365 днів усвідомлення.
Тріщини на кахелі утворювали собою сукупність маленьких павутиннь. Цей кахель вже давно відмитий від крові. На ньому не має навіть натяку на те, що тут колись відбувався процес помирання. Та, насправді, і не важливо. Це ж було так давно. 365 діб тому. Рівно рік. Але це теж абсолютно не важливо. Це всього лише символи і часові чекпоінти.
Цієї ночі стіни, у яких я ховаюсь останні місяці, здавались мені аж занадто спокійними. Вони навіть не дихали. Я рятувалась, від цієї вбивчої тиші, саундреками. За допомогою звуків, мій простір наповнювався атмосферністю. А я наповнювалася станами і відчуттями. Я дрібнилась на літери вордовських файлів і розчинялась у, створеній мною ж, димовій завісі.
Крізь паузи у треках пробивались спогади. Я намагалась мінімалізувати ці паузи, а разом із ними потік спогадів. Вони мені не потрібні. Я зовсім не хотіла їх. Вони робили мене вразливою. Занадто, як для індивідуалізму, який я для себе вигадала. І загалом, бути вразливою мені не подобалось. Хоча іноді дуже хотілось. Але, і це не важливо. Бо вразливість не мала жодного сенсу. Принаймні у подіях і історіях, що відбувались зі мною цієї осені.
Розтікаючись по зеленій кухні, я думала про те, що все швидкоплинне і це прекрасно. Колооберт існування працює. Хтось народжується, хтось помирає. Все видозмінюється щомиті і при цьому не втрачає схематичності. Все йде так, як має бути.
Але якась частина мене все одно не хотіла миритись із цією схемою. Схемою колооберту. Навіть не миритись, а розуміти. Ця частина мене навпрочут відмовлялась усвідомлювати деякі, напевне що природні, речі.
Я цілком розумілася на процесі зупинки серця. Хоча я далеко не медик, але цей процес я вивчила досконало. Я розумію всі ці процеси. Як блокується постачання крові до серцевого м’яза. Що це, у більшості випадків, зумовлено патологічною серцевою недостатністю…
Наша остання телефонна розмова була присвячена танцювальному шоу, яке вона так мріяла побачити. Це був виступ національного балету Грузії. Я подарувала їй квиток і вона була дуже щасливою. У телефонній розмові вона ділилась зі мною враженнями і отриманим натхненням. Вона вміла цінувати мистецтво. Вона жила цим. Найкраще за все вона вміла відчувати. Напевне, найкраще за всіх. Бо я не знаю жодної людини, яка сприймала би цей світ так, як сприймала його вона. Відчуттями. Виключно відчуттями.
Вона була іншою. Не гіршою, не кращою, а просто іншою. Ця планета була надто пластмасовою для неї. Вона бачила все не так. Вона сприймала все набагато глибше, ніж воно того заслуговувало. Я читаю її книги і мене мурашить. Я зберігаю її щоденники і чекаю часу, коли знайду в собі сили їх відкрити.
Вона була дуже талановитою. Напевне занадто, як для цього соціуму. Там, де вона зараз - їй краще. Це я знаю напевне. Неважливо де саме, у яких формах і проявах. Там - не тут. Там спокійно.
А на небо я дивлюсь, як ти і казала мені у дитинстві, Пам’ятаєш? Ти показувала зірочки і розказувала, що ось та велика - це мій прадідусь, а та що поряд, але трошки менша - то бабуся. Ти казала, що всі вони спостерігають і посміхаються нам. Тепер і ти з ними. Тепер ти теж зірочка. Ти там, серед них, наймолодша. Як я тут. Тут, у цьому місті, рідко можна побачити зірки. Але я дивлюсь на небо. Так, як ти мне вчила в дитинстві. Я знаю, що ти спостерігаєш і посміхаєшся мені. Я теж вмію відчувати. Це вміння я успадкувала від тебе. Дякую тобі за нього, мамо. Ти відпочивай. Ми скоро побачимось. І тоді поговоримо. Тоді, нам вже точно не буде куди поспішати.
Цієї ночі стіни, у яких я ховаюсь останні місяці, здавались мені аж занадто спокійними. Вони навіть не дихали. Я рятувалась, від цієї вбивчої тиші, саундреками. За допомогою звуків, мій простір наповнювався атмосферністю. А я наповнювалася станами і відчуттями. Я дрібнилась на літери вордовських файлів і розчинялась у, створеній мною ж, димовій завісі.
Крізь паузи у треках пробивались спогади. Я намагалась мінімалізувати ці паузи, а разом із ними потік спогадів. Вони мені не потрібні. Я зовсім не хотіла їх. Вони робили мене вразливою. Занадто, як для індивідуалізму, який я для себе вигадала. І загалом, бути вразливою мені не подобалось. Хоча іноді дуже хотілось. Але, і це не важливо. Бо вразливість не мала жодного сенсу. Принаймні у подіях і історіях, що відбувались зі мною цієї осені.
Розтікаючись по зеленій кухні, я думала про те, що все швидкоплинне і це прекрасно. Колооберт існування працює. Хтось народжується, хтось помирає. Все видозмінюється щомиті і при цьому не втрачає схематичності. Все йде так, як має бути.
Але якась частина мене все одно не хотіла миритись із цією схемою. Схемою колооберту. Навіть не миритись, а розуміти. Ця частина мене навпрочут відмовлялась усвідомлювати деякі, напевне що природні, речі.
Я цілком розумілася на процесі зупинки серця. Хоча я далеко не медик, але цей процес я вивчила досконало. Я розумію всі ці процеси. Як блокується постачання крові до серцевого м’яза. Що це, у більшості випадків, зумовлено патологічною серцевою недостатністю…
Наша остання телефонна розмова була присвячена танцювальному шоу, яке вона так мріяла побачити. Це був виступ національного балету Грузії. Я подарувала їй квиток і вона була дуже щасливою. У телефонній розмові вона ділилась зі мною враженнями і отриманим натхненням. Вона вміла цінувати мистецтво. Вона жила цим. Найкраще за все вона вміла відчувати. Напевне, найкраще за всіх. Бо я не знаю жодної людини, яка сприймала би цей світ так, як сприймала його вона. Відчуттями. Виключно відчуттями.
Вона була іншою. Не гіршою, не кращою, а просто іншою. Ця планета була надто пластмасовою для неї. Вона бачила все не так. Вона сприймала все набагато глибше, ніж воно того заслуговувало. Я читаю її книги і мене мурашить. Я зберігаю її щоденники і чекаю часу, коли знайду в собі сили їх відкрити.
Вона була дуже талановитою. Напевне занадто, як для цього соціуму. Там, де вона зараз - їй краще. Це я знаю напевне. Неважливо де саме, у яких формах і проявах. Там - не тут. Там спокійно.
А на небо я дивлюсь, як ти і казала мені у дитинстві, Пам’ятаєш? Ти показувала зірочки і розказувала, що ось та велика - це мій прадідусь, а та що поряд, але трошки менша - то бабуся. Ти казала, що всі вони спостерігають і посміхаються нам. Тепер і ти з ними. Тепер ти теж зірочка. Ти там, серед них, наймолодша. Як я тут. Тут, у цьому місті, рідко можна побачити зірки. Але я дивлюсь на небо. Так, як ти мне вчила в дитинстві. Я знаю, що ти спостерігаєш і посміхаєшся мені. Я теж вмію відчувати. Це вміння я успадкувала від тебе. Дякую тобі за нього, мамо. Ти відпочивай. Ми скоро побачимось. І тоді поговоримо. Тоді, нам вже точно не буде куди поспішати.