Сергій Жадан
Може, саме тепер і варто почати.
І скільки б не переконував себе, що не час,
що не слід наосліп вимовляти слова,
які не закладено в голос,
яких немає в книгах із минулого життя,
скільки б не захлинався порожнім, безсловесним
повітрям цієї весни, пекучим, безмовним
повітрям літа,
а виходить, що мова сильніша за страх мовчання,
вона має заповнювати собою нагрудні кишені життя,
вона має огортати місця, де збираються люди,
де вони потребують говорити про себе так,
щоби їх відтепер завжди
упізнавали за голосом.
Виходить, що мова, як березнева застуда, сиділа
в наших легенях, обтяжуючи їх, наче одяг на втікачах,
що долають уплав обморожене річище.
Правдоподібно також, що позбавлені голосу, ми не стаємо
чеснішими перед собою в своєму мовчанні.
Так, мовби відмовляємось від права співу в загальному хорі,
боячись сфальшивити, боячись не попасти.
І стоїть тиша за нами, мов незасіяне поле.
І стоїть німота, мов завалені камінням криниці.
Може, саме це - наш острах, наша зневіра
і пояснюють цю несамовиту мовчанку гірких очевидців,
котрі бачили все, котрі мають свідчити,
співом виказуючи убивць,
голосом озиваючи право.
Має вестись сівба опівнічного звуку,
має творитися марево ранкового співу.
Є в цьому всьому тривога. Оскільки є в цьому всьому вага.
15.06.22