Горци-візуали
Як я вже писала, я їздила у Верхнє Синєвидне, село на Сколівщині, де народився найвидатніший український меценат, Петро Яцик. В рамках поїздки, що зайняла цілий день, був передбачений обід. ну і коордініровала процес мєстний методист з районного управління освіти. Красіва така харізматічна женщина у офігітєльній вишиванці.
З нами були мусчіни-журналісти зовсім постарше возрастом (після обіду з вином одному з них нравилось льогонько шпринькати мене по носі, приговарівая: іспугалася, да? %) ). Вони ініциїровали пиятику і заставляли всіх решта чілавєчєских сущєств тости тостити.
Ну і ця женщина, я сразу узнала у ній візуала. патамуша я сам візуал, а візуал візуала за версту чює))). Маю на увазі таку особливість мисленєвого процесу, що ти спочатку картинку уявляєш, а потім її описуєш. Тобто йдеш не від звуків чи там дотиків, а саме від образу в твоїй голові. То навіть якіта научний поділ є чілавєків за каналами сприйняття. ну і я за тим поділом візуал.
Візуали, їх коли заставить шота бистро говорити, вони так закочюють глаза до неба і начінають отсуцтвувати ліцом на мінуточку, бо уявляють собі картинку, яку хочуть описати у красіво завернутому звороті.
Так вот, по тій женщині от сразу було видно, шо вона вирослда в горах. Мене аж вразило, на скільки оточуючий ландшафт впливає на асоціативне мислення. Вона провозглашала тост про біди і негаразди. І знаєте, шо вона сказала, спочатку завтикавши в небо? Що хай негаразди оминають нас страшною чорною рікою, як такі потоки оминають гори. І хай воно собі тече кудись подалі.
І це не були панти чи пафос, це було сказано просто, по уявлений візуалом-горцем картинці. Чесслово, скільки про людину може розповісти одне речення. І навіть не тільки про людину, а й про її найближче оточення. По перше, ставлення до біди як до природнього стихійного прояву. І відсутність спроб побажати, шоб його ніколи не було і ні з ким не траплялось. І відсилання комусь, хто не на горі - хай тече собі далі та річка. Здається мені, воно все дуже сильно відповідає ментальності людини, яка виросла в Карпатах.
З нами були мусчіни-журналісти зовсім постарше возрастом (після обіду з вином одному з них нравилось льогонько шпринькати мене по носі, приговарівая: іспугалася, да? %) ). Вони ініциїровали пиятику і заставляли всіх решта чілавєчєских сущєств тости тостити.
Ну і ця женщина, я сразу узнала у ній візуала. патамуша я сам візуал, а візуал візуала за версту чює))). Маю на увазі таку особливість мисленєвого процесу, що ти спочатку картинку уявляєш, а потім її описуєш. Тобто йдеш не від звуків чи там дотиків, а саме від образу в твоїй голові. То навіть якіта научний поділ є чілавєків за каналами сприйняття. ну і я за тим поділом візуал.
Візуали, їх коли заставить шота бистро говорити, вони так закочюють глаза до неба і начінають отсуцтвувати ліцом на мінуточку, бо уявляють собі картинку, яку хочуть описати у красіво завернутому звороті.
Так вот, по тій женщині от сразу було видно, шо вона вирослда в горах. Мене аж вразило, на скільки оточуючий ландшафт впливає на асоціативне мислення. Вона провозглашала тост про біди і негаразди. І знаєте, шо вона сказала, спочатку завтикавши в небо? Що хай негаразди оминають нас страшною чорною рікою, як такі потоки оминають гори. І хай воно собі тече кудись подалі.
І це не були панти чи пафос, це було сказано просто, по уявлений візуалом-горцем картинці. Чесслово, скільки про людину може розповісти одне речення. І навіть не тільки про людину, а й про її найближче оточення. По перше, ставлення до біди як до природнього стихійного прояву. І відсутність спроб побажати, шоб його ніколи не було і ні з ким не траплялось. І відсилання комусь, хто не на горі - хай тече собі далі та річка. Здається мені, воно все дуже сильно відповідає ментальності людини, яка виросла в Карпатах.