Гей, друже бобер! Бобриця v6 2016. Гінка з вєлоорієнтування, яку програла
Одразу скажу, що останнє місце, або друге з двох, не засмучує аж ніяк. Суперниця була гідна, їй програти зовсім не соромно. Марафон я програла в боротьбі із собою. Але все по порядку.
Почалося з того, що через 35 км дороги на старт до Бобриці виявилося, що старта нема. Ну тобто він, можливо, десь є, але не там, де позначено на треку. Ніжданчік. Їхали частково по трасі (як виявилося) з шосе, матюкалися на відсутність розмітки (майстер їде попереду, каже: "Озирайся і запам’ятовуй місцевість. Це вже траса". Опача. А де почалася? "А ото прямо від дороги, де насип піску". О_О А де розмітка?? "Ну й кажу ж, придивляйся до місцевості...") івперлися між озер в ніщо.
Намагаємось зайти з телефона на байкпортал, шоб дізнатися номер телефону організаторів, шоб дізнатися шотакое і девсі. Зв’язку нема. Пів години до старту. Дзвоню ЕвГену, він знаходить номер, дзвоним, кажуть, шо ми вапщє не там, і в події були окремі координати старту. Ем. Ну ок. Зв’язку все ще немає, Женя надсилає в повідомленні координати, під диктовку вводжу цифри в гугл мепс, через деякий час і кілька матів завантажується карта, і показує, шо ми стоїм по інший бік озера від стартової галявини. Хащами й кущами їдем навпростець до старту, по дорозі виявляю, що не одна я їду зпуски як гівно(((: Це не те, шоб тішить, але розумію, шо взагалі-то це не соромно, а в принципі рядова ситуація.
Отут страва психанула і з переляку вирубилася, а потім проклала пряму лінію в місці найбільшого блукання, але приблизно зрозуміло, як весело нам було.
Доїжджаєм до стартової, встигаємо почепити номери - і опачки, старт. Спочатку лосі, потім не дуже, потім парні категорії і дівчата. Я ще не зрозуміла, де знаходжуся і шо тут відбувається. Розгублена ходжу між коней і людей, коні справжні і на колесах (перед нашим стартом на цій же трасі були кінні змагання), обіймаюся із собаками. Повертається народ з першого кола, майстер їде ще одне, я тим часом розбалакалася із потенційними суперниками. Вірніше, із суперницею, бо її зміна теж поїхала друге коло. Питаюся, чи знає вона трасу. Каже, шо нє. Ну ок, їхатимемо обидві навмання.
Повертається майстер, заскакую на вєл і поки слухаю інструкції, судомно намагаюся зрозуміти, чо воно не їдеться. Через 400 метрів мене добирає Ганзя і йде вперед, сідаю їй на хвіст і намагаюся не відставати. На гребінці вона падає і борсається в піску, обходжу її, якийсь час їдем так. Страшний спуск біжу ногами, бо вбитися на початку гінки було б якось тупо. Свято обіцяю собі, що на другому колі його з’їду. На черговому піску втикаюся тепер я, і поки борсаюся, Ганзя мене важко обходить, підбадьорую її в спину, сама намагаюся знайти клаптик, де можна відштовхнутися і тут до мене доходить: я ж не приспустила покришки! От чому воно не їдеться ніфіга по піску! Але немає часу, Ганзя намагається втекти, таки знаходжу точку опори і перевертаю землю стартую. На корінні вона не вигребає вгору, втикаюся в неї, злізаю, доводиться заскакувати ногами, добігаєм травички, котимось, хто за ким уже не пам’ятаю, але в якийсь момент по лісу точно вона попереду.
По піску за кущами Ганзя десь зникає, виїжджаю за двома стовпчиками на перехрестя, її ніде не видно, розмітки також, сонце в писок, повертаю навмання наліво, на стовпі бачу червону стрічку зліва - значить їду правильно. Валю на всі бабки і метрів через 500 чи більше починають закрадатися сумніви, особливо коли починаються калюжі. Але сліди велосипедних покришок є. Через якийсь час стаю в роздумах. Дзвоню майстру, питаюся: виїзд із лісу з двома стовпчиками - потім направо чи наліво? Він розгубився, мабуть, я погано описала місцину (і як його точніше описати? О_о Ліс, грунтова дорога, шо ще?), каже дивитися на сліди. Кажу, шо дивлюся, вони є, але якісь невпевнені, так що віри їм йняти не можу остаточно. Радить проїхати іще троху, і якшо нема розмітки, повертатися, бо там є прольоти, де нема розмітки по кілометру-півтора.
Їду ще, далі дорога розходиться надвоє і по праву руку газова труба в жовтому паркані. О! Якшо він її не їхав, значить я точно не туди повернула. Дзвоню знову, вже трохи нервую. Каже, шо такого не було. Прекрасно, значить повертаємося. Розвертаюсь і розумію, що чотири дороги зходяться в одну там, де стою я. І з якої я приїхала, ніпанятна. Починається істерика і паніка. Їду по одній, розумію, що точно не та, повертаюся, їду по іншій - теж не вона. Дзвоню знову, бо просто не знаю, що робити, вже майже опустилися руки, не хочеться вже ніякої гінки, хочеться просто згорнутися клубочком під найближчим кущем і щоб хтось погладив по голові. Майстер каже, шо навряд зможе мене знайти навіть якщо виїде шукати. Та звичайно, головою розумію, що він правий. Роблю пару вдохів, намагаюся вирівняти голос, кажу, шо спробую їхати вздовж лісу, може, знайду шось. Бачу якогось дядька вдалині, він або хтось із заблукалих, або місцевий - тобто може знати хоч якусь дорогу. І взагалі, коли навколо є люди, воно якось не так страшно. Їду до нього, по дорозі знаходжі ту тропу, яка найбільш схожа на ту, по якій приїхала, завертаю на неї, валю на всі бабки, минаю калюжі, а от і дядько, обходжу його, згодом бачу ті два стовбчики, де звернула не туди.
Так. Якщо я поїхала від них наліво, то, значить правильна траса направо. О, а от і довга смугаста стрічка вздовж дороги. Знову валю на всі бабки, розмітка є десь в кущах, але якась дивна і далеко в лісі, ніби тропок не видно, значить тупо прямо. Знову розвилка, їду по лівій дорозі - впираюся в хату, повертаюся до розвилки, знову привіт дядько, їду прямо, починається типу асфальт, валю по ньому, але жодної розмітки. Твоюж... Дзвоню майстру, питаюся чи був там типу-асфальт, і як довго по ньому їхати. Каже, шо їх загалом було два, один короткий, другий довгий ото де патруль. Падло, значить це або короткий, або знову не туди. Ридаючи від безвиході, повертаюся назад, от і стрічки в лісі, ага, може тропа туди? Але там нема нічого схожого на тропу. Тайомайо! Їду знов до стовпчиків, привіт дядько, валю шо дурне. Стапе. От стовпчики. А прямо від них неочевидна тропа повз паркан. А шо єслі туди?
Опаньки, а от і розмітка на деревах! Тваюдівізію! Валю туди, починається короткий асфальт (от він падло де!), далі якісь футбольні ворота і дорога далі через них, або наліво. Розмітка як раз на розі. Повертаю наліво - на кущах розмітка. Перша, друга, третя - розвилка. На три дороги. Їду по одній - розмітки нема. Їду по іншій - стоїть в кущах жигуль з причепом і дядьки з лісу тягнуть в нього колоду, проїжджаю їх, далі посеред дерев новобудова, розмітки немає, собако, - повертаюся знову. Їду по третій, розмітки нема так само. Охєрєваю, повертаюся до "футбольних воріт" - біля них розмітка. О_О Ладна, поїхали, далі ще ворота, але розмітка лівіше в кущі. Поїхали, там кочки-кочки, ать - різький спуск вниз і несподіваний піщаний торч. З переляку тисну гальма, але все одно розумію, що не виїхала би, бо не встигла б перемикнутися на комфортні передачі. Гоцаю по ньому ногами, виїжджаю до двох маршалів на дорозі, ледве стримуюся, щоб не набити їм писки з криками "Уася, де ви всі були, *****?!" валю вперед, на піску перед лісом пам’ятаю, що майстер казав їхати по траві, шоб не заїхати в піщане море, клоцаю зубами по чікену, валю шо дурне. Коли зпрацьовує вилка, стяжка, шо тримає номерок, треться об покришку і шкварчить. Вибішує. Десь позаду чую людей (люююдиии!!!!!), перед асфальтом із патрулем гоцаю в пісок, але не вистачає передач із нього виїхати, виборсуюсь, боковим зором бачу двох чи трьох хлопців, на асфальт вони виходять перші і валять, то Єгор і якийсь жовтий дядько (потім дізнаюся, що то напарник Гриценка), сідаю їм на хвіст, весело підкидаюся на піщаній кручі (уііі! Майже трамплін!), валю за ними, Єгор тулить по піску, я намагаюся знайти травичку, бо по піску не їду зовсім. Хлопці намагаються втекти, я намагаюся тримати їх хоча б в полі зору.
На черговій неочевидній розвилці втрачаю їх з поля зору, їду знов не туди, не бачу розмітки, озираюся - і бачу їх десь в полі. Бліааааа... повертаюся, сонце в писок, прикольний спуск по піску в поле... і в якийсь момент розумію, що давно вже нічого не бачу. Вірніше бачу, але як в тумані. Ніби якась біла пляма на очах, а сонце додає радості - і не бачу тупо нічого, тільки дорогу. Мабуть, через це не бачила міток, яки були трохи далі, ніж мали бути (тобто людина з нормальним зором теоретично б їх могла помітити). Озираюся - хлопці десь далеко попереду, ну й добре, дорога одна ніби, тут заблукати вже важко, хрін із тією невидною або неіснуючою розміткою. На кочках відбиваю дупцю (вітання вузькому сідлу), на ногах їхати теж не дуже зручно, валю як можу, вилітаю на асфальт, намагаюся вальнути вліво, мене розвертають, кручу до старту. Назустріч їде купка дівчат і хлопців із нормерками, посміхаються і роблять ручкою. Еееммм... what?! Але маршали на дорозі не розвернули, значить їду правильно. Мабуть, ці вже накаталися. Заздрю їм, зустрічаю в транзитній зоні майстра непечатники словами. Він ірже, не поспішаючи бере велосипед, каже щось про запасне кріплення для гарміна, відповідаю йому, шо нхй той гармін, я вже бачила всі тропи і вивчила всі можливі дороги по лісу, і тепер виберуся з нього із заплющеними очима. Відчуваю, як із мене пре агресія, якщо мене зараз хтось зачепить - перегризу глотку.
Жарко, а Ганзя вже встигла замерзнути (скільки ж я там бігала як підстрелений олень?!), закуталася в куртку, каже, що теж поїхала не туди за стовпчики, але направо, а ще десь чекала хлопця, що був позаду, щоб показав дорогу. Дзвонить майстер, просить поставити кріплення на гармін і каже, що наступне коло моє, бо не встигнемо. І через одне моє. Тобто останнє в гінці. Намагаюся терміново відпочити.
Ганзя бере зміну, сидимо тусою, її напарник Діма питається, чи на багато спізнилася Ваніна напарниця. Кажу, шо тут я, хвилин 15 як приїхала. Жеру банани і мюслібатночик, п’ю воду. По дорозі двічи намагалася попити, але через високий пульс, присмак крові і відривчасте дихання мало не захлинулася і довго відкашлювалася. Згадую про покришки, трохи приспускаю. Відрізаю шмат стяжки, шо вибішувала попереднє коло. Заспокоююся, трохи веселішаю. Ніби. Шкодую шо вимкнула страву, потім би подивитися цей забіг навіженого оленя, поіржати...
Беру другу зміну у майстра, він чіпляє мені гарміна, валю як можу і розумію, що воно їдеться! І не несе на піску, аве спущені покришки! Не виконую обіцянки, біжу стрьомний спуск ногами, обіцяю собі, що на третьому колі таки з’їду. Де ремонт дороги - мало не поїхала не туди, дядько з трактора свище, кричить, шо мені правіше. Красно дякую, валю по пилюці. Після дамби мало не вперлася в ланос - прівєтікі. Пам’ятаю про несподіваний торчок, завчасно перемикаюся, але все одно мало, виїжджаю тільки половину, далі забігаю пішки і бачу позаду себе Олю Віюк, якийсь час вона маячить десь далеко на хвості. Періодично поглядую на гармін, там весь час показуть пряму дорогу і стрілочку. Складається враження, що він завис, бо картинка не міняється. Майже нічого не бачу, біла плівка на очах, їду навмання, приблизно по правильній траекторії. На виїзді на асфальт мене кидає лівіше, втикаюся в піщаний насип, довго намагаюся виборсатися, чіпляюся памперсом за носик сідла, - ідіотизм! - ледве не падаю, таки сідаю на вєл і тулю впередю. Оля стає набагато ближчою, на розвилці, де чорна земля, розгублююся (про гармін згадала потім), не бачу розмітки і чекаю на Олю, питаю, куди нам, вона показує дорогу і проходить вперед. Сідаю їй на хвоста, і до фініша тулим удвох. Чую від неї знайомий хрускіт-визк під час педалювання - по ходу у неї теж тапки с-воркси(((: На фініші вона мене пропускає здати зміну, хлопаю по долоні майстра, він весело питає, чи не загубилася, відповідаю йому "бєбєбє", всі іржуть, він їде.
Жеру банан і мюслібатончик (всі навколо їдять якісь гелі і тюбики), замерзаю і чекаю на майстра. Андрій пропонує гарячого чаю - свята людина! Грію об стаканчик руки, п’ю найсмачніший в житті чай з пакетика. Приїздить майстер, передає естафету із криком: "Я ЧЕКАЮ ВІД ТЕБЕ 45 ХВИЛИН НА КОЛО!! *БАШ ШО БАГІНЯ!!" Притисла вуха, пригнулася: уі, мон женераль. Чо ото так волати... я ж не спеціально заблукала і все зіпсувала... Ну, сама зіпсувала, сама і виправляй. Потім виявилося, що він був у навушниках і не знав, що дуже голосно волав. Зрозумів лише коли вся поляна на нього повернулася подивитися. Гага, тепер у нього репутація тирана й деспота, що ганяє бідну дівчинку до судом(((:
Фігачу щосили, але вже важче. Нічо не бачу, сонце сідає, але окуляри знімати не варто, бо якщо вилізе з-за куща сонце - взагалі осліпну. Через 150 м від старту багато людей, якось підозріло вишикувалися по обидва боки доріжки і явно чекають на мене. Чось промайнула ідіотська думка, шо зараз на три-чотири нападуть з обох боків і відбруть вєлік О_о Та може вони там шось роблять, і просто отаким чином чекають, доки я проїду і перестану їм заважати? Але про всяк випадок продивляюся альтернативну траекторію. Люди себе не видали, то я напружено проїжджаю цей коридор, і як тільки до нього залишається пара метрів, вони починають аплодувати і шось кричати. Від несподіванки аж засміялася(: Не зрозуміла, шо то було, але прикольно((: Може, вони мене з кимсь переплутали? Відчула, що під їхніми оплесками захтілося сховатися, щоб не було стільки уваги О_о
Перед гребенем на лайтовому зпуску щось іде не так, падаю і сильно вдаряюся головою, дякую шолому, череп цілий (вітання всім, хто "не падає" і катає без шолома) і плечем, в очах темніє, встаю, картинка потроху повертається, але пливе, плече виє і стогне, заповзаю на гребінь, перед страшним торчком все таки очкую і біжу його пішки (лууузеееер). Далі валю шо дурне, в лісі на пеньочках хапаю правою педаллю якусь корягу так, що ледве не катапультуюся з вєла, вистьобується нога, добряче підкидає на передньому колесі й трохи розвертає, ледве втримуюся і їду далі. Страшенно болить голова і скавулить плече. Аве спущені покришки, всюди заїжджаю, на несподіваному торчку якимсь дивом катапультуюся з вєла, шоб не зкотитися разом із ним, хапаю його, доки він не поповз назад. Десь посеред лісу наздоганяю Женю (він вчора був на Дюнах, красаучік), підбадьорюю його, він весело сідає на колесо і так само весело відпадає через 100 метрів на піщаному спуску (Ваня, Ваня, я не гальмувала!!). Не чекаю його, мені потрібні 45 хвилин, бо майстер волав так, що точно отримаю по жопі, якщо буде хочаб 46. На кочках набиваю дупцю ще сильніше, вже боляче так, що сидіти майже неможливо, пальці відпадають від напруження, але тут понти до фінішу, ран, Форест, ран.
Заскакую на фініш, питаюся, чи встигла 45 (здогадуюся, що ні), виявляється, що то було сказано просто в якості підбадьорення. Страшенно хочеться їсти, але весь плов вже з’їли (еем... а чого не дочекалися останніх учасників?), то доїдаю останній банан і мюслєбатончик (кажуть, що були банани на старті - прикольно, не бачила). Фінішує Женя, що сідав на колесо, кричу йому, шо він молодець.
Майстер каже, шо я замурзана, витирає мені серветками писок. Мабуть, виглядаю смішно, але пофіг. Я засмучена, бо не отримала того, по що приїхала. Хотілося помірятися з Ганзею і дізнатися, чи об’їду її, подивитися, як їде вона, в чому краща і на що звернути увагу надалі. Та й просто весело фігачити, коли не знаєш, хто буде першим. Якби програла в боротьбі пліч-о-пліч, було б зовсім не прикро, а отак тупо заблукати і навезти собі півгодини (чи скільки там)... Зла сама на себе, бо здалася, розгубилася і піддалася паніці. Зла на глюк із лінзами. А ще зла на ідіотську розмітку: були ж повороти, де паперова стрілочка показувала напрям, чого не зробити таке на всіх неочевидних моментах!? Ще й плова не дісталося. Ну капєц.
Шось кажу матом, взагалі багато сьогодні матюкаюся, майстер ірже, заспокоює і нагадує, що я дівчинка. Відповідаю, що я механік, і мені можна матюкатись, це нікого не повинно шокувати. Агресія поступово вщухає і на зміну їй приходить апатія. Замерзаю, починає трусити, майстер робить із мене капусту, віддаючи своє джерсі (ще одна свята людина, шо за чудовий день?). Далі нагородження, дали якісь пляшечки і коробочки (люди, що це і шо із ним треба робити?) - і ще 35 км додому. Крутити педалі в принципі норм, медитую і заспокоююся, а от дупця просить залишити її в спокої.
Дивний якийсь день. Але є над чим подумати і що в собі проаналізувати. Радію новим знайомствам і болю в ногах. Всім дякую, всі молодці. Окрім мене. Але я виправлюся.
От вам красівоє фото на пам’ять.
Почалося з того, що через 35 км дороги на старт до Бобриці виявилося, що старта нема. Ну тобто він, можливо, десь є, але не там, де позначено на треку. Ніжданчік. Їхали частково по трасі (як виявилося) з шосе, матюкалися на відсутність розмітки (майстер їде попереду, каже: "Озирайся і запам’ятовуй місцевість. Це вже траса". Опача. А де почалася? "А ото прямо від дороги, де насип піску". О_О А де розмітка?? "Ну й кажу ж, придивляйся до місцевості...") івперлися між озер в ніщо.
Намагаємось зайти з телефона на байкпортал, шоб дізнатися номер телефону організаторів, шоб дізнатися шотакое і девсі. Зв’язку нема. Пів години до старту. Дзвоню ЕвГену, він знаходить номер, дзвоним, кажуть, шо ми вапщє не там, і в події були окремі координати старту. Ем. Ну ок. Зв’язку все ще немає, Женя надсилає в повідомленні координати, під диктовку вводжу цифри в гугл мепс, через деякий час і кілька матів завантажується карта, і показує, шо ми стоїм по інший бік озера від стартової галявини. Хащами й кущами їдем навпростець до старту, по дорозі виявляю, що не одна я їду зпуски як гівно(((: Це не те, шоб тішить, але розумію, шо взагалі-то це не соромно, а в принципі рядова ситуація.
Отут страва психанула і з переляку вирубилася, а потім проклала пряму лінію в місці найбільшого блукання, але приблизно зрозуміло, як весело нам було.
Доїжджаєм до стартової, встигаємо почепити номери - і опачки, старт. Спочатку лосі, потім не дуже, потім парні категорії і дівчата. Я ще не зрозуміла, де знаходжуся і шо тут відбувається. Розгублена ходжу між коней і людей, коні справжні і на колесах (перед нашим стартом на цій же трасі були кінні змагання), обіймаюся із собаками. Повертається народ з першого кола, майстер їде ще одне, я тим часом розбалакалася із потенційними суперниками. Вірніше, із суперницею, бо її зміна теж поїхала друге коло. Питаюся, чи знає вона трасу. Каже, шо нє. Ну ок, їхатимемо обидві навмання.
Повертається майстер, заскакую на вєл і поки слухаю інструкції, судомно намагаюся зрозуміти, чо воно не їдеться. Через 400 метрів мене добирає Ганзя і йде вперед, сідаю їй на хвіст і намагаюся не відставати. На гребінці вона падає і борсається в піску, обходжу її, якийсь час їдем так. Страшний спуск біжу ногами, бо вбитися на початку гінки було б якось тупо. Свято обіцяю собі, що на другому колі його з’їду. На черговому піску втикаюся тепер я, і поки борсаюся, Ганзя мене важко обходить, підбадьорую її в спину, сама намагаюся знайти клаптик, де можна відштовхнутися і тут до мене доходить: я ж не приспустила покришки! От чому воно не їдеться ніфіга по піску! Але немає часу, Ганзя намагається втекти, таки знаходжу точку опори і перевертаю землю стартую. На корінні вона не вигребає вгору, втикаюся в неї, злізаю, доводиться заскакувати ногами, добігаєм травички, котимось, хто за ким уже не пам’ятаю, але в якийсь момент по лісу точно вона попереду.
По піску за кущами Ганзя десь зникає, виїжджаю за двома стовпчиками на перехрестя, її ніде не видно, розмітки також, сонце в писок, повертаю навмання наліво, на стовпі бачу червону стрічку зліва - значить їду правильно. Валю на всі бабки і метрів через 500 чи більше починають закрадатися сумніви, особливо коли починаються калюжі. Але сліди велосипедних покришок є. Через якийсь час стаю в роздумах. Дзвоню майстру, питаюся: виїзд із лісу з двома стовпчиками - потім направо чи наліво? Він розгубився, мабуть, я погано описала місцину (і як його точніше описати? О_о Ліс, грунтова дорога, шо ще?), каже дивитися на сліди. Кажу, шо дивлюся, вони є, але якісь невпевнені, так що віри їм йняти не можу остаточно. Радить проїхати іще троху, і якшо нема розмітки, повертатися, бо там є прольоти, де нема розмітки по кілометру-півтора.
Їду ще, далі дорога розходиться надвоє і по праву руку газова труба в жовтому паркані. О! Якшо він її не їхав, значить я точно не туди повернула. Дзвоню знову, вже трохи нервую. Каже, шо такого не було. Прекрасно, значить повертаємося. Розвертаюсь і розумію, що чотири дороги зходяться в одну там, де стою я. І з якої я приїхала, ніпанятна. Починається істерика і паніка. Їду по одній, розумію, що точно не та, повертаюся, їду по іншій - теж не вона. Дзвоню знову, бо просто не знаю, що робити, вже майже опустилися руки, не хочеться вже ніякої гінки, хочеться просто згорнутися клубочком під найближчим кущем і щоб хтось погладив по голові. Майстер каже, шо навряд зможе мене знайти навіть якщо виїде шукати. Та звичайно, головою розумію, що він правий. Роблю пару вдохів, намагаюся вирівняти голос, кажу, шо спробую їхати вздовж лісу, може, знайду шось. Бачу якогось дядька вдалині, він або хтось із заблукалих, або місцевий - тобто може знати хоч якусь дорогу. І взагалі, коли навколо є люди, воно якось не так страшно. Їду до нього, по дорозі знаходжі ту тропу, яка найбільш схожа на ту, по якій приїхала, завертаю на неї, валю на всі бабки, минаю калюжі, а от і дядько, обходжу його, згодом бачу ті два стовбчики, де звернула не туди.
Так. Якщо я поїхала від них наліво, то, значить правильна траса направо. О, а от і довга смугаста стрічка вздовж дороги. Знову валю на всі бабки, розмітка є десь в кущах, але якась дивна і далеко в лісі, ніби тропок не видно, значить тупо прямо. Знову розвилка, їду по лівій дорозі - впираюся в хату, повертаюся до розвилки, знову привіт дядько, їду прямо, починається типу асфальт, валю по ньому, але жодної розмітки. Твоюж... Дзвоню майстру, питаюся чи був там типу-асфальт, і як довго по ньому їхати. Каже, шо їх загалом було два, один короткий, другий довгий ото де патруль. Падло, значить це або короткий, або знову не туди. Ридаючи від безвиході, повертаюся назад, от і стрічки в лісі, ага, може тропа туди? Але там нема нічого схожого на тропу. Тайомайо! Їду знов до стовпчиків, привіт дядько, валю шо дурне. Стапе. От стовпчики. А прямо від них неочевидна тропа повз паркан. А шо єслі туди?
Опаньки, а от і розмітка на деревах! Тваюдівізію! Валю туди, починається короткий асфальт (от він падло де!), далі якісь футбольні ворота і дорога далі через них, або наліво. Розмітка як раз на розі. Повертаю наліво - на кущах розмітка. Перша, друга, третя - розвилка. На три дороги. Їду по одній - розмітки нема. Їду по іншій - стоїть в кущах жигуль з причепом і дядьки з лісу тягнуть в нього колоду, проїжджаю їх, далі посеред дерев новобудова, розмітки немає, собако, - повертаюся знову. Їду по третій, розмітки нема так само. Охєрєваю, повертаюся до "футбольних воріт" - біля них розмітка. О_О Ладна, поїхали, далі ще ворота, але розмітка лівіше в кущі. Поїхали, там кочки-кочки, ать - різький спуск вниз і несподіваний піщаний торч. З переляку тисну гальма, але все одно розумію, що не виїхала би, бо не встигла б перемикнутися на комфортні передачі. Гоцаю по ньому ногами, виїжджаю до двох маршалів на дорозі, ледве стримуюся, щоб не набити їм писки з криками "Уася, де ви всі були, *****?!" валю вперед, на піску перед лісом пам’ятаю, що майстер казав їхати по траві, шоб не заїхати в піщане море, клоцаю зубами по чікену, валю шо дурне. Коли зпрацьовує вилка, стяжка, шо тримає номерок, треться об покришку і шкварчить. Вибішує. Десь позаду чую людей (люююдиии!!!!!), перед асфальтом із патрулем гоцаю в пісок, але не вистачає передач із нього виїхати, виборсуюсь, боковим зором бачу двох чи трьох хлопців, на асфальт вони виходять перші і валять, то Єгор і якийсь жовтий дядько (потім дізнаюся, що то напарник Гриценка), сідаю їм на хвіст, весело підкидаюся на піщаній кручі (уііі! Майже трамплін!), валю за ними, Єгор тулить по піску, я намагаюся знайти травичку, бо по піску не їду зовсім. Хлопці намагаються втекти, я намагаюся тримати їх хоча б в полі зору.
На черговій неочевидній розвилці втрачаю їх з поля зору, їду знов не туди, не бачу розмітки, озираюся - і бачу їх десь в полі. Бліааааа... повертаюся, сонце в писок, прикольний спуск по піску в поле... і в якийсь момент розумію, що давно вже нічого не бачу. Вірніше бачу, але як в тумані. Ніби якась біла пляма на очах, а сонце додає радості - і не бачу тупо нічого, тільки дорогу. Мабуть, через це не бачила міток, яки були трохи далі, ніж мали бути (тобто людина з нормальним зором теоретично б їх могла помітити). Озираюся - хлопці десь далеко попереду, ну й добре, дорога одна ніби, тут заблукати вже важко, хрін із тією невидною або неіснуючою розміткою. На кочках відбиваю дупцю (вітання вузькому сідлу), на ногах їхати теж не дуже зручно, валю як можу, вилітаю на асфальт, намагаюся вальнути вліво, мене розвертають, кручу до старту. Назустріч їде купка дівчат і хлопців із нормерками, посміхаються і роблять ручкою. Еееммм... what?! Але маршали на дорозі не розвернули, значить їду правильно. Мабуть, ці вже накаталися. Заздрю їм, зустрічаю в транзитній зоні майстра непечатники словами. Він ірже, не поспішаючи бере велосипед, каже щось про запасне кріплення для гарміна, відповідаю йому, шо нхй той гармін, я вже бачила всі тропи і вивчила всі можливі дороги по лісу, і тепер виберуся з нього із заплющеними очима. Відчуваю, як із мене пре агресія, якщо мене зараз хтось зачепить - перегризу глотку.
Жарко, а Ганзя вже встигла замерзнути (скільки ж я там бігала як підстрелений олень?!), закуталася в куртку, каже, що теж поїхала не туди за стовпчики, але направо, а ще десь чекала хлопця, що був позаду, щоб показав дорогу. Дзвонить майстер, просить поставити кріплення на гармін і каже, що наступне коло моє, бо не встигнемо. І через одне моє. Тобто останнє в гінці. Намагаюся терміново відпочити.
Ганзя бере зміну, сидимо тусою, її напарник Діма питається, чи на багато спізнилася Ваніна напарниця. Кажу, шо тут я, хвилин 15 як приїхала. Жеру банани і мюслібатночик, п’ю воду. По дорозі двічи намагалася попити, але через високий пульс, присмак крові і відривчасте дихання мало не захлинулася і довго відкашлювалася. Згадую про покришки, трохи приспускаю. Відрізаю шмат стяжки, шо вибішувала попереднє коло. Заспокоююся, трохи веселішаю. Ніби. Шкодую шо вимкнула страву, потім би подивитися цей забіг навіженого оленя, поіржати...
Беру другу зміну у майстра, він чіпляє мені гарміна, валю як можу і розумію, що воно їдеться! І не несе на піску, аве спущені покришки! Не виконую обіцянки, біжу стрьомний спуск ногами, обіцяю собі, що на третьому колі таки з’їду. Де ремонт дороги - мало не поїхала не туди, дядько з трактора свище, кричить, шо мені правіше. Красно дякую, валю по пилюці. Після дамби мало не вперлася в ланос - прівєтікі. Пам’ятаю про несподіваний торчок, завчасно перемикаюся, але все одно мало, виїжджаю тільки половину, далі забігаю пішки і бачу позаду себе Олю Віюк, якийсь час вона маячить десь далеко на хвості. Періодично поглядую на гармін, там весь час показуть пряму дорогу і стрілочку. Складається враження, що він завис, бо картинка не міняється. Майже нічого не бачу, біла плівка на очах, їду навмання, приблизно по правильній траекторії. На виїзді на асфальт мене кидає лівіше, втикаюся в піщаний насип, довго намагаюся виборсатися, чіпляюся памперсом за носик сідла, - ідіотизм! - ледве не падаю, таки сідаю на вєл і тулю впередю. Оля стає набагато ближчою, на розвилці, де чорна земля, розгублююся (про гармін згадала потім), не бачу розмітки і чекаю на Олю, питаю, куди нам, вона показує дорогу і проходить вперед. Сідаю їй на хвоста, і до фініша тулим удвох. Чую від неї знайомий хрускіт-визк під час педалювання - по ходу у неї теж тапки с-воркси(((: На фініші вона мене пропускає здати зміну, хлопаю по долоні майстра, він весело питає, чи не загубилася, відповідаю йому "бєбєбє", всі іржуть, він їде.
Жеру банан і мюслібатончик (всі навколо їдять якісь гелі і тюбики), замерзаю і чекаю на майстра. Андрій пропонує гарячого чаю - свята людина! Грію об стаканчик руки, п’ю найсмачніший в житті чай з пакетика. Приїздить майстер, передає естафету із криком: "Я ЧЕКАЮ ВІД ТЕБЕ 45 ХВИЛИН НА КОЛО!! *БАШ ШО БАГІНЯ!!" Притисла вуха, пригнулася: уі, мон женераль. Чо ото так волати... я ж не спеціально заблукала і все зіпсувала... Ну, сама зіпсувала, сама і виправляй. Потім виявилося, що він був у навушниках і не знав, що дуже голосно волав. Зрозумів лише коли вся поляна на нього повернулася подивитися. Гага, тепер у нього репутація тирана й деспота, що ганяє бідну дівчинку до судом(((:
Фігачу щосили, але вже важче. Нічо не бачу, сонце сідає, але окуляри знімати не варто, бо якщо вилізе з-за куща сонце - взагалі осліпну. Через 150 м від старту багато людей, якось підозріло вишикувалися по обидва боки доріжки і явно чекають на мене. Чось промайнула ідіотська думка, шо зараз на три-чотири нападуть з обох боків і відбруть вєлік О_о Та може вони там шось роблять, і просто отаким чином чекають, доки я проїду і перестану їм заважати? Але про всяк випадок продивляюся альтернативну траекторію. Люди себе не видали, то я напружено проїжджаю цей коридор, і як тільки до нього залишається пара метрів, вони починають аплодувати і шось кричати. Від несподіванки аж засміялася(: Не зрозуміла, шо то було, але прикольно((: Може, вони мене з кимсь переплутали? Відчула, що під їхніми оплесками захтілося сховатися, щоб не було стільки уваги О_о
Перед гребенем на лайтовому зпуску щось іде не так, падаю і сильно вдаряюся головою, дякую шолому, череп цілий (вітання всім, хто "не падає" і катає без шолома) і плечем, в очах темніє, встаю, картинка потроху повертається, але пливе, плече виє і стогне, заповзаю на гребінь, перед страшним торчком все таки очкую і біжу його пішки (лууузеееер). Далі валю шо дурне, в лісі на пеньочках хапаю правою педаллю якусь корягу так, що ледве не катапультуюся з вєла, вистьобується нога, добряче підкидає на передньому колесі й трохи розвертає, ледве втримуюся і їду далі. Страшенно болить голова і скавулить плече. Аве спущені покришки, всюди заїжджаю, на несподіваному торчку якимсь дивом катапультуюся з вєла, шоб не зкотитися разом із ним, хапаю його, доки він не поповз назад. Десь посеред лісу наздоганяю Женю (він вчора був на Дюнах, красаучік), підбадьорюю його, він весело сідає на колесо і так само весело відпадає через 100 метрів на піщаному спуску (Ваня, Ваня, я не гальмувала!!). Не чекаю його, мені потрібні 45 хвилин, бо майстер волав так, що точно отримаю по жопі, якщо буде хочаб 46. На кочках набиваю дупцю ще сильніше, вже боляче так, що сидіти майже неможливо, пальці відпадають від напруження, але тут понти до фінішу, ран, Форест, ран.
Заскакую на фініш, питаюся, чи встигла 45 (здогадуюся, що ні), виявляється, що то було сказано просто в якості підбадьорення. Страшенно хочеться їсти, але весь плов вже з’їли (еем... а чого не дочекалися останніх учасників?), то доїдаю останній банан і мюслєбатончик (кажуть, що були банани на старті - прикольно, не бачила). Фінішує Женя, що сідав на колесо, кричу йому, шо він молодець.
Майстер каже, шо я замурзана, витирає мені серветками писок. Мабуть, виглядаю смішно, але пофіг. Я засмучена, бо не отримала того, по що приїхала. Хотілося помірятися з Ганзею і дізнатися, чи об’їду її, подивитися, як їде вона, в чому краща і на що звернути увагу надалі. Та й просто весело фігачити, коли не знаєш, хто буде першим. Якби програла в боротьбі пліч-о-пліч, було б зовсім не прикро, а отак тупо заблукати і навезти собі півгодини (чи скільки там)... Зла сама на себе, бо здалася, розгубилася і піддалася паніці. Зла на глюк із лінзами. А ще зла на ідіотську розмітку: були ж повороти, де паперова стрілочка показувала напрям, чого не зробити таке на всіх неочевидних моментах!? Ще й плова не дісталося. Ну капєц.
Шось кажу матом, взагалі багато сьогодні матюкаюся, майстер ірже, заспокоює і нагадує, що я дівчинка. Відповідаю, що я механік, і мені можна матюкатись, це нікого не повинно шокувати. Агресія поступово вщухає і на зміну їй приходить апатія. Замерзаю, починає трусити, майстер робить із мене капусту, віддаючи своє джерсі (ще одна свята людина, шо за чудовий день?). Далі нагородження, дали якісь пляшечки і коробочки (люди, що це і шо із ним треба робити?) - і ще 35 км додому. Крутити педалі в принципі норм, медитую і заспокоююся, а от дупця просить залишити її в спокої.
Дивний якийсь день. Але є над чим подумати і що в собі проаналізувати. Радію новим знайомствам і болю в ногах. Всім дякую, всі молодці. Окрім мене. Але я виправлюся.
От вам красівоє фото на пам’ять.