Fuck off. I did it.
Важко. Не зламатися під впливом і пресингом всього, що оточує.
Коли десятки, сотні язиків шепочуть тобі про те що не варто. Не варто намагатися, пробувати. Що все нічого не варто. що ти нічого не варта. І більшість із них роблять це не зі зла, а щоб уберегти тебе. Уберегти від чергового розчарування. Від можливості бути скривдженою. Недоціненою. Знеціненою. Поюзаною. Витжатою і викинотою.
І в якийсь момент починаєш думати, а раптом вони мають рацію?. Вони ж бажають тобі добра.
Головне не зламатися у цей момент.
Тоді коли найважче.
Коли хочеться впасти, зализуючи рани на роздертих колінах.
Буркотячи собі під ніс дуратижневмієшлітатизмерись.
Сидіти над унітазом, тримаючи два пальця на гландах,
щоб виблювати із животу всіх цих метеликів.
Всіх до останнього.
А потім впасти від втоми на кахель і з останніх сил промовити:
так, ви перемогли.
Але якщо пересилюєш цей момент, то стаєш сильнішим за це. Сильнішим за все.
Тоді починаєш вперто іти до мети, не зважаючи на пресинги, збиті коліна, зневіреність та напівзнищених метеликів всередині тебе.
Я ледь не зламалась. Я ледь не змирилась із тим, що мабуть вони таки мають рацію.
Але мої метелики все ж таки виявились живучіми тварюками. Тепер я знаю точно, що від своєї мрії я не відступлюсь. Я буду іти до мети. І я дійду. Адже я знаю, що можу. І нехай це знаю лише я. Тепер мені достатньо і цього.
Звісно, набагато легше було б, якби був хтось, хто вірить. Вірить у мене.
Зараз я потребую слів "я вірю в тебе", значно більше, аніж банального "я тебе люблю".
Здається я стала зовсім дорослою...
Коли десятки, сотні язиків шепочуть тобі про те що не варто. Не варто намагатися, пробувати. Що все нічого не варто. що ти нічого не варта. І більшість із них роблять це не зі зла, а щоб уберегти тебе. Уберегти від чергового розчарування. Від можливості бути скривдженою. Недоціненою. Знеціненою. Поюзаною. Витжатою і викинотою.
І в якийсь момент починаєш думати, а раптом вони мають рацію?. Вони ж бажають тобі добра.
Головне не зламатися у цей момент.
Тоді коли найважче.
Коли хочеться впасти, зализуючи рани на роздертих колінах.
Буркотячи собі під ніс дуратижневмієшлітатизмерись.
Сидіти над унітазом, тримаючи два пальця на гландах,
щоб виблювати із животу всіх цих метеликів.
Всіх до останнього.
А потім впасти від втоми на кахель і з останніх сил промовити:
так, ви перемогли.
Але якщо пересилюєш цей момент, то стаєш сильнішим за це. Сильнішим за все.
Тоді починаєш вперто іти до мети, не зважаючи на пресинги, збиті коліна, зневіреність та напівзнищених метеликів всередині тебе.
Я ледь не зламалась. Я ледь не змирилась із тим, що мабуть вони таки мають рацію.
Але мої метелики все ж таки виявились живучіми тварюками. Тепер я знаю точно, що від своєї мрії я не відступлюсь. Я буду іти до мети. І я дійду. Адже я знаю, що можу. І нехай це знаю лише я. Тепер мені достатньо і цього.
Звісно, набагато легше було б, якби був хтось, хто вірить. Вірить у мене.
Зараз я потребую слів "я вірю в тебе", значно більше, аніж банального "я тебе люблю".
Здається я стала зовсім дорослою...