Про мінливість та янголів.
Ніби це не просто так. Ніби цьому посприяв хтось згори.
Наприклад мій Янголохоронець.
Який вже неодноразово намагався плюнути і піти гедь, але за якихось причин всеодно лишався. Мабуть згадував про свою янгольську присягу (чи що там роблять, коли вступають на посаду Янголівохоронців?).
Який вже декілька років намагається злізти з цієї посади за причиною ЯНЄМАГУТАКРАБОТАТЬ. Знайти клієнта адекватнішого і вести його справу (життя?) без щосекундного стрессу, а краще взагалі зайнятися чимось іншим і більше ніколи не повертатися до цієї невдячної роботи.
І зі своєї янгольської точки зору, він звісно правий.
Але мабуть у якісь моменти його починає гризти його янгольська совість і він повертається,
щоб перевірити, як я тут.
Щоправда, вирогідніше, через те, що йому стає занадто смішно дивитися н це жалюгідне видовище і він вирішує, що треба щось із робити. Якось вплинути на ситуацію, доки вона не досягла статусу критичної.
Але зазвичай він завтикує і з*являється вже тоді, коли от ще трошки і була би катастрофа.
От і зараз він подивився на все що відбувається. Поспостерігав. Позіхнув. Із поглядом нувотапять спустився до мене, бо вирішив:
знову її почало заносити і знову треба дати їй причухана, до тогож серйозного, щоб вибити з неї всю цю дурь і повернути на путь істину.
Взяв мене за шкірки і закинув у самий епіцентр того, де насправді я і маю бути.
Але зробив це якось грубо (на ніжність по відношенню до мене сил у нього вже не лишилось), без будь якого попередження, спонтанно, і так, що за якісь пару днів мене поглинуло всю. Цілком. З руками і ногами. Я навіть не встигла нічого зрозуміти, як все різко змінилось.
Я досі не до кінця в*їхала у те що відбувається.
А на мене вже покладено колосальну відповідальність.
Мені призначено посаду, якої я сподівалася досягнути років через п*ять. (Це мабуть у кращому випадку).
Мені виділено робоче місце.
Персональний комп*ютер.
Знімальну групу.
Мені сказано: Бери і роби. Вже. Прямо зараз. Сама. Без когось головнішого, хто казатиме що і як робити. Хто буде командувати. Хто буде давати вказівки. Без Мозку.
Тому що тепер я цей самий мозок. Тепер я маю командувати.
*Як це так? Як це так швидко та спонтанно? Що відбувається?*
Я нічого не розумію, але почуваюся щасливою.
Хоча мабуть, щось таки розумію, якщо мене от так з руками й ногами забрали до себе і сказали - твори.
