Валік.
Колись ми були маленькими і щасливими.
І найбільшим нашим страхом були цигарки,
знайдені батьками у наших кишенях.
Колись все було зовсім інакше. Весело і безтурботливо. Рідна опера, пляшка наливки, скейт і купа дурнувато-радісного народу. Тоді нам так мало було потрібно для щастя.
Якби колись ти не закохався у мене, то можливо зараз ми би не були такими близькими і рідними одне одному. Хоча хто знає як би воно було...
Давно все було.
твої п'яні білочки, порізані руки, мої обдурені батьки (які свято вірили, що я тиждень живу у невідомої модружки), повний панк-рок і абсолютна романтика.
Стільки років пройшло. Стільки всього відбулося. Стільки змін, людей, смаків, коханнь...
І от тепер, ти витягаєш мене з дому і ми йдемо вештатися вечірнім містом, згадуючи дитинство, розмовляючи про друзів, тусовки, роботу, мальчіков-дєвучок, минуле, майбутнє, армію, телебачення, трагедії, радощі... про все.
Я скарбничка твоїх секретів. Ти, подекуди, моїх.
І ти навіть не ображаєшся, що ми не бачились вже тижні півтора. Що кожного разу, коли ти дзвонив, я була невідомо де, невідомо з ким і у невідомому стані. Не ображаєшся і на те, що жодного разу я не приїхала до тебе в армію.
Просто ти занадто добре мене знаєш.
Добре, що ти повернувся.
Добре що ти поряд.
Чудово, що ти друг.
цій фотографії років 5, уявляєш?:)