Американская поэзия: Филип Левайн
Philip Levine
DURING THE WAR
When my brother came home from war
he carried his left arm in a black sling
but assured us most of it was still there.
Spring was late, the trees forgot to leaf out.
I stood in a long line waiting for bread.
The woman behind me said it was shameless,
someone as strong as I still home, still intact
while her Michael was burning to death.
Yes, she could feel the fire, could smell
his pain all the way from Tarawa-
or was it Midway?-and he so young,
younger than I, who was only fourteen,
taller, more handsome in his white uniform
turning slowly gray the way unprimed wood
grays slowly in the grate when the flames
sputter and die. “I think I’m going mad,”
she said when I turned to face her. She placed
both hands on my shoulders, kissed each eyelid,
hugged me to her breasts and whispered wetly
in my bad ear words I’d never heard before.
When I got home my brother ate the bread
carefully one slice at a time until
nothing was left but a blank plate. “Did you see her,”
he asked, “the woman in hell, Michael’s wife?”
That afternoon I walked the crowded streets
looking for something I couldn’t name,
something familiar, a face or a voice or less,
but not these shards of ash that fell from heaven.
У ДНІ ВІЙНИ
Мій брат, повернувшись з війни,
носив ліву руку на чорній перев’язі і запевняв,
що вона - все ще там, майже ціла.
Весна була пізньою, дерева світили голим гіллям.
Я стояв у довгій черзі по хліб.
Жінка, що чекала за мною, гукнула: сором!
Такий сильний чоловік, як я, і вдома, неушкоджений,
а її Майкл згорів живцем.
Так, її обпікав той вогонь, вона вчувала запах
його болю цілу дорогу з Тарави
(чи, може, то було в Мідвеї?) - такий молодий,
молодший за мене, чотирнадцятирічний,
вищий, гарніший у своєму білому однострої,
що поволі сірішає, наче неґрунтоване дерево
ґратів, коли полум’я сичить, задихається
й помирає. «Я, певно, з’їжджаю з глузду», -
каже вона, коли я обертаюсь до неї. Кладе
мені руки на плечі, цілує мої повіки, пригортає
до грудей і шепоче волого в моє
погане вухо слова, яких я не чув раніше.
Коли я повернувся додому, мій брат їв хліб,
обережно, скибку за скибкою, аж доки
перед ним не лишилась біла тарілка. «Ти бачив її, -
спитав він, - жінку в пеклі, Майклову дружину?».
Того дня я ходив людними вулицями,
шукаючи чогось, чого не міг назвати,
якогось знаку, обличчя, голосу, хоч чогось,
аби не цих клаптів попелу, що падають з неба.
Переклад: Остап Сливинський
_____________
"14 лютого, помер цей чоловік - поет Філіп Левайн. Американський єврей-пролетар, один з, можливо, найчесніших поетів цієї загалом чесної і прямолінійної країни Америки. Він любив роботяг і простих тварин, як вміє їх любити лише той, хто пережив свою безнадію, свою скруту, свою війну."
Остап Сливинський
DURING THE WAR
When my brother came home from war
he carried his left arm in a black sling
but assured us most of it was still there.
Spring was late, the trees forgot to leaf out.
I stood in a long line waiting for bread.
The woman behind me said it was shameless,
someone as strong as I still home, still intact
while her Michael was burning to death.
Yes, she could feel the fire, could smell
his pain all the way from Tarawa-
or was it Midway?-and he so young,
younger than I, who was only fourteen,
taller, more handsome in his white uniform
turning slowly gray the way unprimed wood
grays slowly in the grate when the flames
sputter and die. “I think I’m going mad,”
she said when I turned to face her. She placed
both hands on my shoulders, kissed each eyelid,
hugged me to her breasts and whispered wetly
in my bad ear words I’d never heard before.
When I got home my brother ate the bread
carefully one slice at a time until
nothing was left but a blank plate. “Did you see her,”
he asked, “the woman in hell, Michael’s wife?”
That afternoon I walked the crowded streets
looking for something I couldn’t name,
something familiar, a face or a voice or less,
but not these shards of ash that fell from heaven.
У ДНІ ВІЙНИ
Мій брат, повернувшись з війни,
носив ліву руку на чорній перев’язі і запевняв,
що вона - все ще там, майже ціла.
Весна була пізньою, дерева світили голим гіллям.
Я стояв у довгій черзі по хліб.
Жінка, що чекала за мною, гукнула: сором!
Такий сильний чоловік, як я, і вдома, неушкоджений,
а її Майкл згорів живцем.
Так, її обпікав той вогонь, вона вчувала запах
його болю цілу дорогу з Тарави
(чи, може, то було в Мідвеї?) - такий молодий,
молодший за мене, чотирнадцятирічний,
вищий, гарніший у своєму білому однострої,
що поволі сірішає, наче неґрунтоване дерево
ґратів, коли полум’я сичить, задихається
й помирає. «Я, певно, з’їжджаю з глузду», -
каже вона, коли я обертаюсь до неї. Кладе
мені руки на плечі, цілує мої повіки, пригортає
до грудей і шепоче волого в моє
погане вухо слова, яких я не чув раніше.
Коли я повернувся додому, мій брат їв хліб,
обережно, скибку за скибкою, аж доки
перед ним не лишилась біла тарілка. «Ти бачив її, -
спитав він, - жінку в пеклі, Майклову дружину?».
Того дня я ходив людними вулицями,
шукаючи чогось, чого не міг назвати,
якогось знаку, обличчя, голосу, хоч чогось,
аби не цих клаптів попелу, що падають з неба.
Переклад: Остап Сливинський
_____________
"14 лютого, помер цей чоловік - поет Філіп Левайн. Американський єврей-пролетар, один з, можливо, найчесніших поетів цієї загалом чесної і прямолінійної країни Америки. Він любив роботяг і простих тварин, як вміє їх любити лише той, хто пережив свою безнадію, свою скруту, свою війну."
Остап Сливинський