(no subject)
У мене несподіваний для організму вихідний. На роботу йти не треба, а він, бідолашний, ніяк не може збагнути -- як же так? Не треба вставати рано, не треба виходити з дому, а що ж тоді робити? Від розгубленості організм видав мені головний біль, мабуть, щоб моє байдикування було більш виправданим. а може, це він так реагує на дипломні роботи, які я сьогодні читала? Дипломні такі, вони кого хочеш вкладуть з головним болем...
Так от. Поки маю час, напишу тут всілякі звіти про все, що було. Про дрібне й серйозне. Гамузом
***
Якщо з серйозного починати, то ... Я от дуже дивуюсь останнім часом, як змінилось моє життя. За рік, навіть за півроку. Зовсім інші уявлення про щастя, зовсім інші потреби. Так дивно тепер озиратися на те, що зі мною було колись, що змушувало переживати і сумувати. А зараз ... Зараз для щастя мені потрібен якийсь такий мінімум життєвий. От нема нічого поганого -- уже щастя. Так, щастя ""пласке", "кволе" навіть, але ж щастя. Хай просто все буде гаразд. Хай життя собі точиться й точиться, як бісеринки на мотузочці. Як краплі з бурульок, біжать дні. І це добре. Може, це неправильно. Може, мені просто не вистачає життєвих сил на інше, нормальне, живе існування. А може, це все тому, що перед тим було стільки поганого... Я ніяк не позбудуся спогадів про те, як стояла в коридорі міської онколікарні. Під кабінетом заввідділення. З синьою-синьою пластиковою текою з папірцями в печатках та цифрах, які приховують діагноз. І так дивно було... Стояти і хапатися, наче за соломинку, за єдину-єдину думку: "Я зараз звідси піду. Я скоро-скоро звідси піду. Мене тут не лишать. Я зараз звідси піду". А повз мене ходили жінки в халатах і спортивних костюмах. Різного віку. З різними виразами обличчя. Але всі, як одна, дивилися на мене байдужим поглядом. І це було незбагненно для мене. Чому вони не звертають на мене уваги? Я ж, певно, зараз звідси піду. А вони лишаться. Лишаться, щоб і завтра ходити цим коридором, повз це старе вікно і цю руду банкетку... І яке це щастя, що сьогодні, принаймні сьогодні я звідси піду. Я зараз звідси піду....
***
І добре, що в мене була моя робота. Так, я скиглила, жалілася, втомлювалася і виснажувалася. Я ходила на пари як гібрид наколотої апельсини і лікаря Хауса (бо шкутильгала, пахла лікарнею і злилась на всіх). Але я знала, що я прийду на роботу, підійду до розкладу, познаходжу знайомі абревіатури в клітинках і все буде гаразд. Бо як би не було погано, від бурхливого студентського життя, яке вирує поруч, обов'язково стане легше.
***
За цей час ми провели презентацію студентського альманаху. Обов'язок, повішений на мене кафедрою, перетворився на відпочинок. Бо приходили мої улюблені діти. Вони періодично кидались обійматися, заважаючи мені ходити залою, притягали справжні-пресправжні чарівні шахи Гаррі Поттера, які уміють світитися й іржати, з готовністю гаяли свій час на репетиції та створення презентацій, бешкетували, вставляючи у слайдшоу "фішечки для посвячених"... І це було якось так правильно... Що я навіть не сумнівалась в нашому успіхові. Так і вийшло. Поважним гостям начебто сподобалось. Найголовніше, що дітям моїм сподобалось теж.
На хвилі успіху вчора ми провели зустріч риторичного гуртка, де читали свої улюблені вірші. Хтось читав чужі, хтось власні. Я навіть уперше за років 15 теж вголос читала щось своє, давнішнє, для такої великої аудиторії. І, знову ж, розуміла, що найважливіші у світі такі ось дрібні речі. Відчувати, що ти все робиш правильно. І це комусь потрібно. Навіть якщо в тебе не виходить щось більш для тебе важливе, коли готовий вже на стінку лізти від безвиході, від власної недолугості, збитковості та неповноцінності... Ці дрібні правильні речі заспокоюють. І дають надію, що, якщо ти тут постараєшся і заробиш собі маленький плюсик у карму, то тоді колись трапиться диво і все найголовніше теж вийде.
***
А ще нещодавно я бачила дивного собаку. Звичайний на вигляд "дворянин" -- кудлатий, сірий з брудно-пісочним підшерстком. Він біг собі кудись у справах, але уважно слідкував за всіма машинами, що проїздили вулицею. І до значної кількості рішуче підбігав і клацав зубами в декількох сантиметрах від бампера. Абсолютно мовчки, без ричань-гарчань, серйозно і, так би мовити, вдумливо. У нього, вочевидь, була якась своя методика, бо одні машини він незворушно пропускав, а до інших починав крастися заздалегідь. Вирішила взяти його собі за взірець наполегливої, виваженої й, я б сказала, цілеспрямованої праці. :-)
***
А далі буде весна. І літо. Я буду плести бісерні жгути. Варити мило. Фотографувати тих, хто не встиг сховатися. А ще я обіцяла зводити дітей на виставку і в театр. Тож попереду позитив :-)
Так от. Поки маю час, напишу тут всілякі звіти про все, що було. Про дрібне й серйозне. Гамузом
***
Якщо з серйозного починати, то ... Я от дуже дивуюсь останнім часом, як змінилось моє життя. За рік, навіть за півроку. Зовсім інші уявлення про щастя, зовсім інші потреби. Так дивно тепер озиратися на те, що зі мною було колись, що змушувало переживати і сумувати. А зараз ... Зараз для щастя мені потрібен якийсь такий мінімум життєвий. От нема нічого поганого -- уже щастя. Так, щастя ""пласке", "кволе" навіть, але ж щастя. Хай просто все буде гаразд. Хай життя собі точиться й точиться, як бісеринки на мотузочці. Як краплі з бурульок, біжать дні. І це добре. Може, це неправильно. Може, мені просто не вистачає життєвих сил на інше, нормальне, живе існування. А може, це все тому, що перед тим було стільки поганого... Я ніяк не позбудуся спогадів про те, як стояла в коридорі міської онколікарні. Під кабінетом заввідділення. З синьою-синьою пластиковою текою з папірцями в печатках та цифрах, які приховують діагноз. І так дивно було... Стояти і хапатися, наче за соломинку, за єдину-єдину думку: "Я зараз звідси піду. Я скоро-скоро звідси піду. Мене тут не лишать. Я зараз звідси піду". А повз мене ходили жінки в халатах і спортивних костюмах. Різного віку. З різними виразами обличчя. Але всі, як одна, дивилися на мене байдужим поглядом. І це було незбагненно для мене. Чому вони не звертають на мене уваги? Я ж, певно, зараз звідси піду. А вони лишаться. Лишаться, щоб і завтра ходити цим коридором, повз це старе вікно і цю руду банкетку... І яке це щастя, що сьогодні, принаймні сьогодні я звідси піду. Я зараз звідси піду....
***
І добре, що в мене була моя робота. Так, я скиглила, жалілася, втомлювалася і виснажувалася. Я ходила на пари як гібрид наколотої апельсини і лікаря Хауса (бо шкутильгала, пахла лікарнею і злилась на всіх). Але я знала, що я прийду на роботу, підійду до розкладу, познаходжу знайомі абревіатури в клітинках і все буде гаразд. Бо як би не було погано, від бурхливого студентського життя, яке вирує поруч, обов'язково стане легше.
***
За цей час ми провели презентацію студентського альманаху. Обов'язок, повішений на мене кафедрою, перетворився на відпочинок. Бо приходили мої улюблені діти. Вони періодично кидались обійматися, заважаючи мені ходити залою, притягали справжні-пресправжні чарівні шахи Гаррі Поттера, які уміють світитися й іржати, з готовністю гаяли свій час на репетиції та створення презентацій, бешкетували, вставляючи у слайдшоу "фішечки для посвячених"... І це було якось так правильно... Що я навіть не сумнівалась в нашому успіхові. Так і вийшло. Поважним гостям начебто сподобалось. Найголовніше, що дітям моїм сподобалось теж.
На хвилі успіху вчора ми провели зустріч риторичного гуртка, де читали свої улюблені вірші. Хтось читав чужі, хтось власні. Я навіть уперше за років 15 теж вголос читала щось своє, давнішнє, для такої великої аудиторії. І, знову ж, розуміла, що найважливіші у світі такі ось дрібні речі. Відчувати, що ти все робиш правильно. І це комусь потрібно. Навіть якщо в тебе не виходить щось більш для тебе важливе, коли готовий вже на стінку лізти від безвиході, від власної недолугості, збитковості та неповноцінності... Ці дрібні правильні речі заспокоюють. І дають надію, що, якщо ти тут постараєшся і заробиш собі маленький плюсик у карму, то тоді колись трапиться диво і все найголовніше теж вийде.
***
А ще нещодавно я бачила дивного собаку. Звичайний на вигляд "дворянин" -- кудлатий, сірий з брудно-пісочним підшерстком. Він біг собі кудись у справах, але уважно слідкував за всіма машинами, що проїздили вулицею. І до значної кількості рішуче підбігав і клацав зубами в декількох сантиметрах від бампера. Абсолютно мовчки, без ричань-гарчань, серйозно і, так би мовити, вдумливо. У нього, вочевидь, була якась своя методика, бо одні машини він незворушно пропускав, а до інших починав крастися заздалегідь. Вирішила взяти його собі за взірець наполегливої, виваженої й, я б сказала, цілеспрямованої праці. :-)
***
А далі буде весна. І літо. Я буду плести бісерні жгути. Варити мило. Фотографувати тих, хто не встиг сховатися. А ще я обіцяла зводити дітей на виставку і в театр. Тож попереду позитив :-)