Останній день весни.
Фокусування виключно на потрібному. На важливому. Бо інакше - вбивчо. За для глузду, і без того пошкодженому.
Розфокус на подіях.
Натомість фокусування на відчуттях.
Фокусування на звуках у плеєрі.
Розфокус на п’яницях-перехожих, що вештаються вулицями нічної столиці.
Фокусування на усамітненні. Розфокус - на самотності.
Лише те, що всередині. Те що відчувається і народжується десь трошки вище черева. Поміж грудьми, але трошки глибше. І нічого зайвого.
Реальність відхилено.
Від сприйняття. Бо занадто сурогатна.
Наразі - зайва.
І кожен мій крок переносить мене на берег моря.
Підносить над ним, змушуючи, несвідомо, рахувати хвилі.
Найближчі декілька десятків снів, я житиму там.
Я прокидатимусь і одним із перших, що я буду бачити - буде море.
Я засинатиму під саундтреки його хвиль.
Як тоді. У казці. Рік тому.
Фокусування на теплоті.
Залишилося три дні і я поїду. Туди, де надихає. Не на тиждень, навіть не на один місяць.
Я переїжджаю жити на берег моря.
Фокусування на здійснених мріях.
Я ділитимуся метеликами зі всіма, хто потребує цього. Я обійматиму тишу. А море обійматиме мене.
Фокусування на любові.
Поправка на світло. В очах.
Та ритм. Серцебиттєвий.
А вухах не спиняється Вівальді. А на годиннику спливає весна.