7000км
Досвітній ранок - це прекрасно. Особливо коли ти ідеш пішки додому з великою шарою рідних тобі людей, по дорозі видзвонюючи, витягаючи з ліжок тих, хто живе на шляху до твого будинку. Якийсь приємний, теплий спокій всередині. Спокій і трошки суму.
Трошки сумно від того, що зовсім скоро мене тут не буде. Я розчинюся ніби цигарковий дим під впливом весіннього вітру.
Трошки сумно через них всіх. Через своїх. Через тих, кого я дуже люблю, але мабуть так і не навчилася цього показувати. Через якийсь ідіотський страх? Чи може через стінку побудованою мною для власного захисту від... Світу, людей, тих же самих почуттів.
Трошки сумно від того, що ніхто не сумуватиме за мною. Хоча я сама так заповідала. Ставлячи акценти на власній незалежності, усаміттненні і вітру, що керує мною і ладен занести мене у найнеочікуванішому напрямку.
Трошки сумно, що жоден із них, із своїх не сказав чогось, що можливо змінило би все. (хоча сама знаю, що я би не передумала і рішення не змінила). Але все ж таки...
ніхто не сказав: Не їдь. Ти потрібна тут. Ти потрібна мені. від цього сумно, але зовсім трошки.
Трошки сумно від того, що дізнавшись про мою подорож всі налетіли із проханнями привезти їм купу якихось ідотських дрібниць, сувенірів і всіляку фігню.
Із всього я запам'ятала лише прапорці для Міхо, фенічку для Бітлза і молоко яка, вже навіть не пам'ятаю для кого.
Лише дві людини (і що абсолютно парадоксально для мого життя - дві дівчинки. мої. кохані.) подумали про те, а як же воно там буде. Що там буде зі мною. Чи не розчленять мене у якомусь нікому невідомому селі під Улан-Батором. Чи повернуся я живою. Чи повернуся я взагалі...
Трошки сумно, що єдиною реакцією кращого друга було запитання: Так тебе що не буде на моєму весіллі?
Трошки сумно, що Блек навіть не хоче говорити зі мною і щиро вірить у те, що мені всеодно і на нього абсолютно срати. Що я просто тікаю, невідомо від чого. І навіть якщо повернусь, він наврядче захоче мене бачити. Я навіть не зможу обійняти його...
Трошки сумно, що Саша сказав: Ну якщо у тебе тут нічого немає, то коли ти повернешся у тебе знову нічого не залишиться.
Трошки сумно не почути від нього, (хоча б пошепки, хоча б ледь чутно, мені на вухо): Лишись. Я тебе...
Все це трошки сумно. Але я сама так заповідала.
Я сама привчила всіх до того, що мене у чомусь переконувати абсолютно безсенсово.
Як мені, щось придумалось, то мене не варто зупиняти, всеодно не подіє. Я
сама привчила всіх, що я вітер.
Що моє життя лише моє. Що моє серце багатокамерне, тому в ньому уміщається так багато кохання, до багатьох людей. Що мій мозок працює у відомому тільки йому режимі і дуже часто просто вимикається. Що я така як є. Яка ніяка але я. Своя власна.
Я не їбанулась головою. Я не твкаю від чогось. Я просто собі жила і чекала на диво.
І ось воно з'явилося. Таке не зовсім типове. Видозмінене. Але моє. Для мене. Моє власне диво.
Я не поїхала глуздом. Я просто подорослішала і наважилась на найбожевільніший вчинок у своєму житті.
Трошки сумно залишати тут все. Моє. Моє місто. Мою Україну. Мої кохання. Мою дружбу. Моїх Янголів.
Але ж я повернусь. Мені думається. що зовсім іншою. Але я повернусь в Україну.
Люблю. Залишаю.
Clash of the titans when rivers we cross
Death of an icon incredible loss
Under the banner we march in the rain
Like when you carry my urn to Ukraine
Трошки сумно від того, що зовсім скоро мене тут не буде. Я розчинюся ніби цигарковий дим під впливом весіннього вітру.
Трошки сумно через них всіх. Через своїх. Через тих, кого я дуже люблю, але мабуть так і не навчилася цього показувати. Через якийсь ідіотський страх? Чи може через стінку побудованою мною для власного захисту від... Світу, людей, тих же самих почуттів.
Трошки сумно від того, що ніхто не сумуватиме за мною. Хоча я сама так заповідала. Ставлячи акценти на власній незалежності, усаміттненні і вітру, що керує мною і ладен занести мене у найнеочікуванішому напрямку.
Трошки сумно, що жоден із них, із своїх не сказав чогось, що можливо змінило би все. (хоча сама знаю, що я би не передумала і рішення не змінила). Але все ж таки...
ніхто не сказав: Не їдь. Ти потрібна тут. Ти потрібна мені. від цього сумно, але зовсім трошки.
Трошки сумно від того, що дізнавшись про мою подорож всі налетіли із проханнями привезти їм купу якихось ідотських дрібниць, сувенірів і всіляку фігню.
Із всього я запам'ятала лише прапорці для Міхо, фенічку для Бітлза і молоко яка, вже навіть не пам'ятаю для кого.
Лише дві людини (і що абсолютно парадоксально для мого життя - дві дівчинки. мої. кохані.) подумали про те, а як же воно там буде. Що там буде зі мною. Чи не розчленять мене у якомусь нікому невідомому селі під Улан-Батором. Чи повернуся я живою. Чи повернуся я взагалі...
Трошки сумно, що єдиною реакцією кращого друга було запитання: Так тебе що не буде на моєму весіллі?
Трошки сумно, що Блек навіть не хоче говорити зі мною і щиро вірить у те, що мені всеодно і на нього абсолютно срати. Що я просто тікаю, невідомо від чого. І навіть якщо повернусь, він наврядче захоче мене бачити. Я навіть не зможу обійняти його...
Трошки сумно, що Саша сказав: Ну якщо у тебе тут нічого немає, то коли ти повернешся у тебе знову нічого не залишиться.
Трошки сумно не почути від нього, (хоча б пошепки, хоча б ледь чутно, мені на вухо): Лишись. Я тебе...
Все це трошки сумно. Але я сама так заповідала.
Я сама привчила всіх до того, що мене у чомусь переконувати абсолютно безсенсово.
Як мені, щось придумалось, то мене не варто зупиняти, всеодно не подіє. Я
сама привчила всіх, що я вітер.
Що моє життя лише моє. Що моє серце багатокамерне, тому в ньому уміщається так багато кохання, до багатьох людей. Що мій мозок працює у відомому тільки йому режимі і дуже часто просто вимикається. Що я така як є. Яка ніяка але я. Своя власна.
Я не їбанулась головою. Я не твкаю від чогось. Я просто собі жила і чекала на диво.
І ось воно з'явилося. Таке не зовсім типове. Видозмінене. Але моє. Для мене. Моє власне диво.
Я не поїхала глуздом. Я просто подорослішала і наважилась на найбожевільніший вчинок у своєму житті.
Трошки сумно залишати тут все. Моє. Моє місто. Мою Україну. Мої кохання. Мою дружбу. Моїх Янголів.
Але ж я повернусь. Мені думається. що зовсім іншою. Але я повернусь в Україну.
Люблю. Залишаю.
Clash of the titans when rivers we cross
Death of an icon incredible loss
Under the banner we march in the rain
Like when you carry my urn to Ukraine