Львівський Париж.
Львівський Париж.
Перші враження львів'ян про більшовиків у 1939 році були набагато ширші від вже набившого в наш час оскомину, банального львівського фольклору ,що може вміститись у декілька речень про нічні сорочки у театрах ,чи ноцники для молока ,чи там роднічок в киблеві...
Нижче спогади львівського педагога і науковця , зібрані і
опрацьовані М. Рудницькою восени 1941 року.
Ім'я автора спогадів не вказується з причини безпеки.
Передані ним тогочасні анекдоти є автентичними.
У вересні 1939 р. большевики, користуючись сприятливою політичною коньюнктурою, переступили кордони СССР під гаслом «визволення єдинокровних братів».
Червоноармійці були страшенно погано одягнені, збідовані, брудні й несміливі. На вантажних автах, замість харчів і виряду, була аґітаційна большевицька література. Не забуду ніколи одного моменту з перших днів большевицької окупації. Вулицею їде табір. Коні ребристо-облізлі, вояки похнюплені, вози порожні. Біля мене переходить знайомий робітник. Зупинився, показує головою на військо й голосно каже з досадою: «Везуть сало!» Це іронічне зауваження ілюструвало всю погорду й гіркість західньоукраїнського робітника до большевиків.
Друга картина. Базар. Сидить баба і продає булки. Підходить вояк в цайґовому однострої, заялозений і вистрашений. Питає: - «Купить можна?» - «А чому ж би ні, - каже баба - купуйте, будь ласка». Вояк недовірливо підходить ближче і несміло бере булочку в руку. - «Можна?» Розплатився. По хвилині надуми вояк знов питає: - «Скажи, а ще одну булку купить можна?» - «Можна» - каже баба. Той купує другу булку й лакомо ховає в кишеню заялозених штанів. А через хвилину питає: - «А третю можна купить?» - «Можна і третю і четверту, і всі». Вояк витріщив очі й процідив: - «Вот, як тут живуть, можна купить, скільки завгодно».
Усіх нас, західніх українців, дивувало боягузтво большевиків. Упродовж першого місяця жаден червоноармієць, жаден «командир» не відважився розлучатись із зброєю. Прохожі попри казарму мусіли сходити з хідника на дорогу. Коло кожного військового воза видніли штики. Комісари і старшини брали револьвер у кишеню, навіть ідучи до туалети своєї установи, в якій працювали. Коли військова частина прийшла в село, ночувала табором поза селом, - ні вояки, ні старшини не мали контакту з населенням.
Яка була причина цієї боязливости? Зрозуміли ми це щойно пізніше. Довгі роки аґітатори впоювали в безкритичну масу ненависть до Заходу, зображаючи західнього європейця як ката, як жорстокого кровопивця, що вміє тільки мордувати пролетарів. До того комісари боялися, що контакт з населенням розложить армію, тому червоноармійцям було заборонено говорити і зближуватись з тутешніми людьми. Наші селяни з погордою дивилися на погано одягнене військо і приложили йому один епітет: «жеброта». Зле масковане почуття нижчости збідованих, стероризованих, темних людей супроти культурних і заможних вилазило на кожному кроці, мов шило з мішка, До населення зближувались відразу тільки аґітатори, політруки й комісари. Вони вишукували скрізь найбідніші й найтемініші елементи та манили їх «раєм». Це була зручна, але на нашому терені малонадійна робота. Львівський пролетаріят слухав терпеливо пропаґандних промов, а вкінці ставив недискретне питання: «Скажіть, будь ласка, а чому у вас усі так бідно одягнені, - де ж той рай?»
За армією хлинула у Львів маса урядовців та їх родин. На автах або залізницею приїздили напівнагі люди, без порядних черевиків, без білизни, у поганих цайґах; примітиви, які не вміли поводити себе, які не зазнали людського життя. Наші селяни й робітники іронічно насміхалися, або співчутливо хитали головами на вид цієї нужди. Не один з большевиків, розлючений, погрожував: «Підождіть, через п’ять років будете так само виглядати, як ми».
Кожного порядно одягненого мужчину чи жінку зустрічали заздрісні погляди приїжджих «визвольників». «Буржуї», мовляв. Інстинкт самозбереження казав місцевим вдягати найгірше вбрання, щоб не відрізнятися від нового оточення.
Алеж приїжджі були тільки людьми. Через тиждень у Львові почалась справжня (погоня за мануфактурою, за конфекцією, за черевиками. З приїжджих почали щезати дреліхи, цайґи і «тенісівки» (полотняні туфлі на ґумових підошвах), - анахорети повдягались в європейське вбрання. Жінки, як мухи до меду, почали липнути до мод, до костюмів, гарних черевиків. Незабаром пішла слава по цілому Совєтському Союзі, що Львів - рай мануфактури. І хлинули бідні люди з Одеси, Києва, Харкова, Москви до Львова на «командировку», очевидно, щоб закупити декілька купончиків на одяг, декілька пар черевиків. Хто міг, спішив з большевії чим скоріш до Львова і взагалі в «Західню» вбратись, наїстися.
Большевики захворіли на культуру, на люксус, на західні речі. Приїжджі стали шукати за комфортними помешканнями, вибагливими меблями, килимами, порцеляною, сріблом. Одним словом: «давай Европу!» А в розмові: - «Понімаєте, це все ми привезли з Москви, тут нічого немає. У нас, вот все єсть».
Я їхав з одною «совєткою» зо Львова до Києва і заприязнився з нею в дорозі. Вона гордо розказувала: - «Ось, це плаття я маю з Москви; була я у Львові - там саме дрантя. В нашому Союзі все, все єсть, і якісне, і хороше!» Це було для публіки у вагоні, яка мовчки слухала та покивувала головою, міркуючи: - «Бреши, здорова». Перед самим Києвом моя знайома не стерпіла й питає мене: - «А що? Гарно зодягнена?! Не пізнають мене в хаті. В чемоданчику маю іще три пари різного барахла. Купила у Львові на Парижі».
Коли львівські маґазини почали спорожнюватись, а місцеві мешканці не мали з чого жити й мусіли випродуватись, місцем купівлі для совєтських людей став «Париж», велика площа, де під голим небом квітла торгівля між «бувшими» й новими панами. Большевики, що приїздили до Львова в 1941 р., просто з залізничного двірця їхали на «Париж», купували там зношені європейські одяги, перебирались десь у коридорі найближчої кам’яниці і щойно тоді появлялись у місті. Збідований совєтський народ прагнув європейського комфорту. Бачив, що в цій «капіталістичній» Европі, яку їм казали ненавидіти, всього подостатком, що найбідніша наша служниця виглядає перед їхньою жінкою полковника як справжня графиня. Большевицьким людям, що приїхали в Західню Україну, відчинялись поволі очі на дійсність. Але вони безвільні й такі забріхані, що самі перед собою боялися признатись до цього. Тільки деякі не крилися з висновком: «Нас обдурили!»
Жадоба жити і вживати почала розкладати совєтських людей швидким темпом. В кого платня не вистачала на купончики, той крав державні гроші. Аби тільки пожити, аби тільки засмакувати «буржуйського» життя.
Автентична картина. Полковник з дружиною зайняли гарне помешкання. Взяли служницю. Жінка полковника заприязнилась з наймичкою і просила показати їй, що в неї у скрині. Дівчина показує: п’ять суконок, плащ, дві пари черевиків, десятка сорочок. Обурена полковникова кличе чоловіка: - «Ось, вона обікрала свою попередню бариню, віддай її в тюрму». Дівчина пояснює, протестує. Нічого не помагає: - «Вкрала, вкрала. Неможливо, щоб це все було твоє!» Вкінці рішили запросити попередню працедавцю. Ця прийшла і сказала, що все - власність дівчини, що вона все придбала на службі. Жінка полковника, розлючена, стала кричати: - «А я, жінка полковника, маю тільки одну драну сорочку. Тобі не сором, ти полковник, а я гірше наймички у буржуїв!» Через кілька днів полковник запропонував служниці вийти за нього заміж, бо він розводиться з своєю, як казав, «некультурною» жінкою.
В Києві бачив я сотні чоловіків і жінок у гарних європейських одягах. Сиджу в ресторані і приязно розмовляю з кельнеркою. Кажу: - «У вас багато гарно одягнених громадян». Вона блиснула злісно очима й відповідає:- «Спекулянти, ходили недавно як ми, поїхали, бачите, в Західню й понавозили. А ми, як і раніш, - голі. Привезіть мені зі Львова купончик!»
Ще один спогад. Крамниця. Продають черевики. Входить «совєт». Несміливий. Купує одну пару. Купив, встромив під паху. - «Скажіть» - питає - «чи за давніх часів можна було купити у вас дві пари черевиків?» - «А чому ж би ні» - каже продавець. - «А три пари?» - «Можна було». - «А чотири?» - «І чотири, і десять. Як купець продав десять, то дешевше порахував, і дякував, і черевики до хати відіслав». З недовірливою усмішкою большевик дивиться на купця й каже: «Ні, товаришу, мене ти не обдуриш! Нас учать брехати, але таких брехунів, як тут, - у цілому неосяжному Союзі не знайдеш!»
Гриць Совків