диброта околопсихологічна
В мене зараз велика потреба комусь розказувать про свої процеси, шо я про це думаю і як воно працює. При цьому оточуючі діляться на тих, у кого вже вуха в трубочку скрутились од мого нудіння і тих, что не оцінить.
А тут дохлий блог - ніхто не читає, але створюється враження, що в світ погундів.
Отож, сьогодні я б хотіла розписати, чому я туплю останній місяць.
Почати доведеться з нудного пояснення. Так склалось, що основний і базовий страх у мене в житті - той, що все міняється, і я це не можу контролювати, тому зупиніть Землю, - я зійду. А найбільше бажання - все і себе законсервувать в "ідеалі", або втекти з життя. Да.. так я набрала цілу бібліотеку фантастики. Бо книжка - це шикарний спосіб втечі. Одразу скажу, що інший популярний табір біженців з таким страхом - воркахоліки.
Суть в тому, що життя нестерпне, страх паралізує, і кожен крок ти робиш через свій труп (або не свій), який десь по той бік часу вже охолоняє.
В цьому розкладі у мене були проблеми з дедлайнами, - бо треба довго збиратись з духом, щоб наважитись переступити, але жити можна.
Як звичний рюкзак - ніби і плечі не тяне, і не важкий зовсім.
Так було аж поки я не навчилась не боятись. Навчилась довіряти і текти з часом і з світом разом, без постійного екзистенціального жаху. Викинула той бісів рюкзак, і зажила. Зразу стільки сил звідкись взялося))
Але, як виявилось страх залишився поряд. І я знов в нього вступила, як в гівно з ним злилася, я ним дихаю і ним живу. Без звички це складно. Я не справляюсь, а старі трюки не допомагають.
Чому я в цей страх знову занирнула? - Бо рідне гівно краще напонятних перспектив я не можу відпустити стару свою шкурку, а форма багато в чому задає зміст.
Далі можливо буде.
(Принаймні поки що вдається вдало прикидатись, що є аудиторія, а отже функцію свою воно виконує)
А тут дохлий блог - ніхто не читає, але створюється враження, що в світ погундів.
Отож, сьогодні я б хотіла розписати, чому я туплю останній місяць.
Почати доведеться з нудного пояснення. Так склалось, що основний і базовий страх у мене в житті - той, що все міняється, і я це не можу контролювати, тому зупиніть Землю, - я зійду. А найбільше бажання - все і себе законсервувать в "ідеалі", або втекти з життя. Да.. так я набрала цілу бібліотеку фантастики. Бо книжка - це шикарний спосіб втечі. Одразу скажу, що інший популярний табір біженців з таким страхом - воркахоліки.
Суть в тому, що життя нестерпне, страх паралізує, і кожен крок ти робиш через свій труп (або не свій), який десь по той бік часу вже охолоняє.
В цьому розкладі у мене були проблеми з дедлайнами, - бо треба довго збиратись з духом, щоб наважитись переступити, але жити можна.
Як звичний рюкзак - ніби і плечі не тяне, і не важкий зовсім.
Так було аж поки я не навчилась не боятись. Навчилась довіряти і текти з часом і з світом разом, без постійного екзистенціального жаху. Викинула той бісів рюкзак, і зажила. Зразу стільки сил звідкись взялося))
Але, як виявилось страх залишився поряд. І я знов в нього вступила, як в гівно з ним злилася, я ним дихаю і ним живу. Без звички це складно. Я не справляюсь, а старі трюки не допомагають.
Чому я в цей страх знову занирнула? - Бо рідне гівно краще напонятних перспектив я не можу відпустити стару свою шкурку, а форма багато в чому задає зміст.
Далі можливо буде.
(Принаймні поки що вдається вдало прикидатись, що є аудиторія, а отже функцію свою воно виконує)