(no subject)
Іноді доля підкидає тобі метафоричні подарунки.
Ти шукаєш відповіді на важливі запитання життя, всесвіту й узагалі, програєш блаженним нокаутом черговий бій з болем, мучишся клаустрофобією у стінках свого тіла.
А доля - вкладає тобі у руки калейдоскоп. “Крути коліщатко, мала. Дивись, які візерунки виходять”
Квінтетесенцією, досконалим метафоричним втіленням калейдоскопічності цього світу для мене є Пінук арт центр. Це мозаїка сенсів, семіотичне лего - ходи з однієї зали до іншої, збирай на мотузку своєї пам’яті намистинки вражень і емоцій. Здивування, огида, смуток, захоплення, розчарування, ностальгія. Скельця, кольорові скельця, помножені у дзеркалах багатозначності.
Чи-то від того, що нарешті змогла вийти з дому, чи від того, що тобі дали змогу погратися в улюблену гру “збір-розбір сенсів на швидкість” -- на тебе нападає капсацинова ейфорія, і ти кружиш залами з блаженною посмішкою. Дорвалася.
Це - намет фокусника, у якому “вправністю рук, і ніякого мошенства” -- реальність вивертається навиворіт і стає мистецтвом. Це багатоярусна борхесівська бібліотека, у якій хочеться заблукати на все життя.
А тобі щедро підкидають нові й нові скельця для гри у конструювання світу. Ти ходиш у групі відвідувачів, різнобарвних, і дивних, і цікавих. Підглядаєш за тими, хто підглядає. І сама стаєш кольоровим скельцем у чужому калейдоскопі вражень. Випадково зібрана комбінація, більше такої ніколи не буде. А потім приходить відчуття, що ці відвідувачі були тут завжди, що вони частина експозиції. І тебе пустили на них подивитися “у природному середовищі існування” -- на дівчинку в розшитих перлинами уггах, на гламурну баришню зі зверхньою міною на обличчі, на хлопця з відбитком помади на шиї, на зніяковілу літню парочку, на викраденого ельфами нащадка Уізлі з книжкою в одній руці й бахілами в іншій...
Тонка межа між дійсністю і мистецтвом, через яку ти вже декілька разів ходила туди-сюди, зовсім стирається. І ти сідаєш за стіл у залі з арт-проектом, що передає підслухані в трамваї розмови, а поряд охоронець тихенько говорить по телефону зі своєю дівчиною. Ексклюзивний перформенс, лімітована серія, без повторів.
А наостанок ти опиняєшся усередині справжнього дзеркального калейдоскопа. Й робиш там селфі, уперше в житті.
Ти шукаєш відповіді на важливі запитання життя, всесвіту й узагалі, програєш блаженним нокаутом черговий бій з болем, мучишся клаустрофобією у стінках свого тіла.
А доля - вкладає тобі у руки калейдоскоп. “Крути коліщатко, мала. Дивись, які візерунки виходять”
Квінтетесенцією, досконалим метафоричним втіленням калейдоскопічності цього світу для мене є Пінук арт центр. Це мозаїка сенсів, семіотичне лего - ходи з однієї зали до іншої, збирай на мотузку своєї пам’яті намистинки вражень і емоцій. Здивування, огида, смуток, захоплення, розчарування, ностальгія. Скельця, кольорові скельця, помножені у дзеркалах багатозначності.
Чи-то від того, що нарешті змогла вийти з дому, чи від того, що тобі дали змогу погратися в улюблену гру “збір-розбір сенсів на швидкість” -- на тебе нападає капсацинова ейфорія, і ти кружиш залами з блаженною посмішкою. Дорвалася.
Це - намет фокусника, у якому “вправністю рук, і ніякого мошенства” -- реальність вивертається навиворіт і стає мистецтвом. Це багатоярусна борхесівська бібліотека, у якій хочеться заблукати на все життя.
А тобі щедро підкидають нові й нові скельця для гри у конструювання світу. Ти ходиш у групі відвідувачів, різнобарвних, і дивних, і цікавих. Підглядаєш за тими, хто підглядає. І сама стаєш кольоровим скельцем у чужому калейдоскопі вражень. Випадково зібрана комбінація, більше такої ніколи не буде. А потім приходить відчуття, що ці відвідувачі були тут завжди, що вони частина експозиції. І тебе пустили на них подивитися “у природному середовищі існування” -- на дівчинку в розшитих перлинами уггах, на гламурну баришню зі зверхньою міною на обличчі, на хлопця з відбитком помади на шиї, на зніяковілу літню парочку, на викраденого ельфами нащадка Уізлі з книжкою в одній руці й бахілами в іншій...
Тонка межа між дійсністю і мистецтвом, через яку ти вже декілька разів ходила туди-сюди, зовсім стирається. І ти сідаєш за стіл у залі з арт-проектом, що передає підслухані в трамваї розмови, а поряд охоронець тихенько говорить по телефону зі своєю дівчиною. Ексклюзивний перформенс, лімітована серія, без повторів.
А наостанок ти опиняєшся усередині справжнього дзеркального калейдоскопа. Й робиш там селфі, уперше в житті.