Думки вголос
Із народженням дитини твоє життя враз перегортається догори дригом. В той самий час у тебе з'являється можливість багато чого переосмислити, переоцінити і врешті розсадити своїх персональних тарганів у голові по полицях. Ти раптом стаєш і дуже сильним і одночасно надвразливим. Сильним бо в тебе з'являється дещо заради чого ти будеш боротись і те що будеш захищати до останнього подиху, це мабуть прокидається щось тваринне. І ти напевне знаєш, що подужаєш будь яку проблему, будеш каміння гризти аби навчити свою дитину бути щасливою. І в той же час це маленьке створіння стає твоєю найбільшою слабкістю, ти розлітаєшся на найдрібніші друзки коли маля хворіє, розуміючи наскільки буття мінливе і непередбачуване і все що ти можешь зробити це намагатись жити і мислити правильно, все інше то надія та сподівання на краще.
Ти починаєш уважніше ставитись до себе самої, тож якшо власні потреби та бажання раніше відсувались на далекій задній план, то зараз доводиться вчитись любити себе, балувати і піклуватись про здоровья. Звідси випливає ще один урок якого мене навчив час. Раніше мене дуже переймав прошарок людей, які спілкуються із моїми друзями, проте, власне, мене недолюблюють і не сприймають. Ну, не подобаюсь я їм, так історично склалось, хоча із більшістю цих людей ми практично не перетинались по життю, ну або якшо наші шляхи сходились, то дуже ненадовго. І за цей короткий проміжок часу вони встигали поставити мені оцінку "незадовільно", пак навіть моїх друзів повідомити, що в мені є певний дефект. Я часто їла собі мізки через таку їх поведінку, не могла зрозуміти друзів, які спілкуються на два фронти. Думала, ну як же мені довести, що я хороша, що я гідна людина, а ці злоязикі просто помиляються. А потім раптом мені стало пофіг. Я навіть не одразу зрозуміла, відбулось це до чи вже після народження малого, але мені стало глибоко класти на те хто, що, кому про мене говорить і думає. Те саме із публікацією фоток малого у мережі, хто цікавий - той завжди має нагоду його побачити, наживо чи на фотографії, я не ховаю своє дитинча від світу. Просто в мене не має нагальної потреби доводити всім і кожному, що я гарна мати так само як і не треба доводити усім моїм друзям на два фронти, що я хороша людина і гідна їхнього спілкування.
Головне те, що я жива, справжня, в мене є емоції і думки, які я не маю наміру ховати чи підлаштовувати під чиюсь примху заради того аби зі мною спілкувались. І головне - я більше хочу бути "зручною".