Так, я добре подумала.
Я подумала над твоїм питанням.
Чи потрібен ти мені?...
Ти знаєш, я насправді добре подумала.
І, ти знаєш - ні.
Без образ і зайвих шифрів. Без підгрунть і посилань на певні дії і слова. Без урахування нашої останньої зустрічі.
*Я просто добре подумала.*
Наразі. У моєму новому житті. У моєму метеликовому світі. Ні.
Триматись одне за одного, лише тому, що у нас так багато всього.
лише тому, шо так багато років, так багато почуттів, так багато подій.
Це все було. А от що зараз. Дружба? Ти сам у це віриш? Я - ні.
Я зараз інша. Мабуть ти теж. Однозначно ти теж.
Але коли ми перетинаємось, вся ця іншість, всі ці зміни і метамарфози душ, тіл, світоглядів, сприйнятів... всього. Все це зводиться до нуля, адже у пам*яті закладено гедь інше.
У підсвідомості досі існує все те, чого насправді вже давно немає.
Все те, що довго виходило з мене велосипедним потом, творчім натхненням, нервовим блювотинням, припадковою слиною, незгорненою кров*ю, чужою спермою...
*Я дуже добре подумала.*
Минуле не змінити. Ні хороше, ані погане. Образи не забуваються. Прощаються, але не забуваються. Це залежить не від бажання. Люди не змінюються.
Ти можеш ображати мене й надалі. А потім дзвонити і вибачатись. Ти можеш сидіти на моїй зеленій кухні і ридати годинами. Ти можеш мені писати довгі есемеси скаржучись на власну самотність. Але ж принагідно, при будь якій наступній зустрічі ти всеодно крикнеш мені в обличча. що я хуйло. ти не зможеш цього обгрунтувати, бо це просто твій черговий збій психіки. Це просто твоя психічна неврівноваженість. А я розуміючи це все, всеодно не зможу втриматись. Я всеоно не зможу мовчати. Я всеодно видам порцію лайна чи то у відповідь чи то за для самозахисту.
Хіба це потрібно? Хіба заради цього було вчинено стільки подвигів?
*Ти, знаєш, я подумала.*
Я можу закохуватись у кого захочу. Я можу робити будь що і мені всеодно, що ти у ці моменти поряд. Ти ж сам так хотів. Ось і дивись. Блюй, але дивись. І після такого ти забираєш мене на машині і відвозиш додому. Не можеш на мене дивитись, але відвозиш. Ти ж мені друг, чи не так?
І кому потрібна така дружба? Доводити, що від почуттів не лишилось нічого. Доводити чи то собі, чи то тобі, чи всім навколо. Тобі таке потрібно? Мені ні.
*Я подумала.*
Кожна людина, що має місце у житті - має вносити у це життя певний сенс. Має надихати. Має існувати не просто так. І це не може бути однобічно. Люди, що присутні у жииті вносять у нього щось. І ти, відповідно, вносиш щось у життя цих людей. Бартер емоціями.
Я віддаю перевагу позитивним емоціям.
Я віддаю перевагу меншій кількості людей, проте важливих, потрібних, споріднених.
Бути рок зіркою - це твоя парафія. Я зав*язала з таким способом існування.
Я відрізала від себе величезну купу людей. Я відрізалась сама. не тому, що вони мені не подобаються. А тому, що вони перестали мене надихати.
Я довго думала над твоїм питанням: "Я тобі потрібен?".
Ти, знаєш, ні. Наразі ні. Більше ні. Поки ні. Цього я не знаю.
Але у мене повним ходом вирує життя. І у цьому житті немає місце моєму минулому.
А ти, як виявилось, просто минуле. Лише минуле. Яке назавжди залишиться в пам*яті, у спогадах, у блокнотах, на фотографіях...
Але яке я не хочу проектувати на своє теперишнє.
Я подумала. І можу дати тобі відповідь. Обгрунтовану, обдуману, підкріплену наочними прикладами.
Ні. Ти мені не потрібен.
я буду в синем, а ты будешь в красном
я прыгну с трамплина на зависть, скуластый, тебе
ты в море, я в небо, прости
не будем друзьями
так ненавидеть на самом на деле нельзя
ты зыришь с укором, а я
обесцвечу глаза, я обезличу тебя
я буду целым, а ты - половиной
поверь, не хотела по-подлому в спину, а зря
ты столько не знаешь, прости
ты в море я в небо, прости