це рясне гуляння вбогих при музиці
Cьогодні зранку я видався до кас Палацу Спорту за квитками на Братів. Бо усі інші кажуть що квитки давно закінчились :( і тільки одна, в котру я подзвонив вчора о 11 вечора, чемно відправила мене за оцими бажаними папірцями до кас Палацу Спорту. Отож, прийшов я туди не знаю о котрій, бо годинник мій сповнений щастя рахує секунди за одному йому відомою системою. Подомагався перехожих, частина яких здивовано і невдоволено на мене дивилася, гордо теліпаючи головою справа наліво і потім назад, а частина чемно (ба навіть українською) розказувала, що мені перед оцими касами ще півгодини тусуватись. Ну, я і тусувався. Ходив взад-вперед, бавився, вимальовуючи дуги на сніжку, потім вчився їздити на ковзанах, тоді покатався на лижах, а потім тьотєнька в касах відкрила віконце, сказала що їй мене шкода, і продала два квитки на Гадюкіних :). Ото я й пішов з оцим щастям поперек горла до роботи.
То це щось страшне! Весь Київ рясніє політичними рекламами! З біг-бордів строго на мене дивиться Шевченко (той що Тарас) і каже, що нізя продавати НЗФ, треба його відібрати! Потім Шевченко як у сні перетворюється на соняшник: "Зелені. Тепер на бруньках!". Я так і не в’їхав - це політична реклама чи чорний піар :). Навпроти на мене вже чигала типова риторика не-таких: "Знаємо! Віримо! Можемо! - Не змогли? То дайте місце іншим!". Сумно так дивитись на усе це. Хоча певну розвагу теж можна найти. Вчора, коли я спускався від роботи до майдану, у зустрічному потоці людей зустрів кількох (цілком зрілих, дорослих, навіть інколи сідих) зі значками чи шарфиками "Громадський актив Києва". Я одразу собі вирішив, що ближче до виборів причеплю на себе подаровану тобою мишу і буду з нею зодити. Коли мене буде хтось за неї питати - пояснюватиму: я член (чи голова?) партії Мишей. І я цього не соромлюсь! Голосуйте за Мишей! Ура, товаріщі!
І ти думаєш це усе? Не дочекаєшся :). Перед "екстрімом" мене зустріла собачка :). Етаке вухате-лапате щеня, схоже на щеня німецької вівчарки. І провело мене до роботи :). По дорозі воно приставало і стрибало на людей, бігало навколо мене, лякало стаю голубів, потім намагалося зловити їх поодинці, але весь час було поруч зі мною. І навіть по отих металевих сходинках за мною піднялося, хоч як йому важко було. А потім воно вгадало де я працюю... Забігло до нас за зелені огорожі, стало перед дверцями і засунуло носа до щілини. Треба мені навчитись десь холодності. Треба мені навчитись десь бути розумним. Треба навчитись бути холодним з самого початку, не давати примарних надій. Бо все одно потім треба буде стати холодним, а так неприємно робити комусь боляче... Краще вже з самого початку сховати усе своє тепло у собі, і тоді тільки мені буде боляче від незмоги поділитись, від приховування хорошого. А так виходить що боляче мені все одно, тільки коли уже треба кидати, а іншим боляче весь час... Погано це, правда? Як же ж зробити так, щоб люди чи щенята не привязувались? Як дивитись у такі благаючі і сповнені віри очі щеняти, закриваючи перед ним двері?
То це щось страшне! Весь Київ рясніє політичними рекламами! З біг-бордів строго на мене дивиться Шевченко (той що Тарас) і каже, що нізя продавати НЗФ, треба його відібрати! Потім Шевченко як у сні перетворюється на соняшник: "Зелені. Тепер на бруньках!". Я так і не в’їхав - це політична реклама чи чорний піар :). Навпроти на мене вже чигала типова риторика не-таких: "Знаємо! Віримо! Можемо! - Не змогли? То дайте місце іншим!". Сумно так дивитись на усе це. Хоча певну розвагу теж можна найти. Вчора, коли я спускався від роботи до майдану, у зустрічному потоці людей зустрів кількох (цілком зрілих, дорослих, навіть інколи сідих) зі значками чи шарфиками "Громадський актив Києва". Я одразу собі вирішив, що ближче до виборів причеплю на себе подаровану тобою мишу і буду з нею зодити. Коли мене буде хтось за неї питати - пояснюватиму: я член (чи голова?) партії Мишей. І я цього не соромлюсь! Голосуйте за Мишей! Ура, товаріщі!
І ти думаєш це усе? Не дочекаєшся :). Перед "екстрімом" мене зустріла собачка :). Етаке вухате-лапате щеня, схоже на щеня німецької вівчарки. І провело мене до роботи :). По дорозі воно приставало і стрибало на людей, бігало навколо мене, лякало стаю голубів, потім намагалося зловити їх поодинці, але весь час було поруч зі мною. І навіть по отих металевих сходинках за мною піднялося, хоч як йому важко було. А потім воно вгадало де я працюю... Забігло до нас за зелені огорожі, стало перед дверцями і засунуло носа до щілини. Треба мені навчитись десь холодності. Треба мені навчитись десь бути розумним. Треба навчитись бути холодним з самого початку, не давати примарних надій. Бо все одно потім треба буде стати холодним, а так неприємно робити комусь боляче... Краще вже з самого початку сховати усе своє тепло у собі, і тоді тільки мені буде боляче від незмоги поділитись, від приховування хорошого. А так виходить що боляче мені все одно, тільки коли уже треба кидати, а іншим боляче весь час... Погано це, правда? Як же ж зробити так, щоб люди чи щенята не привязувались? Як дивитись у такі благаючі і сповнені віри очі щеняти, закриваючи перед ним двері?