Фух, нарешті дочитала оті «Записки…». Є книги, в яких найбільше задоволення отримуєш від того, що нарешті перегорнув останню сторінку. Прикро, але саме так вийшло з романом Костенко.
- Про вибір головного героя.
Так, рішення невдале. Коли монолог затягується, забуваєш, що йдеться від імені молодого чоловіка, бо ясно бачиш вуста 80-річної бабусі. А потім несподівано виринає дружина, і навіть підстрибуєш від несподіванки. Але лінія стосунків хоч трохи оживляє роман. Костенко мала вставити в роман хоч якусь сюжетну лінію, інакше це було б взагалі нечитабельно. І не роман би це був, а звичайний щоденник.
Критики пишуть, що роман Костенко може зійти за хроніку, та буде більш читабельним років через 30, в якості ностальгії. Можливо, але він занадто затягнутий навіть як для хроніки. До чого оці безкінечні «Вибух в Бразилії. Теракт в Болгарії»? Це нецікаво (в такій формі) для історії, нічого не скаже ностальгії. Це було, є, і буде - світ ніколи не був райдужним та щасливим. Який сенс фіксувати безкінечні новинні стрічки? Таке, як в романі, бачиш щодня в інтернет-сводках- і прогортуєш, бо нецікаво. Бо це вже не нове.
Єдине, що вдале в романі. Костенко взагалі завжди вміла промальовувати оті переживання. Не можу судити, наскільки вдало у неї вийшло передати думки чоловіка, але про характери героїв, про причини-наслідки їхніх стосунків, про їхні характери хотілося думати, аналізувати - вони викликали емоції. В середині роману саме ця лінія стримує закинути книгу на дальню полицю і не дочитувати.
Хай емо-програміст, що брюзжить, але нічого не робить, і викликає обурення, але ж справді таких чоловіків дохрєніща. Та й в кінці, коли навіть він, який всю книгу тільки скиглив, а нічого не змінював, втийшов на Майдан - це чудово продемонструвало, що тоді піднялись навіть ліниві та скептики.
Її опис вкінець добив розчарування від книги. От хіба порівняти, як про це писала Забужко у «Let my people, go» - грамотно, аналітично, емоційно, підічаючи деталі, цитуючи випадкові, але круті репліки, почуті на Майдані… Після цього Костенко, яка просто перелічує події, виглядає убого. Таке враження, ніби вона там не була, а писала це з тих самих телетрансляцій та газетних записів. Написане не додає нічого нового, навіть не чіпляє. Прикро.
Та й кінець роману невчасний та обривчастий. Оце її «лінію оборони трамають живі» виглядає смішно та наївно, враховуючи останні політичні події.
Згадування Гонгадзе через кожні п*ять сторінок вже на початку книги починає бісити. Потім просто перегортуєш. Якщо 80-річну бабусю це прям так торкає, то коли молодий програміст півжиття думає про Гонгадзе - це нестерпно.
Хтось в ЖЖ писав - таке враження, ніби вся книга написана заради декількох цитат. Підписуюсь. Штук 15 охрєнтєльно красивих висловів примушують не забувати, що у Костенко таки є письменницький талант. Якби на таких метафорах була побудована вся книга - то можна було б вибачити і програміста, і сюжет, і депресивний тон.
Готична вийшла книга. Світ лайно, ми всі умрьом. Але найгірше - що цей тон роману не спонукає до дій. Хочеться повіситись, або залізти під ковдру, а зовсім не йти на майдан чи влаштовувати суботнік. Не хочеться стати кращим, почати з себе. Костенко констатує всесвітню фігню, але не пише рецепту, як щось змінити. Якби програміст переводив бабульок через дорогу, або ставив птахівники на деревах - було б хоч трохи краще. А так - банальне нудіння бабусі. Гадаю, кожна друга (якщо не перша) західноукраїнська бабуся може роказати те саме про сучасний світ.