Це надто сильно, щоб закінчуватися.
У мені живуть мільйони світів. Я думаю у кожного є свої. Свої мільйони. Свої світи. І кожен світ найважливіший. Той, який наразі всередині. Той, що народжується з дрібниць, побутовин і потім, якимось непомітним чином стає таким вагомим. І розуміння цього приходить лише опісля.
Все базується на відчуттях. Те, що відчувається і є справжнім. Правильним. І нехай лише цієї миті.
Світи народжуються і помирають. Вони бувають паралельними, а бувають абсолютно відчуженими.
Цей світ був, безумовно, дивним. Тут абсолютно скуйовджене відчуття часу і надто мінливий простір. Тут, щоб не поїхати глуздом ми вигадуємо емоції. Гріючись під однією ковдрою на зйомках у мінус десять - ми вигадуємо тепло. Засинаючи на колінах - ми вигадуємо романтику. Кидаючи стільці і грюкаючи дверима, ми вигадуємо істерики. Перекурами і коньяками ми вигадуємо поєднання. Написаними за обідом віршами ми вигадуємо натхнення. Ми самі створюємо для себе ці відчуття. Для того, щоб народжений нами світ здавався повноцінним. Щоб ми переживали весь спектр емоцій, який потрібен за для нормального існування.
Аби тільки не загратися. Аби не загратися...
Мені страшно думати, що буде коли ми повернемось додому. Я не знаю, як воно буде без цього всього. Надто глибоко всередину закарбувалися ці нашифровані відчуття...