Весна!!!
А ви вдихали київське повітря? не так як щоденно, а по справжньому, у повні груди. Зупинившись посеред вулиці, стоячи на вимершому ранково-недільному тротуарі. Ви помітили те, що помітила я?
Ви помітили, що у повітрі літає весна?
Вона непомітно опинилась і заполонила собою. Якось в один момент. Взяла і перегорнула все довкола.
Весна у сірому асфальті. Вона у запахах ранкового міста. У двориках і рваних джинсах. У посмішці, що намалювалась і тртій день не сходить з обличча. Весна у мені.
Я не можу це контролювати. Дах зірвало. Остаточно. Як дитина існую з цією ідіотською посмішкою, яку ніщо не може з мене прибрати. Метелики у животі. За всіма традиціями.
Веснаааааааааааа!
Лікар шокований, каже, що ніколи мене такою не бачив. Ніка каже, що я свічусь. Жанка каже, що у п*ятницю я виглядала такою щасливою, що у якийсь момент вона почала боятись за мене.
А у мене у голові божевільні саундтреки. Я сиджу у мотажці, намагаючись сконцентруватись на монтажі, а думки всеодно десь дуже далеко.
А очі світяться і посмішка ідіота не зникає.
А на вулиці по справжньому тепло. А там справжнє сонце і по справжньому сірий сухий весняний асфальт.
Це божевілля. Це метелики в животі. Це, здається, весна.
Я відчуваю себе тринадцятирічною. Щасливою і позбавлену глузду.
