А що вбити, рука так і не піднялась.
Я начинаю уставать от тесноты и друзей
Я начинаю уставать от порошков и блядей
Я начинаю уставать от бытовой суеты
Я с подсолнечным маслом сожрал все мечты
Я начинаю уставать от себя самого
И сливаю в желудок чужое вино
Я начинаю уставать от того что сказал
Я начинаю уставать но я еще не устал.
Коли найбільшим твоїм кошмаром є те, що ти прокидаєшся у себе вдома. У порожній квартирі. У цілковитій самотності. В одязі. З розтертою косметикою по всьому обличчю...
Починаєш все ж таки вірити, що дах їде. І мабуть не знову, а назавжди.
Ти намагаєшся втікти від того, що зазвичай шукають дуже довго і впевнено. Від себе.
Подекуди виходить. Але не на довго.
Я не можу видалити себе з друзів в інтернеті.
Я не можу занести свій номер у чорний список на телефоні.
Я не можу повикидати всі фотографії де я з собою вдвох.
Сховати свої собі подарунки у коробку і запхати на антрисоль.
Я можу тікати, але все дарма, бо це беззупинний біг по колу.
Хвороблива необхіднісь амнезії.
Щоб якось ранком от так прокинутись і не знати. нічого. не пам*ятати. нічого. а головне себе.
*Якби я зустріла себе десь на вулиці, я б розбила морду. Навіть без пояснень.