Nothing but Budapest
Шоста тридцять. Львів зустрічає двома (ти чуєш, всього двома, не сорока! і навіть не сімома :( ) градусами. Ніжно-блакитне небо над Ельжбетою так і витягує в мене фотоапарат. Не даюсь, поки ще не час. Біжу натомість випрявляти ситуацію з градусами. Місто спить, тільки де-не-де гуркотять колесами одинокі рогаті трамваї... неділя, але їм не сидиться вдома, їх не чекають симпатичні трамваєчки, їм нема з ким випити ранкової кави і обговорити свіжу газету. Вони сомнамбулічно блукають вулочками старого міста. І я радісно складаю їм компанію. Бо місто спить. Але що це? Кнайпа за кнайпою відкривають двері у свої підземелля, затягують і свою черева ще сонних поодиноких перехожих, котрих стає все більше і більше. Кнайпи вже не встигають справлятися з таким напливом. Вони пухнуть, дуються, їхні чорні і холодні шлунки бурмочуть і рокотять. Зрештою, забігайлівки не витримують і починають випльовувати найперших, так до кінця і не переварених, але добряче пожмяканих, перехожих. Тихенько спускаюся в одну таку... Знаходжу, зрештою свої градуси. Снідаю гарячим від власного невидимого вогню абесентом, офіціант ловить його випари, не дає жодному молю втекти, дає мені соломинку, щоб я не втратив жодної копійки і запив цими випарами. Який цікавий світ. На закуску в мене гарячий шоколад. Виходжу через старий вонючий каналізаційний канал біля ратуші. Перехожі зупиняються і перешіптуються. Площею Ринок ідуть плітки що то давній секретний хід, що на нього випадково натрапили. Невже тільки я відчуваю цей страшний каналізаційний сморід?! Невже тільки я бачу оті свіжі каналізаційні криниці?! Львів виріш завести собі своє підземелля.
Видзвонюю однокласницю, котра, як мені відомо, десь жиє отут у Льові. І знову до мене приходить сон. Цього разу я підробляю (не фальшую, а заробляю копійку на хліб свій насущний) таксистом. Машина моя, чомусь, не їздить, а літає. І літає вона явно не лише в межах планети земля. Підбираю якесь нікчем’я. Втім, як завжди. Тільки на цей раз сповнююся прихильністю. От ми вже і на місці. При(земляємося?) Бачу якесь зовсім мале дівчисько. Добре що я тут уже був. Я завжди про всяк випадок зберігаю душі нових знайомих. Не завадить і оцю малу перевірити. Ти ба! Та це була "расфуфиреная дєвачька!". Добре що зробив безпечну посадку! Просинаюсь у Львові під гімн України. Шоста тридцять. І чому мені знову не дали виспатись? О! А ось і однокласниця! Боже, що з нею сталося? Невже вона захворіла на рак і проходила хіміотерапію? Чому в неї повилазило волосся?! Оце так расфуфирєная дєвачька, а була ж таким милим створінням. Нє, рятуйте мене, я довго не витримаю. Не довше ніж знадобиться часу, аби перемити кісточки усім свої однокласникам. А далі я пас. Тікаю у парк культури. Там день пива "Оболонь", котре, навіть розливне, мало чим відрізняється від відбірної сечі. Зате на сцені якісь хіппі намагаються зображувати рок. Чи щось таке. Малолітні дівчатка буйствують під пиво і скажену "музику". Такі цікаві дівчатка :). Хто зна що з них виросте. Можливо навіть щось путнє. Іду я звідти.
Дзвоню краще Оленці. О! Вона у Винниках :). Ледве витягнув до Львова. А поки вона їде, біжу до найближчої книгарні і купую "Гімн демократичної молоді" Жадана (Шість ліричних історій про розвиток середнього бізнесу в умовах формування відкритого суспільства. Сюжет книги поєднує в собі ліричну оповідь із фаховими публіцистичними розвідками, присвяченими легалізації тіньового сектору економіки. Все, що ви хотіли знати про дружбу і вірність менеджерів середньої ланки, але не знали в кого спитатись. Ідеальне чтиво для домогосподарок). За Піснями для Мертвого Півня мене посилають на Шевську. Знайти б іще оту площу Ринок! Ще однієї дози абсенту ані моя кишеня, ані моя свідомість не витримають. Але щастить. Ось вона. Правда Шевська з іншого боку, тут її немає. Ну, а ось і Літера. На цей раз задоволено йду звідки з Андруховичем (*1960 - поет. Патріарх Бу-Ба-Бу (скорочення "бубон-барабан-бутафорія") - музичної групи, що її він уперше створив з Ігорем Небораком та Сашком Іздриком. Співвидавець часописів... Автор романів... "Пісні для Мертвого Півня" - перша книжка поета) під пахвою (у піхвах). Що теке "Післячорнобильска бібліотека: український постмодерн" не знає ніхто навіть у Львові. Зустрічаю повне нерозуміння і великі круглі очі.
Отже, з Піснями у підпахвах іду до коня Данила Галицького, обираю зручне місце під його задньою лівою ногою і чекаю на Оленку. Із запізненням у 5 хвилин вона з’являється. Із малим забув-як-там-його-звати. Але класним малим. Малим, котрий незважаючи на мій доволі дивний прикид (через котрий мене не впізнала Оленка, а прийняла за якогось зальотного журналюгу) починає мені розказувати про усе їхнє життя буття. І про бабу Олю, що знайшла йому на смітниках футболіста, і про Шрека, через якого Оленка не може посидіти-погуляти зі мною по Львову, а мусить тягнути мене до себе в гості дивиится дитячі фото і квиток на болгарських стриптизерів, і ще купу всього, що я так і не зміг розібрати. У Оленки вдалось смачно повечеряти, що було дуже доречно після такого дня, і запити вечерю еспрессо амерікано по-турецьки з автентичним ванна-таллін по-естонськи, що було не менш доречно. Далі мене чекав лише міцний сон у потязі Ів-Франківськ-Київ, політ на роботу та написання усієї оцієї чортівні.
Слідкуйте за нашими подальшими пригодами!
П.С.
Я навіть мив би тепловози
на вокзалі Келеті -
аби тільки ближче до Буди з її зеленими
пагорбами.
Аби тільки не казати ні слова,
Сидіти і слухати,
Як навколо мене всі про щось говорять угорською.
Згідно з Петером Зілагі
Упродовж останніх кількох років
угорці позбулися світової першості
в самогубствах
і тепер вони десь лише в першій
п’ятірці.
Це можу означати, що вони
віднаходять усе більше порозуміння зі світом
Тобто що їхню мову розуміє все більше людей.
Це може так само
Не означати нічого
за вийнятком передчасності висновку
Мені викликали таксівку
десь між першою й другою ночі, водій
мав років з вісімдесят
і не розмовляв жодною туристичною мовою.
Добре, що о такій пізній годині
подорож із Пешту до Буди
не триває занадто довго,
інакше мені довелося б чимшвидше
оволодіти угорською,
щоб якось підтримувати з ним розмову,
що з одного боку нелегко
після двох пляшок випитої нашвидку
паленки.
Перед мостом Свободи (Szabadsag hid)
він, вочевидь, забувши, що я не з місцевих
(зважаючи на його вік,
це аж ніяк не дивно і навіть природно),
почав мені щось активно розповідати.
Так, ніби в нормальному житті
я мию тепловози на вокзалі Келеті
і здатний розуміти, в чому там гумор!
Я ловив момент,
коли можна слідом за ним посміятися.
Хоч найсмішніше було інше:
він ніколи не чув назви готелю,
в якому я мешкав.
Я змушений був показувати дорогу
жестами, і лише катедра Св. Матяша (Matyastemplom)
врятувала мене, а заодно і його.
Я заплатив йому значно більше,
ніж вимагалося, після чого дізнався,
що в нього немає половини зубів -
так широко він усміхнувся.
Що він мені побажав
на прощання?
На добраніч? Спи спокійно? Щасти тобі,
синку, ти був у мене мільйонним?
Це залишиться моєю та його таємницею.
Так само, як той хворобливий пухкий циганчук,
що нюхав клей з целофанового пакета
наступного дня на острові Маргарити (Margit sziget).
Ми зустрілися поглядами,
він якось так викинув руку -
йди гуть, нічого ти тут не бачив, згинь.
Це залишиться нашою таємницею.
Не виключаю, що час від часу
він миє тепловози на вокзалі Келеті -
аби тільки прожити, зжерти свій сендвіч,
запити пивом,
аби тільки ближче до Буди з її зеленими
пагорбами.
Аби тільки не кинутися в цей жахливий Дунай
з його тьмяно-сірими водами,
водночас просуваючи свою рідну країну (Magyororszag)
на кілька сходинок угору
у світовій першості.
П.П.С. Копірайти на віршовані частини цього і попереднього посту належать Ю. Андруховичу.
Видзвонюю однокласницю, котра, як мені відомо, десь жиє отут у Льові. І знову до мене приходить сон. Цього разу я підробляю (не фальшую, а заробляю копійку на хліб свій насущний) таксистом. Машина моя, чомусь, не їздить, а літає. І літає вона явно не лише в межах планети земля. Підбираю якесь нікчем’я. Втім, як завжди. Тільки на цей раз сповнююся прихильністю. От ми вже і на місці. При(земляємося?) Бачу якесь зовсім мале дівчисько. Добре що я тут уже був. Я завжди про всяк випадок зберігаю душі нових знайомих. Не завадить і оцю малу перевірити. Ти ба! Та це була "расфуфиреная дєвачька!". Добре що зробив безпечну посадку! Просинаюсь у Львові під гімн України. Шоста тридцять. І чому мені знову не дали виспатись? О! А ось і однокласниця! Боже, що з нею сталося? Невже вона захворіла на рак і проходила хіміотерапію? Чому в неї повилазило волосся?! Оце так расфуфирєная дєвачька, а була ж таким милим створінням. Нє, рятуйте мене, я довго не витримаю. Не довше ніж знадобиться часу, аби перемити кісточки усім свої однокласникам. А далі я пас. Тікаю у парк культури. Там день пива "Оболонь", котре, навіть розливне, мало чим відрізняється від відбірної сечі. Зате на сцені якісь хіппі намагаються зображувати рок. Чи щось таке. Малолітні дівчатка буйствують під пиво і скажену "музику". Такі цікаві дівчатка :). Хто зна що з них виросте. Можливо навіть щось путнє. Іду я звідти.
Дзвоню краще Оленці. О! Вона у Винниках :). Ледве витягнув до Львова. А поки вона їде, біжу до найближчої книгарні і купую "Гімн демократичної молоді" Жадана (Шість ліричних історій про розвиток середнього бізнесу в умовах формування відкритого суспільства. Сюжет книги поєднує в собі ліричну оповідь із фаховими публіцистичними розвідками, присвяченими легалізації тіньового сектору економіки. Все, що ви хотіли знати про дружбу і вірність менеджерів середньої ланки, але не знали в кого спитатись. Ідеальне чтиво для домогосподарок). За Піснями для Мертвого Півня мене посилають на Шевську. Знайти б іще оту площу Ринок! Ще однієї дози абсенту ані моя кишеня, ані моя свідомість не витримають. Але щастить. Ось вона. Правда Шевська з іншого боку, тут її немає. Ну, а ось і Літера. На цей раз задоволено йду звідки з Андруховичем (*1960 - поет. Патріарх Бу-Ба-Бу (скорочення "бубон-барабан-бутафорія") - музичної групи, що її він уперше створив з Ігорем Небораком та Сашком Іздриком. Співвидавець часописів... Автор романів... "Пісні для Мертвого Півня" - перша книжка поета) під пахвою (у піхвах). Що теке "Післячорнобильска бібліотека: український постмодерн" не знає ніхто навіть у Львові. Зустрічаю повне нерозуміння і великі круглі очі.
Отже, з Піснями у підпахвах іду до коня Данила Галицького, обираю зручне місце під його задньою лівою ногою і чекаю на Оленку. Із запізненням у 5 хвилин вона з’являється. Із малим забув-як-там-його-звати. Але класним малим. Малим, котрий незважаючи на мій доволі дивний прикид (через котрий мене не впізнала Оленка, а прийняла за якогось зальотного журналюгу) починає мені розказувати про усе їхнє життя буття. І про бабу Олю, що знайшла йому на смітниках футболіста, і про Шрека, через якого Оленка не може посидіти-погуляти зі мною по Львову, а мусить тягнути мене до себе в гості дивиится дитячі фото і квиток на болгарських стриптизерів, і ще купу всього, що я так і не зміг розібрати. У Оленки вдалось смачно повечеряти, що було дуже доречно після такого дня, і запити вечерю еспрессо амерікано по-турецьки з автентичним ванна-таллін по-естонськи, що було не менш доречно. Далі мене чекав лише міцний сон у потязі Ів-Франківськ-Київ, політ на роботу та написання усієї оцієї чортівні.
Слідкуйте за нашими подальшими пригодами!
П.С.
Я навіть мив би тепловози
на вокзалі Келеті -
аби тільки ближче до Буди з її зеленими
пагорбами.
Аби тільки не казати ні слова,
Сидіти і слухати,
Як навколо мене всі про щось говорять угорською.
Згідно з Петером Зілагі
Упродовж останніх кількох років
угорці позбулися світової першості
в самогубствах
і тепер вони десь лише в першій
п’ятірці.
Це можу означати, що вони
віднаходять усе більше порозуміння зі світом
Тобто що їхню мову розуміє все більше людей.
Це може так само
Не означати нічого
за вийнятком передчасності висновку
Мені викликали таксівку
десь між першою й другою ночі, водій
мав років з вісімдесят
і не розмовляв жодною туристичною мовою.
Добре, що о такій пізній годині
подорож із Пешту до Буди
не триває занадто довго,
інакше мені довелося б чимшвидше
оволодіти угорською,
щоб якось підтримувати з ним розмову,
що з одного боку нелегко
після двох пляшок випитої нашвидку
паленки.
Перед мостом Свободи (Szabadsag hid)
він, вочевидь, забувши, що я не з місцевих
(зважаючи на його вік,
це аж ніяк не дивно і навіть природно),
почав мені щось активно розповідати.
Так, ніби в нормальному житті
я мию тепловози на вокзалі Келеті
і здатний розуміти, в чому там гумор!
Я ловив момент,
коли можна слідом за ним посміятися.
Хоч найсмішніше було інше:
він ніколи не чув назви готелю,
в якому я мешкав.
Я змушений був показувати дорогу
жестами, і лише катедра Св. Матяша (Matyastemplom)
врятувала мене, а заодно і його.
Я заплатив йому значно більше,
ніж вимагалося, після чого дізнався,
що в нього немає половини зубів -
так широко він усміхнувся.
Що він мені побажав
на прощання?
На добраніч? Спи спокійно? Щасти тобі,
синку, ти був у мене мільйонним?
Це залишиться моєю та його таємницею.
Так само, як той хворобливий пухкий циганчук,
що нюхав клей з целофанового пакета
наступного дня на острові Маргарити (Margit sziget).
Ми зустрілися поглядами,
він якось так викинув руку -
йди гуть, нічого ти тут не бачив, згинь.
Це залишиться нашою таємницею.
Не виключаю, що час від часу
він миє тепловози на вокзалі Келеті -
аби тільки прожити, зжерти свій сендвіч,
запити пивом,
аби тільки ближче до Буди з її зеленими
пагорбами.
Аби тільки не кинутися в цей жахливий Дунай
з його тьмяно-сірими водами,
водночас просуваючи свою рідну країну (Magyororszag)
на кілька сходинок угору
у світовій першості.
П.П.С. Копірайти на віршовані частини цього і попереднього посту належать Ю. Андруховичу.