Таким чином у Львові з’явилося багато «нічийного» житла
Дещо про квартирне питання у Львові у післявоєнні роки.Фрагменти статті історика Романа Генеги "Нові господарі Львова".Між першою радянською окупацією Львова 1939 року і «визволенням» 1944 року існувала велетенська різниця. Якщо 1939 року радянська влада, прикриваючись гаслами визволення українських братів з-під польського ярма, все-таки змушена була терпіти домінування поляків і євреїв у місті, то 1944 року цієї «проблеми» вже не існувало.Євреїв повбивали німецькі нацисти. Місцеві українці, рятуючись перед наступом Червоної армії, рушили з нехитрим скарбом на Захід. Поляків Сталін вирішив виселити на здобуті землі, а точніше провести цивілізовану етнічну чистку територій Західної України. Таким чином у Львові з’явилося багато «нічийного» житла. Але й охочих отримати житло у Львові було чимало..... до Львова почали переносити підприємства з Уралу та глибинної Росії. Персонал, зрозуміло, також у повному складі переселявся до Львова.. Показовим прикладом масового заселення стало перебазування до Львова на початку 1945-го авіаційного заводу №87, потреби якого в житлі перевищували 15 000 м². Відповідно, вільний житловий фонд швидко вичерпувався. Військовослужбовці були не тільки основною соціальною групою, яка сподівалася отримати житло у Львові, але й водночас найбільш некерованою. Їхнє прагнення отримати житло часто було агресивним, а подекуди відверто бандитським. Для прикладу, наприкінці березня 1945 р. лейтенант І. Могилевський, військовослужбовець 24 артелерійсько-ремонтної майстерні, увірвався в кабінет начальника житлово-квартирного відділу міськвиконкому Ботира з наміром застрелити останнього за відмову надати квартиру. За щасливим збігом обставин, у нього вдалося відібрати зброю.Відчувалася конкуренція у боротьбі за житло і серед приїжджих обивателів. Мешканці будинку (особняка) №70 на вул. Енгельса (тепер вул. Є. Коновальця) Федір та Кіра Висоцькі, Анатолій Копачев та Зоя Бодрова довели до нервового зриву такого ж новосела ‑ інженера Компанійця разом із сім’єю. Претендуючи на площу інженера Компанійця, названі мешканці неодноразово вривалася в його помешкання з матюками, без відома Компанійця давали оголошення про продаж його частки будинку, били вікна та підкидували до помешкання дохлих котів та кротів, справляли природні потреби на сходах квартири, викидали сміття у сад інженера тощо. На жаль, такі випадки по місту були непоодинокі.Львівський митрополичий ординаріат Греко-католицької церкви звернувся з листом до голови Львівського виконкому Павла Бойка. У листі йшлося про виселення голови Сталінського райвиконкому Павла Павленка з помешкання сестер Василіанок по вулиці Св. Марка, 20 (тепер вул. О. Кобилянської), яке той захопив самовільно. Вселяючись у будинок, П. Павленко викинув з другого поверху кам’яну фігуру Матері Божої, привласнив собі меблі, які були в помешканні, заборонив монахиням, які мешкали поруч, одягати чернечий одяг, обзивав їх нецензурними словами, не платив квартплати тощо....навіть чиновники нижчих управлінських ланок міськжитлоуправління могли розраховувати на серйозний приробіток. Юрист житлового управління Львова Т. Попова отримала трикімнатну квартиру на вул. Дверницького, 48/1 (тепер вул. Ю. Мушака). Скориставшись першочерговістю заселення, Т. Попова самовільно поміняла таблички з номерами квартир, зайнявши таким чином замість трикімнатної - чотирикімнатну. Згодом отримане чотирикімнатне помешкання Т. Попова розділила на два окремі, продавши його працівникам Академії Наук - Бондаренку та Хижняку на основі фіктивних довідок про обмін.Новоспечені «львів’яни» часто ставилися до легко набутого майна, м’яко кажучи, по-варварськи. Для прикладу: керуючий будинкоуправлінням №303 І. Ших для опалення контори розібрав дерев’яні сходи в будинку на вул. Перацького, 40 (тепер вул. Залізнична); старший лейтенант НКДБ Н. Конюхов у грудні 1944 р., проживаючи в квартирі №3, що на вул. Ходкевича, 5 (тепер вул. І. Богуна) розібрав кахельну піч та зірвав бойлер у ванні; завідувач їдальні спецторгу Андрівінова, яка мешкала у квартирі №2, що на вул. Академічній, 5 (тепер пр. Т. Шевченка), звільняючи помешкання, зруйнувала водопровід, газогін, вивезла пральню, бойлер, розібрала кухню, зняла двері, віконні рами. В готелі „Аполло”, що на вул. Косинерські, 7 (тепер вул. І. Карпинця) військові, які там розміщувалася, продовжували користуватися несправними санвузлами, внаслідок чого нечистоти витікали в коридор, руйнуючи приміщення. Ідентична ситуація з військовими була в готелі „Вікторія”, що на вул. Краківській, 9. До жахливого стану була доведена триповерхова будівля на вул. Вроновських, 28 (тепер вул. Ф Колесси). Військова прокуратура, як орендар цього будинку, спричинилася до порушення всіх можливих санітарних норм, зокрема правил користування газом. Газові лічильники були зняті, печі розібрані, газ горів прямо з труб. На тій же вулиці Вроновських, 14у квартирі під №7 мешкав капітан Лазарев, який у сусідній квартирі №8 організував відгодівлю свині і курей.Завдавали шкоди житловому фонду, як це не дивно звучить, і самі будівельники. На вул. Городоцькій, 12 горе-будівельники знищили декоративну ліпнину - карнизи та пілястри, у несучій стіні з лівого боку пробили нові вікна, що не тільки зіпсувало зовнішній вигляд, але й викликало загрозу обвалу будівлі. Про санітарний стан таких квартир знову говорити не доводиться.Культура поведінки новоприбулих до міста мешканців вражала виразно споживацькими підходами. З документів радянських та партійних органів виразно випливає, що нові мешканці Львова аж ніяк не цінували того, що їм дісталося задарма, що майже всі вони жили за принципом: «Після нас - хоч потоп!». Про ніяку «цивілізаційну місію» і близько не йшлося. Починаючи з 1944 р., і аж до 1953 р. у багатьох постановах виконкому та всіх правилах користування житлом ішлося про заборону рубати дрова на паркеті чи порозі, рекомендувалося стежити за чистотою в туалеті, не виливати нечистоти на тротуар. Але такі випадки все одно траплялися у місті. Слід віддати належне міськвиконкому, який в квітні 1951 р. намагався вплинути на дотримання новими мешканцями хоча б елементарних санітарно-побутових умов, створивши громадські житлово-конфліктні комісії при будинкоуправліннях. Основним завданням таких комісій було збереження житлового фонду, завдяки застосуванню сили громадського впливу на порушників, закликання до соціалістичної свідомості радянських громадян. Але, попри активність житлово-конфліктних комісій, їхній вплив на мешканців не варто переоцінювати. Випадки недобросовісного ставлення до майна та конфлікти між мешканцями нікуди не зникли...
Гриць Совків