Остап Сливиньский
ВЕЧІР ПОЕЗІЇ В LITERATURHAUS
«На що схожа моя країна? Уявіть собі потяг,
де поміж пасажирськими вагонами дочепили поштовий,
і неможливо пройти з одного кінця потяга в протилежний, весь час
наштовхуєшся на пачки листів, які залягають щільним шаром, ніби гірська порода,
що вчора була ще словами.
А ще вона схожа на загс. Ви знаєте, що таке "загс"?
Це таке місце, куди приходять ті, що розписуються у книзі шлюбів, і
ті, що мають зареєструвати смерть.
Завжди приходять туди одночасно, бо розклад роботи один для всіх,
сідають у фанерні крісла, хряскаючи
сидіннями. Тих, що зі шлюбами, завжди
більше - не тому, що шлюбів більше, просто
ці ніколи не ходять самі, радість - вона як нектар,
як відкрита рана у морі, що скликає до себе голодних риб.
Ті, що зі смертю, туляться по кутках, намагаються не привертати увагу.
Наречені дивляться одне на одного. Гості дивляться на наречених.
Ті, що зі смертю, дивляться у вікно, за яким нічого не діється.
І ніколи вони не змішуються, ніколи».
ВЕЧЕР ПОЭЗИИ В LITERATURHAUS
«На что похожа моя страна? Представьте себе поезд,
где между пассажирскими вагонами подцеплен почтовый
и никак не пройти из одного конца состава в другой, всё время
натыкаешься на пачки писем, залегающие плотным слоем, - горная порода,
а ведь только вчера это были слова.
А ещё она похожа на ЗАГС. Знаете, что такое “ЗАГС”?
Это такое место, куда приходят расписаться в книге браков или
зарегистрировать смерть.
Те и другие - одновременно, ведь расписание одно для всех, -
садятся в фанерные кресла, скрипя
сиденьями. Тех, у кого браки, всегда
больше - не потому, что браков больше, просто
они никогда не ходят в одиночку, радость - она как нектар,
как открытая рана в море, скликающая голодных рыб.
Те, у кого смерть, ютятся по углам, стараясь не привлекать внимания.
Невесты глядят друг на друга. Гости глядят на невест.
Те, у кого смерть, глядят в окно, за которым больше ничего не происходит.
И они никогда не смешиваются, никогда».
Перевод Дмитрия Кузьмина