гості.
В кожному куточку моєї квартири є схованки, де я зберігаю свою справжність, коли сюди приходять люди в масках. Я і сама ховаю себе за масками. Щоразу різними. Відповідними до ситуації.
І ці вечори нещирості перетворюються у кухонні ритуали, оповиті дешевими історіями та цигарковим димом.
А коли закриваються двері, я відчиняю всі свої вікна, щоб провітрити приміщення від цієї несправжності. Я пускаю у свою оселю краплі дощу і від того мої солоні краплі робляться менш помітними.
Я напевне ніколи не зрозумію звідки у людях стільки злості.
І якби я не зустрічала людей добрих, зовсім інших, з іншим баченням світу, з іншим ставленням до собіподібних - то й надалі думала би що в цьому місті все влаштовано саме так. І інакше вже не буде.
Але ж я знаю що можливо бути справжніми, бути добрими і піклуватися одне про одного. Я бачила це на власні очі. Я відчувала це. Так буває.
То чому в мій дім і досі приходять люди в масках? Я ж навіть не кликала їх.
Чому людям цього міста так властиво ображати одне одного?
Я не вірю що це закладено природою. Не вірю. Це не можливо за всіма законами Всесвіту.
Невже вони всі досі не зрозуміли, що злі люди ніколи не будуть щасливими по-справжньому?
Це просто страх. Страх здатися слабким та вразливим.
А я так само боюсь. Боюсь, що одного разу прийде хтось у масці і більше не піде. Вросте в мій побут своїми пазурями нещирості. І найстрашніше, що цей хтось змусить мене повірити, що це є норма. Він навчить мене бути злою і сіро-битонною в середині. І скаже, що це для мого ж блага. Він переконає мене, що світ не такий, яким я його відчуваю, а насправді - жорстокий і невдячний.
І цей хтось змусить мене думати, що він прийшов захистити мене від цього злого світу. Він поховає в мені віру в дива своїми розповідями про жорстоку реальність.
Він зробить у моїй квартирі ремонт і назавжди замурує ті схованки, де я зберігала свою справжність, щоб люди в масках її не знайшли.
Я краще залишусь на самоті у цих стінах. Я краще нікого і ніколи не пускатиму сюди.
Бо у кожному куточку моєї квартири можуть сховатися злі люди. Настільки сіро-битонні, що навіть не в змозі повірити у чиюсь кольоровість.
По той бік відчинених вікон йде дощ. Небо, певно, теж вміє плакати. Напевне його теж ображають.
Хтось там згори.
І ці вечори нещирості перетворюються у кухонні ритуали, оповиті дешевими історіями та цигарковим димом.
А коли закриваються двері, я відчиняю всі свої вікна, щоб провітрити приміщення від цієї несправжності. Я пускаю у свою оселю краплі дощу і від того мої солоні краплі робляться менш помітними.
Я напевне ніколи не зрозумію звідки у людях стільки злості.
І якби я не зустрічала людей добрих, зовсім інших, з іншим баченням світу, з іншим ставленням до собіподібних - то й надалі думала би що в цьому місті все влаштовано саме так. І інакше вже не буде.
Але ж я знаю що можливо бути справжніми, бути добрими і піклуватися одне про одного. Я бачила це на власні очі. Я відчувала це. Так буває.
То чому в мій дім і досі приходять люди в масках? Я ж навіть не кликала їх.
Чому людям цього міста так властиво ображати одне одного?
Я не вірю що це закладено природою. Не вірю. Це не можливо за всіма законами Всесвіту.
Невже вони всі досі не зрозуміли, що злі люди ніколи не будуть щасливими по-справжньому?
Це просто страх. Страх здатися слабким та вразливим.
А я так само боюсь. Боюсь, що одного разу прийде хтось у масці і більше не піде. Вросте в мій побут своїми пазурями нещирості. І найстрашніше, що цей хтось змусить мене повірити, що це є норма. Він навчить мене бути злою і сіро-битонною в середині. І скаже, що це для мого ж блага. Він переконає мене, що світ не такий, яким я його відчуваю, а насправді - жорстокий і невдячний.
І цей хтось змусить мене думати, що він прийшов захистити мене від цього злого світу. Він поховає в мені віру в дива своїми розповідями про жорстоку реальність.
Він зробить у моїй квартирі ремонт і назавжди замурує ті схованки, де я зберігала свою справжність, щоб люди в масках її не знайшли.
Я краще залишусь на самоті у цих стінах. Я краще нікого і ніколи не пускатиму сюди.
Бо у кожному куточку моєї квартири можуть сховатися злі люди. Настільки сіро-битонні, що навіть не в змозі повірити у чиюсь кольоровість.
По той бік відчинених вікон йде дощ. Небо, певно, теж вміє плакати. Напевне його теж ображають.
Хтось там згори.