Урок Любові
Два дні тому моєї близької подруги, дорогої колежанки Мартусі не стало.
Усю вчорашню ніч я не могла заснути. Перечитувала її жж.
Відома у жж під псевдонімом chervoni_korali, Мартуся декілька років ділилася з друзями своїми радощами і печалями, теплими гарними моментами, і сумними думками, там публікувала вірші, і сміливо писала про почуття, які кипіли у ній, наче у маленькому тропічному вулкані.
Не розповідатиму, як мені було гірко перечитувати ці записи, бо кожен переживає горе по-своєму, і мої емоції можуть комусь видатися зайвими у цих словах, які нарешті у мені з'явилися *бо перед тим, наче заціпило.
А напишу про те, чого я раніше не помічала, хоч була знайома з Мартусею аж 6 років, не одну годину провела з нею у кав'ярні за запашною філіжанкою, де звірялися одна одній у своїх таємницях. І разом їздили на відпочинки із редакцією. І ділилися книжками, думками, обіймами. А ще це моя ідея була створити їй блог. Мартуся протестувала, довго впиралася, казала що нічого не писатиме. А потім якось зробила перший запис, і… Наступних 360 написалися якось наче самі собою. І ще стільки б написалося, якби не…
А не помічала я простих і важливих речей. Як от того, що слова «щастя», «щастячко», «радість», «люблю» зустрічаються у її записах на кожному кроці. Коли читаєш, то щохвилі на них наштовхуєшся. Що розділи у її журналі названі так, як їх могла б назвати лише Мартуся: «Літечко», «Свято близенько», «Спиться-сниться», «Такі діли», «Усміхає», «Шалений травень», і, звісно «Осінь» - це слово зустрічається у журналі 58 разів.
Ніколи не зустрічала людей, настільки закоханих у осінь. Ні, закоханих багато, а тих, хто міг би так красиво, ніжно і лагідно передавати свою любов, у тексті, у вірші, у телефонній розмові, у подарунках друзям і фотографіях, у купівлі різних дрібничок, які б підсилювали відчуття Осені, абсолютно щасливу, хоч іноді й сумну пору року, на думку Марти.
У її записах багато смутку, «дикої самотності». Попри оптимізм, попри потужне джерело світла і радості, яке вона носила у собі і черпала з нього щедрими пригоршнями для себе і для всіх, хто її оточував, смуток і самотність нікуди не зникали. Але буває, що запис сумний-сумний, аж плакати хочеться, а в останньому реченні «І все ж таки я люблю сьогоднішній день», або «люблю цю осінь», або «люблю людей» (слово «Люблю», як і слово «Осінь», зустрічається 58 разів).
Мініатюрне дівча, яке ділилося усім, що мало - теплом, оптимізмом, жартами, подарунками, книгами, обідом (якось півроку вона мене «підгодовувала» обідами, які готувала бабуся, щодня ділила свою порцію на двох; а потім ми з’їдали ще по шефській канапці, і були зовсім щасливими…) Не ділилася лиш своїм болем, самотністю, смутком. Як маленьке пухнасте кошеня: увесь день радіє, бавить себе та інших, ловить лапками сонячні зайчики, стрибає на кульбабки і ті розлітаються тисячею парасольок у безмежно блакитне небо. А ввечері, коли усі розійшлися у своїх справах, згортається калачиком у холодній порожній коробочці-хатинці. Зовсім-зовсім саменьке, і нікого до себе не підпускає і нікому не розповідає про те, що коїться у душі. Хіба що у текстах в блозі, у записах, які читали віртуальні друзі і дуже мало реальних знайомих. Може, якби читали, то зуміли б більше любові подарувати у відповідь, тепла, якого Мартуся так прагнула? Може, вдалося б розтопити крижану стіну самотності, яка оточувала Її з усіх боків?
Коли ми прощалися із Мартою, пролунали слова, які врізалися мені у пам’ять. Для кожного вона була Кимось - донькою, сестрою, найліпшою подругою, колежанкою. Але і кожному вона подарувала окремий дуже цінний урок. І варто дослухатися до себе, подумки іще раз з нею поспілкуватися, і прийняти цей урок, вивчити його і змінити своє життя, погляди відповідно до нього (пам’ятаємо, у кожного урок свій…), - і щоб цей урок не минув надарма, маємо стати кращими, добрішими, щасливими.
Я свій урок засвоїла, хоч і дався він мені дорогою ціною - втратою людинки, яка зігрівала мене своїм теплом, яка тішила оптимізмом і дарувала безліч приємних моментів, людини, яка була для мене генератором ідей, енергії, радості і натхнення. Це дівчисько я полюбила усім серцем, міцно-преміцно, сильно-пре сильно. А знаєте чому так багато прикметників? Все просто, бо немає відповідних слів, щоб описати ту любов, якої навчила мене Мартуся.
Любов ніжна, лагідна і природня, як спів сюркоників під її вікном.
Любов сильна і впевнена, і навіть вперта й принципова (особливо коли йдеться про важливих людей, дуже близьких - маму, бабусю, сестричку).
Любов пристрасна, особлива, так, як вміє любити лише жінка - сліпо, надміру емоційно, але вірно, віддано, щиро…
Любов тиха…
Любити пори року і те, як вони змінюють одна одну, любити квіти і каву, книги і фільми, вистави в театрі і скрипкові концерти. Любити роботу, і відпочинок, посиденьки в кав’ярнях і прогулянки, збирати травичку (чорниці, чебрець…) і варити з неї чайочок, казати, що до кулінарії нема хисту, і випікати смачні-пресмачні тістечка.
Бачити прості речі, захоплюватися ними і ділитися радістю і любов’ю з нами - тими, хто чомусь нічого не бачить.
Наприклад, «А ви бачили, як швидко нині пливуть хмари? Чи ви на таке не звертаєте уваги?»
Я не звертала. Але тепер обов'язково помічатиму, бо саме ти, Мартусю, показала мені, як важливо бути просто щасливим, не залежно від часу, обставин і безлічі тих речей, на які ми чомусь витрачаємо час, забуваючи жити.