О переводе и переводчиках
"З перекладом, - сказав мені якось А. С., - як із подорожами. Досить хоч раз виїхати зі свого насидженого місця, і ти вже ніколи не перестанеш мандрувати. Будеш подорожувати принаймні подумки, накладаючи на форми своєї буденності обриси раз побаченого далекого простору.
Будеш трохи відстороненим, можливо, будеш тужити, а може, просто мріяти. Так само і з перекладанням. Одного разу спробувавши по-іншому висловити вже сказане, ти ніколи не перестанеш відчувати цю відносність форми і знаку, цю нескінченність можливостей, цю потребу пояснювати. Пояснювати себе іншим та інших - собі".
А. С. трохи помовчав і додав: "Не розумію людей, які знають мови й ніколи не пробували перекладати".
Один із найбільших мандрівників нашого часу Ришард Капусцінський колись зауважив: "Людина за своєю природою, за своєю суттю, є такою істотою, яка не любить подорожувати". Бо всяка подорож (якщо це лише не "подорож" удвадцяте на той самий морський курорт) є тестом на готовність опинитися перед лицем відносності, серед більш чи менш "незрозумілої" реальності; тестом на гнучкість мислення і мовлення.
Мій досвід у перекладанні значно скромніший, ніж Капусцінського - в подорожах, але і його виявилося досить, щоб зрозуміти: люди нечасто перекладають, бо навіть ті з них, що володіють іноземними мовами, рідко вміють ними щось більше, ніж говорити.
Так, зовсім небагато з них (з нас) уміють іноземними мовами слухати. А саме з цього - зі слухання - починається перекладач. Якщо ви - публічний промовець, то не матимете уважнішого слухача, ніж ваш перекладач, якщо ви автор - ніколи не знайдете прискіпливішого читача.
Перекладач - це той, хто мусить уміти мовчати, даючи можливість висловитися іншому, а мовчання в наш час - це слабкість. Його немає в мас-медіа, воно не є і не може бути частиною масової культури. Воно не продукує виразних образів, є блідим і невловним. Воно не політичне, не розважає, не вражає.
Тому перекладач - особа не публічна. Його суспільна позиція не надто змінилася від часів Середньовіччя, коли він довгими тижнями й місяцями сліпав над книгами в скрипторії, дозволяючи собі хіба що залишити в рукописі скромну приписку та ініціали. Завершивши роботу, виходив на білий світ, мружачись, і йшов собі, ніким не впізнаний.
Той, хто мовчить (з необхідності чи з власного вибору), є єдиним дискримінованим у сучасному суспільстві "тотального діалогу". Це стосується і перекладача - з одним лише застереженням: він є тим, хто уможливлює (а вже уможлививши, нерідко рятує) цей діалог. Тим, хто є його посудиною, дном і берегами. Але його не вихоплює з темряви сценічний прожектор, бо вважається, що він є лише відлунням, повторює вже сказане. Кому це цікаво?
Тому перекладачі - переважно старанні, працьовиті самітники (що тут є причиною, а що наслідком - характер чи фах?). Така суспільна позиція перекладача - запорука чистоти його "сигналу"; він не може дозволити собі всеїдної оптики письменника чи політика, для яких публічність, натовп, гармидер слів і значень часто є необхідною умовою роботи.
Перекладач - істота максимально сфокусована (на висловлюванні, на оригіналі); його майстерність полягає, зокрема, в умінні точно виставити "глибину різкості" - щоб контексту було не забагато і не замало.
(...)
На завершення тієї нашої розмови А. С. додав: "Знаєш, на кого найбільше схожий перекладач? На кочегара". Я знаю. І знаю, чому. Бо найгарячіше - під підлогою мови, там, де творяться і переплавлюються значення, де відбувається чудо розуміння - не обов’язкове, а якраз виняткове, як будь-яке чудо.
Чорна робота, перед якою відступає білий шум. Чорна робота і її мовчазний чорнороб, який не дозволяє замовкнути всій нашій машині мовлення, перетворившись на нерозбірливе бубоніння, промовляння ні до кого.
Досить, щоб одного дня кудись зник останній перекладач, і всі національні спільноти зі своїми літературами і культурами, зі своїми історіями і міфологіями дуже швидко перетворяться на клінічних шизофреніків, які бурмотітимуть собі щось під ніс кожен біля свого вікна. Аж доки не замовкнуть остаточно.
Перекладачі, як мало хто, розуміють, що перекладом є геть усе, в чому задіяні знак і значення, означування і розуміння. Навіть у межах "однієї" мови. Любовне освідчення є перекладом любові. Прокльон є перекладом ненависті або страху.
У цьому сенсі Адам і Єва були першими перекладачами; вигнані Богом, вони озирнулися на зачинену браму раю - і переклали собі все, що сталося, словами жалю і звинувачення.
Остап Сливинський
Перекладач як кочегар
Будеш трохи відстороненим, можливо, будеш тужити, а може, просто мріяти. Так само і з перекладанням. Одного разу спробувавши по-іншому висловити вже сказане, ти ніколи не перестанеш відчувати цю відносність форми і знаку, цю нескінченність можливостей, цю потребу пояснювати. Пояснювати себе іншим та інших - собі".
А. С. трохи помовчав і додав: "Не розумію людей, які знають мови й ніколи не пробували перекладати".
Один із найбільших мандрівників нашого часу Ришард Капусцінський колись зауважив: "Людина за своєю природою, за своєю суттю, є такою істотою, яка не любить подорожувати". Бо всяка подорож (якщо це лише не "подорож" удвадцяте на той самий морський курорт) є тестом на готовність опинитися перед лицем відносності, серед більш чи менш "незрозумілої" реальності; тестом на гнучкість мислення і мовлення.
Мій досвід у перекладанні значно скромніший, ніж Капусцінського - в подорожах, але і його виявилося досить, щоб зрозуміти: люди нечасто перекладають, бо навіть ті з них, що володіють іноземними мовами, рідко вміють ними щось більше, ніж говорити.
Так, зовсім небагато з них (з нас) уміють іноземними мовами слухати. А саме з цього - зі слухання - починається перекладач. Якщо ви - публічний промовець, то не матимете уважнішого слухача, ніж ваш перекладач, якщо ви автор - ніколи не знайдете прискіпливішого читача.
Перекладач - це той, хто мусить уміти мовчати, даючи можливість висловитися іншому, а мовчання в наш час - це слабкість. Його немає в мас-медіа, воно не є і не може бути частиною масової культури. Воно не продукує виразних образів, є блідим і невловним. Воно не політичне, не розважає, не вражає.
Тому перекладач - особа не публічна. Його суспільна позиція не надто змінилася від часів Середньовіччя, коли він довгими тижнями й місяцями сліпав над книгами в скрипторії, дозволяючи собі хіба що залишити в рукописі скромну приписку та ініціали. Завершивши роботу, виходив на білий світ, мружачись, і йшов собі, ніким не впізнаний.
Той, хто мовчить (з необхідності чи з власного вибору), є єдиним дискримінованим у сучасному суспільстві "тотального діалогу". Це стосується і перекладача - з одним лише застереженням: він є тим, хто уможливлює (а вже уможлививши, нерідко рятує) цей діалог. Тим, хто є його посудиною, дном і берегами. Але його не вихоплює з темряви сценічний прожектор, бо вважається, що він є лише відлунням, повторює вже сказане. Кому це цікаво?
Тому перекладачі - переважно старанні, працьовиті самітники (що тут є причиною, а що наслідком - характер чи фах?). Така суспільна позиція перекладача - запорука чистоти його "сигналу"; він не може дозволити собі всеїдної оптики письменника чи політика, для яких публічність, натовп, гармидер слів і значень часто є необхідною умовою роботи.
Перекладач - істота максимально сфокусована (на висловлюванні, на оригіналі); його майстерність полягає, зокрема, в умінні точно виставити "глибину різкості" - щоб контексту було не забагато і не замало.
(...)
На завершення тієї нашої розмови А. С. додав: "Знаєш, на кого найбільше схожий перекладач? На кочегара". Я знаю. І знаю, чому. Бо найгарячіше - під підлогою мови, там, де творяться і переплавлюються значення, де відбувається чудо розуміння - не обов’язкове, а якраз виняткове, як будь-яке чудо.
Чорна робота, перед якою відступає білий шум. Чорна робота і її мовчазний чорнороб, який не дозволяє замовкнути всій нашій машині мовлення, перетворившись на нерозбірливе бубоніння, промовляння ні до кого.
Досить, щоб одного дня кудись зник останній перекладач, і всі національні спільноти зі своїми літературами і культурами, зі своїми історіями і міфологіями дуже швидко перетворяться на клінічних шизофреніків, які бурмотітимуть собі щось під ніс кожен біля свого вікна. Аж доки не замовкнуть остаточно.
Перекладачі, як мало хто, розуміють, що перекладом є геть усе, в чому задіяні знак і значення, означування і розуміння. Навіть у межах "однієї" мови. Любовне освідчення є перекладом любові. Прокльон є перекладом ненависті або страху.
У цьому сенсі Адам і Єва були першими перекладачами; вигнані Богом, вони озирнулися на зачинену браму раю - і переклали собі все, що сталося, словами жалю і звинувачення.
Остап Сливинський
Перекладач як кочегар