(no subject)
Попри шалені морози, що впали на наше місто, життя іде своїм ходом. Погода, звісно, накладає відбиток на його перебіг. От я сьогодні, наприклад, була ну чисто тобі професор Люпин.
Рідна альма матер відрядила мене відвезти, так би мовити, світло знань у філіал в м. Стаханові. Про філіал і бідних тамтешніх студентів окрема мова.Їхати до цих мучнів від науки години півтори з гаком по хорошій погоді, а в умовах -20 ця подорож набуває особливої привабливості. Намучившись учора в холодному автобусі (навіть за умови натягання на себе усіх теплих речей разом), сьогодні я екіпірувалась більш вигадливо. Заняття у філіалі починаються о 9й, тож о 6й ранку я, покосившись на місяць майже уповні, виповзла з дому з великим дорожним саквояжем та виразом обличчя "не діставайся ж ти нікому". Після звістки про скасування звичного рейсу, стрибків по автовокзалу в очікуванні наступного і марних намагань оживити мп3 (із "В'язнем Азкабану", за дивним збігом) я врешті влаштувалась в автобусику. А далі все за каноном. Дрімала в купе Хогфартс-експресса (автобуса), накрившись старою мантією (куркою, спеціально взятою з цією метою), притримуючи саквояж, прокидаючись на незрозумілих зупинках від відчуття присутності дементорів (пронизливого холоду і відсутності радості) і відганяла їх шоколадкою. Вигляд у мене, замерзлої, був, певно, цілком відповідний потріпавному життям вервольфові. З'їздила. Фух. Навіть нікого не покусала дорогою. Тепер от трохи відіспалася, тож півночі буду бродити неприкаяним вовкулакою, позираючи на місяць за вікном.
До речі, про Стаханов. Це якесь місто переможного соціалізму. У класичних радянських пейзажах й інтер'єрах розігрують сценки з ідилічного радянського побуту. Сміття охайно прибране. Маршрутки (старенькі деренчливі автобусики) ходять з інтервалом у секунди. У них ввічливі кондуктори за божеську ціну проїзду навіть скажуть тобі, коли виходити. Бабусям поступаються місцями, а вони за це мило дякують. Продавщиці в продуктових магазинах лагідно посміхаються покупцям, простягаючи сосиски в тісті. Я аж перелякалася. Але потім побачила табунчик розмальованих студенток, що голосно й нецензурно обговорювали одвічне "а я йому така кажу...", і заспокоїлася -- все гаразд, все реальне. :-)
А вдома у мене не менш ідилічне співіснування кішки і чоловіка. Вони якось так органічно одне одного доповнюють, що я іноді відчуваю себе зайвою. Так, на Новий рік ми урочисто подарували Мурці мишу на резиночці, з якою тепер грається чоловік. От натурально -- як в байках про вертольот з радіокеруванням -- у мене підозра, що і мишу він купував більше собі, аніж кішці. Кішка не витримує такого втручання особистий прстір, кидається відбирати свою приватну власність і вони,до повного задоволення обох сторін, весело смикають нещасний муляж миші один в одного. Зате увечері натає час для мстивих Мурчиних посягань на особисту територію -- коли чоловік іде героїчно відтискатися. Чомусь його напружене сопіння справляє на кішку незгладиме враження. Вона зривається з дивану, біжить до нього і починає всіляко заважати вправам -- підлазити під живіт, тертися об руку, пхати хвоста в очі, ніс і рота. Коротше, розважається, як може.
Отак і живемо :-)