Два слова про ностальгію
Зараз я спостерігаю, як покоління 45+ потроху починає занурюватися у багно ностальгії по молодим рокам. Загалом, якщо вдуматися, їх юність припала на кінець совку. Не дуже веселі часи, більше пощастило тим, чиї веселі 14-18 припали на 1985-8 роки. Ще ніби не так все валиться, але вітер змін потроху змиває плісняву, що назбиралася за часи пізнього застою та наступних по Брєжнєву старців. Це були цікаві часи, часи пробудження нашої нації.
Мої ж 14-18 припали на другу половину 90-х. Чи були це радісні часи? Ні. Чи були це багаті та ситі часи? Ні. Чи були це безпечні часи? Зовсім. Зайти на сусідній мікрорайон можна було, а от вийти цілим - як пощастить. Перспективи? Жодних. Хто постарше, міг шукати для себе якусь нішу, бо сама найдупніша дупонька гіперінфляції пішла на спад, бригади почали весело різати одна одну, а їх разом - правоохоронні органи. Хто помолодше і не з дітей бізнесменів вчився заробляти гроші. Я свої заробив в 15. Але чи хочу я згадувати школу, чи хочу ностальгувати за гопотою, котра чигала біля її входу? Чи хочу ностальгувати по тим веселим часам, коли в кишені свистів вітер, а життя було попереду? Ні. В мене і зараз багато мрій і планів, і жити ними приємніше навіть попри перші дзвіночки із здоров'ям та коронавірус, що чигає, мов барс на скелі.
Єдине, чого бракує, лампового старовинного Києва і шикарних сніжних зим. Київ з тих пір значно прорідили і загидили, а от сніжні зими в умовах, коли місто просто ніхто не чистить, скоріш створюють дискомфорт. Той Київ я любив. Чи чистили тоді сніг? Не пам'ятаю. Зате коли все весною тануло на теплому сонечку в 1996 році - це був кайф! З тих пір шороку виглядаю таку весну. Може, і пощастить.
Нинішній Київ я ненавиджу.
А у всьому іншому - паскудні були часи. Зара значно краще. Навіть попри корону.
Фото з ККК, 1995 рік.
Мої ж 14-18 припали на другу половину 90-х. Чи були це радісні часи? Ні. Чи були це багаті та ситі часи? Ні. Чи були це безпечні часи? Зовсім. Зайти на сусідній мікрорайон можна було, а от вийти цілим - як пощастить. Перспективи? Жодних. Хто постарше, міг шукати для себе якусь нішу, бо сама найдупніша дупонька гіперінфляції пішла на спад, бригади почали весело різати одна одну, а їх разом - правоохоронні органи. Хто помолодше і не з дітей бізнесменів вчився заробляти гроші. Я свої заробив в 15. Але чи хочу я згадувати школу, чи хочу ностальгувати за гопотою, котра чигала біля її входу? Чи хочу ностальгувати по тим веселим часам, коли в кишені свистів вітер, а життя було попереду? Ні. В мене і зараз багато мрій і планів, і жити ними приємніше навіть попри перші дзвіночки із здоров'ям та коронавірус, що чигає, мов барс на скелі.
Єдине, чого бракує, лампового старовинного Києва і шикарних сніжних зим. Київ з тих пір значно прорідили і загидили, а от сніжні зими в умовах, коли місто просто ніхто не чистить, скоріш створюють дискомфорт. Той Київ я любив. Чи чистили тоді сніг? Не пам'ятаю. Зате коли все весною тануло на теплому сонечку в 1996 році - це був кайф! З тих пір шороку виглядаю таку весну. Може, і пощастить.
Нинішній Київ я ненавиджу.
А у всьому іншому - паскудні були часи. Зара значно краще. Навіть попри корону.
Фото з ККК, 1995 рік.