Бєговєл по болотам Закарпаття, або Мукачевський марафон "Три замки"
Серед двох варіантів проведення передостанніх вихідних квітня саме я наполягла на тому, шо варто їхати в Мукачево на марафон, а не на 1 етап ЛКУ. Бо 70 км по гірським краєвидам і кілька кіл по кар'єру - достатньо вагома різниця. Я й не здогадувалася, наскільки.
Рівно перед стартом починаєтья сніг. По ходу, він намагався натякнути про те, що на нас чекає. Старт із замку. Потім ще один старт, вже офіційний. Намагаємося триматися купи з Оксаною і Настєю. У Оксани є вологі серветки, у мене сухі, у Насті змазка для ланцюга. Разом не пропадем.
На першій же вузькій стежці всі скупчуються й починають борсатися в багні. Рох-рох. Не вистачало галасного "Беее!" і "Мееее!" Намагаєшся їхати - втикаєшся або в багно, яке весело намтоується на колеса, або в такого самого невдаху попереду. То хапаєм вєл під пахви, покоцані зв'язки тріщать, але треба звідси кудись випливати, бо так ми сунутемо довго. "Буде багато асфальту!" казали ті, хто бачив трасу. Мрії про той асфальт надають сил лізти по глині і котити вєлік, коли він стає вдвічи важчим. Оббігаю кількох менш вправних хом'яків, знаходжу клаптик, де можна відштовхнутися від травички - поїхали.
Дивлюся в гармін - він показує дощ. В принципі все навколо показує дощ і сніг (чи то був град?), але гармін то робить особливо недоречно. Розмітка чітка, але потрібно переконатися, що він в принципі хоч щось показує. Та він примотаний купою стяжок до руля, а потім ще навхрест за винос, щоб на розковбасі нікуди не дівся. І приклеєний двостороннім скотчем, шоб не совався. Але чітко вверх мордою. І через те показує дощ. Ну й фіг з ним. За нагоди можна стати і зазирнути.
Перший же швидкісний спуск приклав головою і грудями об глину. Пам'ятаючи заповіт "на спуску гальма не тиснути, тільки кілька точок, щоб зменшити швидкість перед проходженням небезпечних ділянок" ввалюю на всі бабки. І вже в самому кінці заднє колесо їде з-під мене в колію. Далі сильний удар всім чим можна - і от я вже намагаюся зібрати з траси відірваний гармін, вєлокомп і своє тщєдушне тільце. Хтось проїжджає і про щось питає, мабуть, чи все добре. Хриплю і намагаюся дихати, але виривається щось більш схоже на стогін. Словами чи рухами якось переконую, що норм, виживу, їдьте, не втрачайте секунди. Розтикую по кишенях гармін і комп (чогось не спало на думку втикнути його назад, щоб хоч бачити час), намагаюся дібрати Настєньку, яка майорить рожевими гольфами десь вже достатньо далеченько. Перестаю щось розуміти. Єдине, що сильно засмучує - що вимазала нові біленькі перчатки.
Вже вдома подивилася на комп. Максимальна швидкість 43. На ній по ходу й прилягла. Решту 65 км траси хотілося померти через нестерпний головний біль.
Вчасно згадую, що якщо є трава, вона рятує від глини. Їду повз паркан і тисну гальма чітко перед нормальним таким дропом (в голові майорить обривок думки, що Ваня його тут мав пульнути шо дурне). Але оскільки рівно за день до того на передостанньому занятті Follow me на менших дропах нічо не виходило, вирішую повзти рагулєм. І як раз дізнаюся, що задніх гальм нема. Вапщє. Ну клас, чого, як раз є можливість відпрацювати гальмування передніми.
Далі щось відбувається, ліси, болота, іноді асфальт, якісь люди, іноді знайомі. Якщо стоять - питаю, чи все добре. Дівчина з хлопцем бортують колесо на узбіччі. Червоний чувак добирає і питає, чи можна обганяти. Питає, чи то я була з Ванєю, Тьомою і Крісті в Пилипці. Жовтий чувак стоїть посеред найдовшого тягуна і їсть булочку, запиваючи компотом з пляшечки. Клацаю найлегші передачі і прогулююсь по тягуну в режимі равлика. Дівчина, що бортувала колесо, обходить, за нею ще одна. Їх наздоганяє зелений, який захоплено кричить про те, які дівчата нині пішли. Думаю, що ті дівчата з моєї категорії, а отже поспішати нема куди, можна їхати в своєму темпі, бо сил їх дібрати немає. На спуску жовтий чувак наздоганяє, щось кричить ніби членороздільне, але не розумію слів, за змістом схоже на щось типу "Уііі!!!" Болять всі пальці, середні фаланги. Цікаво, то через те, що сильно тисну руль, чи через те, що так кидає по гравію? Ненавиджу гравій. Кожний камінчик забивається цвяхом в мозок. Але в принципі пофіг. Це тільки 20 км. Ще 50. Іноді вимикається світло, тисну гальма, одне з них зменшує швидкість, інше на рулі для краси.
На першому КП прошу помити мені окуляри, бо нічого не видно, зустріч із землею наклала відбиток на скельця, а витерти їх нема чим - весь одяг покритий шаром глини. Тут якраз і Вадім, значить Настєнька десь недалеко, може, встигну дібрати, разом їхати веселіше. Хоча в принципі пофіг.
Далі шмат шосе, Вадім попереду, намагаюся його дібрати, але він нормально ввалює за жовтим. На підйомі бачу пляшку від магнію. Звірію, трохи докручую і обходжу Атрура. Він нікуди не поспішає, дерев'яними ногами крутити важко, видно, шо його хапають судоми. Питаю, чи він злизав магній і нашо кинув пляшку. Відповідає, що пив, але пляшку не кидав, все під контролем. Прошу вибачення, перекидуємось парою слів про життя, трохи випереджаю Артура, дерусь пішки за жовтим і Вадімом по схилу вздовж скелі. Бачу пакетик від торча. Звірію. Якому падлу важко покласти папірець туди, звідки дістав батончика?! Згадую про батончики і те, що їх треба їсти до того, як почне вимикатися світло. Світло ніби вимикатися не збирається (принаймні від голоду), але по ходу варто зжерти хоч один. Шо я їх, дарма на спині тягаю? Жую пластилін із пакетика. Як то люди їдять?.. Добираю синього і Вадіма. Жовтий стоїть і щось жує. Нікуди не поспішає. Нуок.
В лісі всі спуски їду на передніх гальмах, бо після падіння тупо страшно від швидкості, коли не бачиш, що попереду. Задні тисну за компанію, але їх нема, і від цього якось моторошно. Нахил будь здоровий, розумію, що гальмувати в таких умовах - це тупо. Суну по глині, не контролюю вєл, але нічого не можу вдіяти: жах сковує м'язи і вони автоматично тиснуть ручки гальм. По болоту іду пішки. Дуже багато ходжу пішки. Шо вверх, шо вниз.
Обходить жовтий, волає щось, зміст чого зводиться до "Ууііі!!!!", за ним доповзає синій. Наздоганяє Вадім, питає, чи отримую хоч якесь задоволення від цього всього. Не знаю. Такоє. В принципі пофіг. Іноді вибішує, коли не виходить встібнутися або вистібнутися через налиплу глину. Один раз через те брєвном лечу в глибоку калюжу. Тупо. Якимсь чином б'юсь правою ногою об камінь, який щойно намагалася об'їхати справа. Злюсь і матюкаюсь. Нога вимикається і стати на неї неможна кілька хвилин. Повзу. Спина втомилася штовхати вєлік вгору. Просто хочу дістатися фініша. Вадім іде поряд, потім їде вперед, десь ще трохи попереду жовтий і синій.
Бачу на землі пакетик від торча. Знову звірію. Починається якась дичина із розміткою, вона іде по широчезним низьким сходинкам, всі думки зводяться до "нахіба?!", аж поки не бачу надувну арку. Шо, фініш?! О_о Та ну... Купа людей, хтось щось кричить, дівчинка гучно називає мій номер, її дзвінкий голос розрізає мозок навпіл, намагаюся втекти кудись від всіх цих людей. Краєм ока бачу, як Вадім поливає голову водою чи щось таке робить. Йому шо, води мало навколо? Хтось кричить, що далі по розмітці навколо озера. Доходить, що це друге КП. Їсти не хочу, води налила на попередньому повну флягу, сенсу зупинятися нема.
Їду в ліси, добирає Артур, знову цікавиться життям. Бачу пакетик від батончика. Звірію. Якийсь дядько йде вздовж траси, питаю, чи все норм. Він у відповідь питає, чи є запаска. Довго намагаюся зрозуміти, що це, язик сам пропонує 29. Чувак розчаровано відповідає "26" і йде далі. Дивуюся, чо це він, через метрів 100 розумію, що у нього сталося і чому він відмовився від допомоги. Добираю жовтого, він стоїть край дороги і шось хом'ячить. Починається дивний шматок під кодовою назвою "Нахіба?!" вздовж траси. Кожна кочка відбивається в мозку, хочеться плакати від болю.
Добирає жовтий. Деремося повз глибокі калюжі по обидва боки. Спадає на думку, шо намагатися їхати між двома озерцями вже пофіг, поїду тупо через найменш глибоке. Проїжджаю, серце кров'ю обливається, уявляючи, як там несолодко втулкам і каретці. Розумію, що так ніби можна їхати. Розумію, що в принципі половину траси можна було так і їхати. Розумію, шо дурне, і ідіотське лавіювання між двома калюжами вартувало мені кількох синців і купи матюків. Фіг з ним, із часом. Пірнаю черговий раз по коліно, з переляку вистрибую на землю і попереджаю Артура позаду, шо туди пірнати глибоко. Він обережно поринає в озеро зі словами "Та норм, чо" і їде, а я дивуюся, шо він ніби вже мене обходив тіки шо. Вони з жовтим саджають на колесо Вадіма, і всі весело їдуть. А тим часом ожина намотується мені на вєлік і щільно обіймає, примушуючи смикати альпіну на себе. Складається враження, що якщо вчасно її не висмикнути, колючі гілки обів'ють вєлік повністю, а потім візьметься за мене. Волосся на потилиці ворушиться, треба валити звідси.
Нарешті довгоочікуваний асфальт, можна відпочити. Добирає Юра, заїжджаєм на оглядову екскурсію до замка, отримуємо по пів банана на виїзді і шуруємо далі. Банан несподівано стає найсмачнішим із всього того, що я колись пробувала в житті. Вода закінчилась ще в лісі, на КП тупанула, треба було долити, ну й ладна, якось дотягнем. Юра їде на полонині за хлопцями, милуюся краєвидами і черговою чорною хмарою.
Періодично ідуть сніг, дощ і град в рендомному пордку. Іноді виходить сонце і так гріє, що здається, так тепер буде завжди. Але потім рендомний цикл повторюється. Таке враження, що їду вже цілий день, але в положенні написано, що фініш останнього учасника о 17. А за мною ж по ідеї має бути ще хтось. Як мінімум Оксана і Валіко. Вєлокомп з годинником в задній кишені, але думка про те, щоб глянути час, не надходить. Іноді стаю, щоб подивитися в гарміні маршрут, якщо розмітка вводить в оману. Але порівняно з іншими гонками, де доводилося вгадувати маршрут по зорях, тут стрічечки висіли майже всюди адекватно сприйняттю дійсності.
Останні 7 км до фініша їду під дощем, а коло фінішного озера починається моцний град. Заїжджаючи під арку, чую голос ведучого, що нагородження переноситься на невизначений час, бо всі злякалися дощу. Хаха. Хахаха. Ааахххахахахахаха.
Скажу відверто, третій замок на маршруті так і не знайшла. Хтось його бачив, він існує?
І одразу відповідь на питання "Нашо воно тобі треба було? Сиділа б вдома, чаї ганяла". Треба було. Тепер я знаю про себе трохи більше, ніж знала до того. Дехто був певний, шо я на півдороги по асфальту повернусь в Мукачеве. Або лишусь на КП чекати на евакуацію. Дулю тому декому((((: Мені важливо було доїхати. Допливти. Дотягти вєлік за собою, якшо вже зовсім ніяк. Фіг його зна, нашо. Треба було.
А ще майже навчилася їхати там, де простіше пливти. Ну, не те, шоб навчилася, але хоча б спробувала. І зрозуміла принцип.
Не шкодую, що поїхала. Вчитися їздити потрібно в будь-яких умовах. А тут ще й подарунків таких крутих надавали за друге місце. Не очікувала взагалі, шо десь заїду. Поки приходила до тями в бесідці, несподівано пройшло нагородження. Дізнались про те, коли Кіт приніс демонструвати свої ніштячки. Не люблю стояти на тумбочці, а от призи отримувати все-таки приємно((:
Дякую всім причетним до організації, а також тому, хто мив вєлік, тягав його в потяг на поличку і годував ліками на старті і фініші(:
Рівно перед стартом починаєтья сніг. По ходу, він намагався натякнути про те, що на нас чекає. Старт із замку. Потім ще один старт, вже офіційний. Намагаємося триматися купи з Оксаною і Настєю. У Оксани є вологі серветки, у мене сухі, у Насті змазка для ланцюга. Разом не пропадем.
На першій же вузькій стежці всі скупчуються й починають борсатися в багні. Рох-рох. Не вистачало галасного "Беее!" і "Мееее!" Намагаєшся їхати - втикаєшся або в багно, яке весело намтоується на колеса, або в такого самого невдаху попереду. То хапаєм вєл під пахви, покоцані зв'язки тріщать, але треба звідси кудись випливати, бо так ми сунутемо довго. "Буде багато асфальту!" казали ті, хто бачив трасу. Мрії про той асфальт надають сил лізти по глині і котити вєлік, коли він стає вдвічи важчим. Оббігаю кількох менш вправних хом'яків, знаходжу клаптик, де можна відштовхнутися від травички - поїхали.
Дивлюся в гармін - він показує дощ. В принципі все навколо показує дощ і сніг (чи то був град?), але гармін то робить особливо недоречно. Розмітка чітка, але потрібно переконатися, що він в принципі хоч щось показує. Та він примотаний купою стяжок до руля, а потім ще навхрест за винос, щоб на розковбасі нікуди не дівся. І приклеєний двостороннім скотчем, шоб не совався. Але чітко вверх мордою. І через те показує дощ. Ну й фіг з ним. За нагоди можна стати і зазирнути.
Перший же швидкісний спуск приклав головою і грудями об глину. Пам'ятаючи заповіт "на спуску гальма не тиснути, тільки кілька точок, щоб зменшити швидкість перед проходженням небезпечних ділянок" ввалюю на всі бабки. І вже в самому кінці заднє колесо їде з-під мене в колію. Далі сильний удар всім чим можна - і от я вже намагаюся зібрати з траси відірваний гармін, вєлокомп і своє тщєдушне тільце. Хтось проїжджає і про щось питає, мабуть, чи все добре. Хриплю і намагаюся дихати, але виривається щось більш схоже на стогін. Словами чи рухами якось переконую, що норм, виживу, їдьте, не втрачайте секунди. Розтикую по кишенях гармін і комп (чогось не спало на думку втикнути його назад, щоб хоч бачити час), намагаюся дібрати Настєньку, яка майорить рожевими гольфами десь вже достатньо далеченько. Перестаю щось розуміти. Єдине, що сильно засмучує - що вимазала нові біленькі перчатки.
Вже вдома подивилася на комп. Максимальна швидкість 43. На ній по ходу й прилягла. Решту 65 км траси хотілося померти через нестерпний головний біль.
Вчасно згадую, що якщо є трава, вона рятує від глини. Їду повз паркан і тисну гальма чітко перед нормальним таким дропом (в голові майорить обривок думки, що Ваня його тут мав пульнути шо дурне). Але оскільки рівно за день до того на передостанньому занятті Follow me на менших дропах нічо не виходило, вирішую повзти рагулєм. І як раз дізнаюся, що задніх гальм нема. Вапщє. Ну клас, чого, як раз є можливість відпрацювати гальмування передніми.
Далі щось відбувається, ліси, болота, іноді асфальт, якісь люди, іноді знайомі. Якщо стоять - питаю, чи все добре. Дівчина з хлопцем бортують колесо на узбіччі. Червоний чувак добирає і питає, чи можна обганяти. Питає, чи то я була з Ванєю, Тьомою і Крісті в Пилипці. Жовтий чувак стоїть посеред найдовшого тягуна і їсть булочку, запиваючи компотом з пляшечки. Клацаю найлегші передачі і прогулююсь по тягуну в режимі равлика. Дівчина, що бортувала колесо, обходить, за нею ще одна. Їх наздоганяє зелений, який захоплено кричить про те, які дівчата нині пішли. Думаю, що ті дівчата з моєї категорії, а отже поспішати нема куди, можна їхати в своєму темпі, бо сил їх дібрати немає. На спуску жовтий чувак наздоганяє, щось кричить ніби членороздільне, але не розумію слів, за змістом схоже на щось типу "Уііі!!!" Болять всі пальці, середні фаланги. Цікаво, то через те, що сильно тисну руль, чи через те, що так кидає по гравію? Ненавиджу гравій. Кожний камінчик забивається цвяхом в мозок. Але в принципі пофіг. Це тільки 20 км. Ще 50. Іноді вимикається світло, тисну гальма, одне з них зменшує швидкість, інше на рулі для краси.
На першому КП прошу помити мені окуляри, бо нічого не видно, зустріч із землею наклала відбиток на скельця, а витерти їх нема чим - весь одяг покритий шаром глини. Тут якраз і Вадім, значить Настєнька десь недалеко, може, встигну дібрати, разом їхати веселіше. Хоча в принципі пофіг.
Далі шмат шосе, Вадім попереду, намагаюся його дібрати, але він нормально ввалює за жовтим. На підйомі бачу пляшку від магнію. Звірію, трохи докручую і обходжу Атрура. Він нікуди не поспішає, дерев'яними ногами крутити важко, видно, шо його хапають судоми. Питаю, чи він злизав магній і нашо кинув пляшку. Відповідає, що пив, але пляшку не кидав, все під контролем. Прошу вибачення, перекидуємось парою слів про життя, трохи випереджаю Артура, дерусь пішки за жовтим і Вадімом по схилу вздовж скелі. Бачу пакетик від торча. Звірію. Якому падлу важко покласти папірець туди, звідки дістав батончика?! Згадую про батончики і те, що їх треба їсти до того, як почне вимикатися світло. Світло ніби вимикатися не збирається (принаймні від голоду), але по ходу варто зжерти хоч один. Шо я їх, дарма на спині тягаю? Жую пластилін із пакетика. Як то люди їдять?.. Добираю синього і Вадіма. Жовтий стоїть і щось жує. Нікуди не поспішає. Нуок.
В лісі всі спуски їду на передніх гальмах, бо після падіння тупо страшно від швидкості, коли не бачиш, що попереду. Задні тисну за компанію, але їх нема, і від цього якось моторошно. Нахил будь здоровий, розумію, що гальмувати в таких умовах - це тупо. Суну по глині, не контролюю вєл, але нічого не можу вдіяти: жах сковує м'язи і вони автоматично тиснуть ручки гальм. По болоту іду пішки. Дуже багато ходжу пішки. Шо вверх, шо вниз.
Обходить жовтий, волає щось, зміст чого зводиться до "Ууііі!!!!", за ним доповзає синій. Наздоганяє Вадім, питає, чи отримую хоч якесь задоволення від цього всього. Не знаю. Такоє. В принципі пофіг. Іноді вибішує, коли не виходить встібнутися або вистібнутися через налиплу глину. Один раз через те брєвном лечу в глибоку калюжу. Тупо. Якимсь чином б'юсь правою ногою об камінь, який щойно намагалася об'їхати справа. Злюсь і матюкаюсь. Нога вимикається і стати на неї неможна кілька хвилин. Повзу. Спина втомилася штовхати вєлік вгору. Просто хочу дістатися фініша. Вадім іде поряд, потім їде вперед, десь ще трохи попереду жовтий і синій.
Бачу на землі пакетик від торча. Знову звірію. Починається якась дичина із розміткою, вона іде по широчезним низьким сходинкам, всі думки зводяться до "нахіба?!", аж поки не бачу надувну арку. Шо, фініш?! О_о Та ну... Купа людей, хтось щось кричить, дівчинка гучно називає мій номер, її дзвінкий голос розрізає мозок навпіл, намагаюся втекти кудись від всіх цих людей. Краєм ока бачу, як Вадім поливає голову водою чи щось таке робить. Йому шо, води мало навколо? Хтось кричить, що далі по розмітці навколо озера. Доходить, що це друге КП. Їсти не хочу, води налила на попередньому повну флягу, сенсу зупинятися нема.
Їду в ліси, добирає Артур, знову цікавиться життям. Бачу пакетик від батончика. Звірію. Якийсь дядько йде вздовж траси, питаю, чи все норм. Він у відповідь питає, чи є запаска. Довго намагаюся зрозуміти, що це, язик сам пропонує 29. Чувак розчаровано відповідає "26" і йде далі. Дивуюся, чо це він, через метрів 100 розумію, що у нього сталося і чому він відмовився від допомоги. Добираю жовтого, він стоїть край дороги і шось хом'ячить. Починається дивний шматок під кодовою назвою "Нахіба?!" вздовж траси. Кожна кочка відбивається в мозку, хочеться плакати від болю.
Добирає жовтий. Деремося повз глибокі калюжі по обидва боки. Спадає на думку, шо намагатися їхати між двома озерцями вже пофіг, поїду тупо через найменш глибоке. Проїжджаю, серце кров'ю обливається, уявляючи, як там несолодко втулкам і каретці. Розумію, що так ніби можна їхати. Розумію, що в принципі половину траси можна було так і їхати. Розумію, шо дурне, і ідіотське лавіювання між двома калюжами вартувало мені кількох синців і купи матюків. Фіг з ним, із часом. Пірнаю черговий раз по коліно, з переляку вистрибую на землю і попереджаю Артура позаду, шо туди пірнати глибоко. Він обережно поринає в озеро зі словами "Та норм, чо" і їде, а я дивуюся, шо він ніби вже мене обходив тіки шо. Вони з жовтим саджають на колесо Вадіма, і всі весело їдуть. А тим часом ожина намотується мені на вєлік і щільно обіймає, примушуючи смикати альпіну на себе. Складається враження, що якщо вчасно її не висмикнути, колючі гілки обів'ють вєлік повністю, а потім візьметься за мене. Волосся на потилиці ворушиться, треба валити звідси.
Нарешті довгоочікуваний асфальт, можна відпочити. Добирає Юра, заїжджаєм на оглядову екскурсію до замка, отримуємо по пів банана на виїзді і шуруємо далі. Банан несподівано стає найсмачнішим із всього того, що я колись пробувала в житті. Вода закінчилась ще в лісі, на КП тупанула, треба було долити, ну й ладна, якось дотягнем. Юра їде на полонині за хлопцями, милуюся краєвидами і черговою чорною хмарою.
Періодично ідуть сніг, дощ і град в рендомному пордку. Іноді виходить сонце і так гріє, що здається, так тепер буде завжди. Але потім рендомний цикл повторюється. Таке враження, що їду вже цілий день, але в положенні написано, що фініш останнього учасника о 17. А за мною ж по ідеї має бути ще хтось. Як мінімум Оксана і Валіко. Вєлокомп з годинником в задній кишені, але думка про те, щоб глянути час, не надходить. Іноді стаю, щоб подивитися в гарміні маршрут, якщо розмітка вводить в оману. Але порівняно з іншими гонками, де доводилося вгадувати маршрут по зорях, тут стрічечки висіли майже всюди адекватно сприйняттю дійсності.
Останні 7 км до фініша їду під дощем, а коло фінішного озера починається моцний град. Заїжджаючи під арку, чую голос ведучого, що нагородження переноситься на невизначений час, бо всі злякалися дощу. Хаха. Хахаха. Ааахххахахахахаха.
Скажу відверто, третій замок на маршруті так і не знайшла. Хтось його бачив, він існує?
І одразу відповідь на питання "Нашо воно тобі треба було? Сиділа б вдома, чаї ганяла". Треба було. Тепер я знаю про себе трохи більше, ніж знала до того. Дехто був певний, шо я на півдороги по асфальту повернусь в Мукачеве. Або лишусь на КП чекати на евакуацію. Дулю тому декому((((: Мені важливо було доїхати. Допливти. Дотягти вєлік за собою, якшо вже зовсім ніяк. Фіг його зна, нашо. Треба було.
А ще майже навчилася їхати там, де простіше пливти. Ну, не те, шоб навчилася, але хоча б спробувала. І зрозуміла принцип.
Не шкодую, що поїхала. Вчитися їздити потрібно в будь-яких умовах. А тут ще й подарунків таких крутих надавали за друге місце. Не очікувала взагалі, шо десь заїду. Поки приходила до тями в бесідці, несподівано пройшло нагородження. Дізнались про те, коли Кіт приніс демонструвати свої ніштячки. Не люблю стояти на тумбочці, а от призи отримувати все-таки приємно((:
Дякую всім причетним до організації, а також тому, хто мив вєлік, тягав його в потяг на поличку і годував ліками на старті і фініші(: