і так сорочки на Майдан вишивала. А тепер буде мати невістку з Луганська.
- А може, те дівчинисько навчиться по-нашому?
- Може, і навчиться, як схоче. Але чи схоче?
Павлусева мама прийняла приятельку сина, бо мусила.
- Нічого не вміє, лише картоплю смажити. Так йому щодня ту картоплю смажить. Він так ту картоплю їсть, а на мій борщ, ані на капусняк навіть не дивиться, - Павлусева мама журилася даремно. Бо син її "свою луганську" ані не кохав, ані женитися з нею не збирався. Уся ця історія була для уваги Ружі. І може, так вона й завершилася б, якби за якийсь час не прийшла новина - "луганська" буде мати дитину" (С.58).
І визнання, що Донбас - то Україна, цілком награне. Так треба, щоб в антиукраїнськості текст не звинуватили, бо "експерти" читають часто першу сторінку твору й останні.
Не забула авторка й про страшилку "хохли замерзнуть": "говорять по телевізору, що цієї зими Москва газу не дасть" (С.48). А це, вибачте, яка зима? Коли на сході нашої країни вже кожен метр був просякнутий кров’ю наших захисників? Але у тексті війни немає, про неї не можна говорити. Тільки жартома, коли справжня війна зводиться до сімейної сварки: "Але Василько з тим усім пережив велику війну в хаті або, може, навіть ціле АТО. А по тому сказав собі: не буду пити - і край" (С.49). І саме цього пияка повісткою забирають "до війська". Нічого не нагадує?
А що ж Ружа? Сама Ружа вподобала священика Бориса, "справжнього українця" з Австралії, ще й схожого "на цісаревича Рудольфа" (С.59) - чергова ознака "царськості". Але католицькі священики не одружуються. Правильно, вдома нормальних хлопців немає. І ще Борис, який Ружею сприймається як "ікона", "усе знає про космітів" (С.60). Так галюцинації отримують право на існування в реальному світі.
І наприкінці, у постскриптумі, "Стара Жінка", якою стала Ружа, скоро помре, і схожа вона на осінню муху, яка повзає по речах жінки і є її єдиним другом, а насправді втіленням смерті (С.62-63). Хоча так і залишається незрозумілим, нащо взагалі та жінка жила.
А на інші твори з цього збірника, вибачайте, мене просто не вистачило. Типовий "сучліт", який видається за "найкращий зразок сучасної української літератури". А "сучліт" і "сучасна українська література" - це таки не одне і те саме.
Особисто мені після читання цього хворобливого твору взагалі не хочеться читати і тим паче купувати жодної книги цього раніше шанованого мною видавництва.
Пішла помию руки після цього "твору".
Висновок: Давно не бачила такої мертвечини.
Яна Стогова
Ще більше цікавих проектів на нашому новому сайті, який тепер стає головним!
Приєднуйтесь - http://ukrbook.blogspot.com/
Інші думки про книгу:
Петрашенко Дарина "Де світло?... Про книжку “Дівчинка і Косміти” Анни Герман" - https://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3593404/
Антон Візковський "Проза від українських політиків: Від розчленування до дитячих оповідань" (фрагмент) - https://zik.ua/news/2020/01/18/proza_vid_ukrainskykh_politykiv_vid_rozchlenuvannia_do_dytiachykh_opovidan_955383
Любко Дереш "Остання піраміда письменниці Ганни Герман" - https://glavcom.ua/columns/deresh/129021-ostannja-piramida-pismennitsi-ganni-german.html
Константин Дорошенко "Запретить Анне Герман писать?" - https://ukr.lb.ua/blog/konstantin_doroshenko/321080_zapretit_anne_german_pisat.html
"Ганна Герман: книжка про те, чого вже немає" - https://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2011/11/111116_book_2011_german_interview_sd
Василь Фіялкович "Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю..." - https://wz.lviv.ua/article/129394-sam-p-iu-sam-huliaiu-sam-steliusia-sam-liahaiu
Вік основної аудиторії - від 16 років
Жанр - політичний сюрреалізм
Мова видання - українська
Оцінка авторів проекту
Анна Герман. Дівчинка і косміти. - К. : Ярославів Вал, 2017. -240 с.
Дуже довго не могла змусити себе написати про цю книгу, але таки вирішила, що варто це зробити. Одразу хочу порадити всім наступним читачам - спочатку подивіться на малюнки: якщо вам не буде гидко чи нудотно, можете спробувати читати. А якщо буде - киньте цю книгу якомога далі, щоб зайвий раз не труїтися обманкою. Чому обманкою? А тому, що "Книга відзначена Гран-Прі з Літератури Інституту культури Солензара (Париж) 2014 року" - так зазначено на обкладинці. Згодом виявилося, що цю "престижну премію" заснував перекладач авторки.
До речі, книга відомої "регіоналки" була перекладена французькою мовою і видана у Бельгії, про що дізнаємося з другої сторінки. А ще у цього "тексту" є "видавнича рада", і цих людей я хочу згадати поіменно: "Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини / Сергій Грабар, продюсер книжкової серії "Червоне та чорне" / Сергій Гальченко, заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України; Григорій Гусейнов, головний редактор журналу "Кур'єр Кривбасу", лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Дмитро Іванов, головний редактор газети "Гарт" (Чернигів), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів / Світлана Короненко, заступник директора каналу "Культура" національної радіокомпанії України / Іван Корсак, головний редактор газети та радіо "Сім'я і дім" (Луцьк) / Василь Простопчук, головний редактор газети "Віче-інформ" (Луцьк) / Михайло Слабошпицький, директор видавництва "Ярославів Вал" / Павло Щириця, головний редактор видавництва "Ярославів Вал" / " (С.2). Усім цим відомим особам хочу висловити своє щире захоплення у тому, як майстерно вони впроваджують сучліт і шароваршину у наше сьогодення. Але колись за це доведеться відповідати, навіть якщо не перед людьми.
А ще хочу згадати відомого письменника, який написав розкішну передмову до видання, - це Любко Дереш. Головна мета передмови - заздалегідь повідомити читача про складність образу авторки, яка у виданні постає як письменниця, а не як відомий політик, а ще скерувати думки майбутніх читачів у відповідне річище і заздалегідь запевнити у цінності книги. У своєму намаганні вихваляти авторку автор передмови розповідає і про психологічну складність та достовірність, і про відсилки до релігії, і про багатогранність і просто неймовірне смислове навантаження, і про "чесне письмо"... Чого тільки немає у тій передмові!
А надмірна метафоричність просто зашкалює:
"Для автора ця повість - остання піраміда, збудована на руїнах старих світів у власному серці. Архітектура емоцій, що привідкриває простір над головою і дозволяє прогледіти вертикаль серця.
Коли це будівництво провадиться так щиро, як у цьому письмі, я приймаю його, тому що з такого серця дихає вічність" (С.8).
Особисто для мене Любко Дереш і раніше був письменником, біля прізвища якого у мене стояв знак питання. Але після такої хвалебної оди книзі Анни Герман замість знака питання можна сміливо ставити хрестик, бо людина, яка не вміє читати (бо інакше б не писала такого у передмові), навряд вміє писати "багатогранно", "зі смислом" і, найголовніше, "чесно".
Єдине, що не виправдало б автора передмови, та хоча б було зрозумілим, то це віра автора передмови у непереможність "Партії Регіонів" і її вічне повернення. Адже книга була видана у 2015-му році, коли в Україні вже два роки ішла кровопролитна війна. А за таких умов і підпис у складі видавничої ради, і така передмова - це красномовне свідчення власної неукраїнськості (або псевдоукраїнськості) усіх перелічених вище осіб. Тридцять срібників же нині торгують по високому курсу.
Про що ж сам "текст"? Бо книгою, щиро кажучи, це насправді назвати важко. В усіх цитатах стилістику книги збережено.
Починається текст з авторської присвяти "...моїй духовній Сестрі - дружині американського астронавта дорогій Грейс Нелсон, яку я запізнала в Нью-Йорку завдяки моєму Братові і Другу Дагу Кое" (С.10). Подібні присвяти можуть багато розповісти про автора книги, особливо коли так настирно підкреслюється "духовність взаємин між людьми", але, як показує практика, зазвичай подібні речі чітко висвітлюють бездуховність і внутрішню порожнечу, коли за гарними словами, ще й з великих літер, ховається сірість.
А сірість у цьому тексті насправді і не ховається, вона радо зустрічає з першої сторінки. Вже звична сірість, яка маскується під філософію. А тому читачеві, хто хоче пізнати модну "естетику смерті" у всій красі, то йому сюди, у це видання.
Мала дівчинка Ружа гуляла серед гороху біля лісу, та раптом прилетіли косміти, "витягли з Ружиного коліна кружальце шкіри, величиною з копійку, і зникли" (С.11). Дівчинка почала розповідати, що з нею сталося, а її сестричка перейматися, що тепер малу заберуть на Кульпарківську - "це вулиця у Львові, де міститься божевільня і куди час від часу "швидка" забирала двох із села - стару Тимчиху та її сина" (С.11).
Ружа вирішила більше не розповідати про космітів, та швидко отримала ще одну проблему: "Ружа боялася нічного метелика, котрий щовечора сідав на тато-мамин весільний портрет.
Метелик повзав з маминого чола на коси і закрадався аж на декольте маминої весільної сукні. У Ружиної мами насправді ніколи не було ані такої гарної сукні, ані вельона з діадемою. Фотограф усе це домалював і отримав за це від мами добрий гонорар. А мама вправила портрет у давню дубову раму, різьблену хрестами і трояндами. Та рама, вже поїдена шашілем, була найбільшою коштовністю в домі" (С.11-14).
Це були дві перші сторінки тексту. Щось зрозуміли? Глибокий зміст побачили? Взагалі хоч натяк на якийсь смисл? Та отож...
Через те, що значна частина твору написана з точки зору малої дитини (щоправда, психологія не врахована абсолютно, це псевдобачення), дехто може подумати, ніби текст для дітей. А це зовсім не так.
Нерідко в тексті зустрічаються псевдонаціональні маркери: "прихід совєтів"; сум за часами цісарів, досі вельми розповсюджений на Західні Україні; шанобливе ставлення до "Кобзаря", який був дорогим подарунком на весілля.
Наскільки ж національна основа є фальшивою, вичитується вже на перших сторінках. Наприклад, у такому фрагменті:
"Портрет Рудольфа у коштовній рамі висів на стіні аж до приходу совєтів. Ружина бабуся цісаревича спалили, аж коли совєти були вже в селі. На місце Рудольфа в мундирі з еполетами в дубову раму вправили Тараса в кучмі та кожусі, витягши його з картонної коробки, в якій татові-мамі подарували на весілля пишно ілюстроване видання "Кобзаря".
Саму книжку одразу вкрав акордеоніст, який приїжджав з міста раз на тиждень акомпонувати маминому співу. Він часто підкрадав - то мамин орден, то бабусині сережки, необачно залишені на нічному столику, і Ружин тато не раз хотів його вигнати. Але мама рясно плакала, бідкаючись, що без акомпоніатора її талант загине, і вона засохне в цій глушині, як стара грушка коло плота.
Отож, акордеоніст Ванца вкрав і "Кобзаря". Залишилася тільки картонна коробка з портретом Тараса на покривці. Цей самий портрет і вирізали бабуня та виставили на місце цісаревича Рудольфа.
Тарас висів у рамі на стіні, аж поки не знайшовся у дворі заїжджий фотограф. Він узяв у Ружиної мами весільну знимку і аванс. А через тиждень приніс портрет. Тато-мама на цьому портреті були радше схожі на голлівудських акторів, ніж на самих себе. Але мамі портрет сподобався, і вона викинула Тараса з дубової рами, вставивши на його місце весільну пару.
Портрет висів над Ружиним ліжком. Щовечора на нього сідав метелик. І Ружа була абсолютно певна, що це прилітає Смерть" (С.14).
Наводжу цей фрагмент повністю, щоб показати, як автор може, сам того не бажаючи, вписати у текст своє справжнє світобачення, яке і дало можливість бути приналежною до певної антиукраїнської політичної сили.
У передмові багато йшлося про віру та релігію. Гадаєте, це допомогло? Ружа ж щовечора гаряче молилася Пресвятій Богородиці. У тексті є відповідь: "Пречиста Богородиця почула молитву Ружі, і мама не померла. Але помер тато" (С.15). Думаєте, у цієї події є якийсь важливий смисл чи вона прописана хоча б логічно? Ні, це типовий життєпис - "що бачу, те співаю", тільки у цілком хворобливій манері.
Бо одразу дізнаємося, що косміти почали уявлятися Ружі "Ангелами". З якого це дива? Вони ж нічого хорошого не зробили. І майже одразу, що в родині головної героїні називали всіх дівчаток квітковими іменами, і це дуже важливо: "Нібито одну дівчинку були назвали інакше. Але вона померла в шістнадцять літ" (С.15). Все ще намагаєтеся побачити у цьому тексті смисл? Повірте людині, яка дочитала повість до кінця, - це не той квест, який можна пройти без відповідної підготовки.
Можливо, хтось подумав, що подолати проблеми зможе родина і любов. Даремні сподівання. У такому тексті не може бути ані чогось по-справжньому живого, ані натяку на надію, у них можна знайти лише порожнечу, зневіру і хворобливість. Як, наприклад, тут: "У Ружиному домі тепер цілком інакше, ніж досі. Мама більше плаче і шукає нагоди, з ким би поговорити про смерть тата. Бабуня зайнята рукоділлям або молитвою... Кожен наче сам по собі. Ніхто більше не зважає на те, що Ружа розмовляє з космітами. Сестра навіть сказала, що вона вірить Ружі, і їй снилося, що тато тепер таки косміт" (С.22).
Чим далі, тим більше Ружа сходить з розуму по космітах, а це вже цілком зрозумілий діагноз. Самі ж косміти більше не з’являються, але постійно посилають дитині якісь "знаки", що сприяє прогресуванню її психічної хвороби, яка також у тексті змальовується як цілковита норма.
Тема смерті - наскрізна у творі. Вона не жаліє навіть дітей:
"- Тобі мед поможе. А нашому Влодкові - ні.
Влодко, маленький братик Василька, помирав від лейкемії. Спершу в нього боліло горло. Думали - ангіна..." (С.33). Василько страждає, бо любить братика. А от Ружі байдуже, вона думає про карнавал, де буде кометою, і вже встигла заразити Василька своїми фантазіями про космітів, бо хлопець починає думати, що його братик - теж косміт, у чому його натхненно переконує Ружа:
"- Просто йому час відлітати, і він не може з вами бути. А ви, глупі, плачете. - Ружа говорила це так просто, наче йшлося не про життя і смерть, а про шкільний карнавал чи навіть звичайнісіньку перерву між уроками" (С.33).
Гадаєте, подібна поведінка допоможе здолати сум і страх? Не допоможе, це звична для подібних книг десакралізація життя і смерті.
А згодом косміти у голові головної героїні "це такі спеціальні помічники Ангелів" (С.36). Але на тому Ружа не заспокоюється і додає у цілком радянському, але вже хворобливому стилі: "Знаєш, астронавти - це теж помічники Ангелів. І Гагарін таким був" (С.36).
Смерть - та призма, через яку Ружа дивиться на світ постійно, пропонуючи так само робити читачам:
"...На старому каштані сиділа сова і, вилупивши очі, невидющим поглядом дивилася на Ружу.
Ружа клінчала на бамбетлі біля вікна і крізь шибку гляділа на сову. Сова, поза всяким сумнівом, щось знала. Щось таке, чого не розуміють люди. І Ружа сподівалася вивідати в сови її таємницю. Може, сова знала, коли помре дід Гринь, чоловік баби Марисі, який багато років мешкав з нею у хаті біля старого каштана. І тепер умирав.
Дід Гринь вибрав собі для життєвої коди зовсім непідходящий момент, бо саме час було садити бараболю на городах, а потім її прополювати, а згодом - підгортати, щоб зав’язувалися плоди. Відтак коло діда не було кому сидіти. Може, його й лишали б самого в хаті, однак дід курив "Аврору" і міг ненароком, якби враз помер з цигаркою в руці, підпалити перину - згоріла би хата" (С.39-40).
Начебто реалізм, а насправді чергова десакралізація не лише життя і смерті, але й здорових людських почуттів. Ви ж теж не побачили у цьому фрагменті бодай натяку на людське ставлення до людини, поряд з якою прожив більшу частину життя? Навпаки - важливіші бараболя і хата, а людина - ніщо. І це теж норма.
Як ви вже здогадалися, біля прикутого до ліжка старого сидітиме Ружа, дивитиметься, щоб він не вронив цигарку, вона ж має одразу побігти до дорослих, коли дід помре. Ніяких емоцій до самого діда Ружа не відчуває і радіє, що їй не нудно, бо "заприятелювала з совою" (С.40), яка згодом також виявилася вигаданою, бо "перестала спати в світлу пору саме через свою нову приятельку, якою тепер стала для неї Ружа" (С.40). Хоча життя діда набагато цікавіше за цей текст, і от його б історію я прочитала з більшим зацікавленням, хоча після смерті він й описується як пияк, що бив свою жінку та зробив їй семеро дітей (С.41).
Не має поваги до свого чоловіка й сама жінка: "- Не бійся, не вмер, - відпалила баба. - У такого трупа ще тверда дупа" (С.42). Вона вмирає першою, вдавившись квасолею: "Баба затягнулася, спробувала кашляти. Але за кілька хвилин посиніла і померла на місці" (С.42-43).
Десакралізуються і народні традиції, як то закликання бузьків, коли діти їдять птахів з тіста: "Ружа й Василько почувалися ошуканими. Жодного разу, коли баба Марися кликала їх на бузькове святе, не бачили вони, щоб у цей день прилітали птахи" (С.37).
Та паплюження давньої традиції комусь явно було мало, тому намагання десакралізувати все, до чого дотягнешся, триває: "...До Великодня жодного плоду в землю не кидали - однаково не зійде. Це знали всі, але Наталка в це не вірила. Вона нап’яла над городом клейонку, закріпивши її на залізних прутах, і посадила огірки. У тому селі, звідки походила Наталка, всі люди давно їли парникові овочі" (С.37). Так непомітно, штрихами український народ змальовується як недолугий і дурний, який не визнає прогресу і живе забобонами.
Не дивно, що тільки "просунута" Ружа адекватно сприйняла ідею з парниками. А як інакше може поводитися та, що постійно думає про космітів? Так, крадькома, перемикається вектор: народ стає "поганим", а не зовсім психічно здорова Ружа - взірцем, до якого треба рівнятися, так легітимізується її світогляд.
Десакралізована навіть матір Ружі: "І єдиним ясним промінчиком у її [Марисі] житті був молодший брат діда. Він служив при війську, а потім був у партизанці. А потім його в Сибір вислали. А потім, через багато років, він із Сибіру вернув. Сусіди пошепки оповідали, що, начебто, Ружина мама - від дідового брата. Але це могла бути неправда" (С.41).
Бачите, як цікаво виходить? Борець з тоталітарною ідеологією переспав з чужою дружиною. А отже, підсвідомо вкладається, що ідеї такого "персонажа" так само не моральні як і його поведінка.
Окремо хочу сказати про збірний образ людей - вони просто огидні, і це норма, а не аналітичне осмислення суспільної проблеми. Це обивателі, яким хочеться тільки жерти і пити, що вони і роблять. І навіть весілля, яке не відбулося, ще не привід, щоб не наїстися і напитися, бо ж "не пропадати добру" (С.24), як сказала мама Ружі. Це стадо навіть не усвідомлює, що весілля не відбулося і нікому кричати "Гірко!", і ця бидлота у виконанні авторки тексту - український народ.
Недолугість українського народу підкреслюється повсякчас, часто у дуже вишуканий спосіб:
"- Ви мене, мамо, за ідійота маєте? Бабуня розказували, що коли у нас телята здихали, то ви їх у ріку кидали, щоб плили собі, а не закопували.
- То за совєтів люди здохлятину в ріку кидали. А за України не кидають.
- Хочете сказати, що ріка совєтська була.
- Та ріка не була. Але кидались-мо. Кидались-мо - хай москалеві смердить!
Ружа вже не слухала тієї балачки... Надходив вечір, і їй час біло виходити на зв’язок з космітами" (С.51).
І ось такий хворий текст весь.
Та деякі речі просто за межею реальності:
"Ружа не чекала такої прикрості від сьогоднішнього ранку. Бо це власне акурат була дата першого вступного іспиту до університету. Ружа стояла посеред кімнати з повними сліз очима.
- Не плач. Збирайся і їдь. Може, встигнеш.
Ружа знала, що не встигне. Але вона так мріяла про університет, що ніяк не могла повірити - шанс цього року вже втрачений.
- І чому ви мене, бабуню, не розбудили?
Бабуня, наче нічого й не трапилося, вишивала гладдю серветку.
- Дитина мені так солодко спала - ото б я стала дитину через якийсь університет будити, - відповіла бабуня, навіть не відриваючи очей від вишиття" (С.55).
Якщо хтось досі не переконався, що українці дурні, то після цього вже не сумніватиметься точно. А шанувальниця космітів хотіла бути філологом, для чого навіть збрехала, що її бабуня померла.
Як і для більшості творів такого типу, окрім смерті, у тексті має бути обов’язково присутнє "кохання". Але оскільки ці тексти апріорі хворобливі, то і кохання там таке саме - збочене, неповноцінне, брудне, зі знущаннями і приниженнями. Секс і все, що з ним хоч якось пов’язане, - жадані гості у "літературі" такого типу.
Доходить і до цілковитого безглуздя, яке не має нічого спільного з сюжетом і хоча б слабенькою ідеєю, як, наприклад, тут:
"Часом, крім Ванци, приїжджає на вихідні ще й Фунця. Це - двоюрідна сестра брата дівчаток, що лишилася дівкою через гандж.
Фунця безгруда. Щоранку вона ретельно викладає денця станика пухким ваталіном, таким самим, яким бабуня підбила дівчаткам зимові пальта, щоб тепліше було. Ваталін у станику до кінця дня збивається в безформні гулі, від чого змодельований Фунцин бюст виглядає, як косоока дівка, - цицьки дивляться в різні боки" (С.22).
Прослизає у тексті й власний авторський негатив, пов’язаний з нашою історичною дійсністю. Як, наприклад, тут: "- Ти мені тут Майдан не влаштовуй, - кричала Фунця" (С.22). Особливо цікавим постає цей вигук у тому контексті, що село їздіть в місто за "гуманітаркою", це, зокрема, одяг (С.28). Таке було у 90-ті роки минулого століття, але ж перший офіційний Майдан відбувся у 2004-му, коли ні про яку "гуманітарку" вже ніхто не чув. Зачіпається й модна нині трагічна тема заробітків за кордоном, бо Наталка з Іваном важко працювали у Польщі, та чомусь "складали долар до долара" (С.38), хоча після 2004-го у Польщі вже було євро, я ще розумію, злоті, та у доларах там розрахунки не ведуться.
Тема Майдану піднята знову, коли Фунця називається терористкою і їй конче необхідна дитина, бо тоді їй не спалять хату.
"Але з чого все почалося. З ревнощів. Фунця на все село кричала, що Ванца знайшов собі на Майдані полюбовницю. І що на тому Майдані - сама розпуста. А люди кажуть, що Фунця все вигадала, щоб дискредитувати Майдан. Тому що Фунця - москевка. І всі ці її історії про коханку Ванци, яку він, нібито, завів на Майдані, не що інше, як московська пропаганда. Люди вже навіть не шепочуть, а говорять уголос, що Фунця - кагебістка. Вона ще коли в технікумі вчилася - щось непевне з нею трапилося. Бо звалася звично - Стефунця. А з технікуму вернула - Фунця.
Фунця сама на Майдан не їздила. І Ванцу не хотіла пустити. Але Ванца таки поїхав. Бо Ванца - патріот. І він на своєму акордеоні цілу зиму на Майдані грав. Якби не Ванца, хто знає, чи люди вистояли б у такі морози. Ванці тепер могли б посаду дати у районі. Або в Самообороні. Але як дадуть, коли в нього жінка - кагебістка. Виходить, що Фунця все зіпсувала. І не факт, що Ванца тепер Фунцю не покине. І ніхто не здивується з того. І не осудить його. Хто знає, може, й мав Ванца яку розраду на Майдані. Мама Ружі припускає, що міг мати. Але мама каже - чи хіба то аж такий для нього гріх? Хіба не пам’ятають люди, як він поганьблену Фунцю за жінку взяв? Яке то було позорище, коли той чужак на весілля не приїхав! Може, й мав глузд, що тоді вчасно від неї втік. А Ванца - добра душа. Ось і підібрав Фунцю. Він чоловік талановитий. Якої пісні лише нема - кожну на акордеоні заграє. І це не те, щоб він якісь школи музичні закінчував. Від природи такий уродився" (С.43).
Як кажуть, у цьому фрагменті "прєкрасно все". Ви ж уже зрозуміли, що так описується Революція Гідності 2013-2014-го років, яка точно не відбулася б без музики крадія-акордеоніста Ванци (пам’ятаємо про початок твору). І ніякої згадки про справжні причини Революції Гідності та Небесну Сотню.
Окрім того, Ванца - ідеал патріота. І саме це просто крута "промосковська пропаганда". А заразом ще й показати недалекість українського народу, який тільки й чекає, щоб розтерзати "кегебістку".
Паплюження Майдану бачимо й далі:
"Ніхто не відає, що тепер з Фунцею буде. Вона все сподівалася, що Майдан розженуть. А люди не дали розігнати. І вся Європа та Америка за людьми стояли.
Одна лише Фунця була проти. Всі - за. А вона - проти. І нібито все через Ванцову коханку. Через ту майданницю. Люди не вірять. Де ж то правда! То все через те, кажуть, що Фунця - совєтка! І то така її пропаганда московська" (С.44).
Але, як виявилося, більше схожа на "совєтку" авторка цього тексту, у якому так маніпулятивно розставлені антиукраїнські акценти.
І вже зовсім дивне, читайте уважно:
"А для Ванци - калина цвіте. Він далі на Майдані грає. Хоч усі люди давно додому повернулися. Приїжджає Ванца раз на місяць. А що йому! До кого поспішати? До совєтки? А на Майдані одіж дають, харч безплатний. Зворотну дорогу Ружина мама платить з грошей "по втраті годувальника" (С.44).
Бачите, як гарно лягає в антиукраїнську пропаганду? І якщо на Майдані досі безплатні "харч" та "одіж", то це ще зима 2014-го, але ж "усі люди давно додому повернулися", то на Майдані хто залишився? Нелюди? Це просто пісня, а не текст.
І далі: "Ружина мама каже - треба Україну боронити від ворогів. Але ти спробуй вборони, коли тобі кагебістка в рідній хаті засіла. Цю останню фразу мама додає вже стишеним голосом" (С.44).
Все зрозуміли? Мама Ружі захищає і підтримує Ванцу, бо вже давно є його полюбовницею, і ще за живого чоловіка була. Ось такий образ "захисниці України".
І далі: "Але - про Ванцу. Він тепер на всю округу знаменитий. Люди по телевізору його на Майдані бачили і вирахували, що він від сцени в чотирнадцятому ряду стояв. Ванца може й вигадує, що йому сам Порошенко руку потиснув. Як на Ружу, то вона вибрала б Кличка. Але Кличко не був кандидатом. І майже всі в селі вибирали Порошенка. Лише хтось один був за колишню владу. І люди думають, що це Фунця" (С.44).
Це просто текст "по Фрейду". Спочатку образ п’ятого українського президента десакралізується через ручкання з крадієм. А тоді за нього голосують всі селяни, які майже весь текст змальовуються як бидло. Просто розкішно.
Війни, яка вона є історично, також немає, а їхати на Донбас, як бачимо, - то покарання, на яке заслужила виключно "совєтка" (С.44). Вона ще й Президенту Росії листа пише (як до царя, ага), щоб Україну не кривдив, бо вона від того страждає, і це просто неможливо не процитувати повністю: "Шановний пане Президенте Росії! Пише Вам проста українська жінка. Дуже прошу Вас, щоб Ви не робили кривду Україні, бо я від того дуже страждаю. І щоб мир настав між нашими державами, і щоб люди наші знову разом трималися, як було раніше. І щоб мій Ванца додому вернувся з Майдану, бо я дуже за ним сумую. Бо він мене був уже покохав. І якби не та полюбовниця майданна, то ми жили б собі, як голубів пара..." (С.45).
Тут просто кожне слово можна розбирати, та вже і так забагато написано.
І, звісно, Фунця перемогла бидло силою свого духу, та цього авторці було мало: "Та Фунцина пісня тепер долітала наче з самого неба. І Фунція кружляла і кружляла над юрбою, яка зачудовано дивилася на жінку, що піднялася так високо, як може піднятися лише Любов над Злобою" (С.47). Ось такий "ангел" і "космітка".
А згодом Павлусь привіз "луганську", яку недолугі "справжні" українці сприймають як монстра, а сам Павлусь, "захисник України", поводиться як ще той покидьок:
"- О бачиш, як Бог покарав твою маму. А така була українка, і так сорочки на Майдан вишивала. А тепер буде мати невістку з Луганська.
- А може, те дівчинисько навчиться по-нашому?
- Може, і навчиться, як схоче. Але чи схоче?
Павлусева мама прийняла приятельку сина, бо мусила.
- Нічого не вміє, лише картоплю смажити. Так йому щодня ту картоплю смажить. Він так ту картоплю їсть, а на мій борщ, ані на капусняк навіть не дивиться, - Павлусева мама журилася даремно. Бо син її "свою луганську" ані не кохав, ані женитися з нею не збирався. Уся ця історія була для уваги Ружі. І може, так вона й завершилася б, якби за якийсь час не прийшла новина - "луганська" буде мати дитину" (С.58).
І визнання, що Донбас - то Україна, цілком награне. Так треба, щоб в антиукраїнськості текст не звинуватили, бо "експерти" читають часто першу сторінку твору й останні.
Не забула авторка й про страшилку "хохли замерзнуть": "говорять по телевізору, що цієї зими Москва газу не дасть" (С.48). А це, вибачте, яка зима? Коли на сході нашої країни вже кожен метр був просякнутий кров’ю наших захисників? Але у тексті війни немає, про неї не можна говорити. Тільки жартома, коли справжня війна зводиться до сімейної сварки: "Але Василько з тим усім пережив велику війну в хаті або, може, навіть ціле АТО. А по тому сказав собі: не буду пити - і край" (С.49). І саме цього пияка повісткою забирають "до війська". Нічого не нагадує?
А що ж Ружа? Сама Ружа вподобала священика Бориса, "справжнього українця" з Австралії, ще й схожого "на цісаревича Рудольфа" (С.59) - чергова ознака "царськості". Але католицькі священики не одружуються. Правильно, вдома нормальних хлопців немає. І ще Борис, який Ружею сприймається як "ікона", "усе знає про космітів" (С.60). Так галюцинації отримують право на існування в реальному світі.
І наприкінці, у постскриптумі, "Стара Жінка", якою стала Ружа, скоро помре, і схожа вона на осінню муху, яка повзає по речах жінки і є її єдиним другом, а насправді втіленням смерті (С.62-63). Хоча так і залишається незрозумілим, нащо взагалі та жінка жила.
А на інші твори з цього збірника, вибачайте, мене просто не вистачило. Типовий "сучліт", який видається за "найкращий зразок сучасної української літератури". А "сучліт" і "сучасна українська література" - це таки не одне і те саме.
Особисто мені після читання цього хворобливого твору взагалі не хочеться читати і тим паче купувати жодної книги цього раніше шанованого мною видавництва.
Пішла помию руки після цього "твору".
Висновок: Давно не бачила такої мертвечини.
Яна Стогова
Ще більше цікавих проектів на нашому новому сайті, який тепер стає головним!
Приєднуйтесь - http://ukrbook.blogspot.com/
Інші думки про книгу:
Петрашенко Дарина "Де світло?... Про книжку “Дівчинка і Косміти” Анни Герман" - https://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3593404/
Антон Візковський "Проза від українських політиків: Від розчленування до дитячих оповідань" (фрагмент) - https://zik.ua/news/2020/01/18/proza_vid_ukrainskykh_politykiv_vid_rozchlenuvannia_do_dytiachykh_opovidan_955383
Любко Дереш "Остання піраміда письменниці Ганни Герман" - https://glavcom.ua/columns/deresh/129021-ostannja-piramida-pismennitsi-ganni-german.html
Константин Дорошенко "Запретить Анне Герман писать?" - https://ukr.lb.ua/blog/konstantin_doroshenko/321080_zapretit_anne_german_pisat.html
"Ганна Герман: книжка про те, чого вже немає" - https://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2011/11/111116_book_2011_german_interview_sd
Василь Фіялкович "Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю..." - https://wz.lviv.ua/article/129394-sam-p-iu-sam-huliaiu-sam-steliusia-sam-liahaiu