Та чи ж були ми козаками?
Щоразу, коли, ще працюючи в одній із відомих страхових компаній, дивилася на свого головного бухгалтера, бачила перед собою не високого й поважного 30-літнього молодого чоловіка - мені уявлявся звичайний сільський хлопчик у трикотажних спортивних штанях. Завжди цікавило, чи нинішні наші багатії впізнають і признають себе й своїх родичів на фото, чи й минуле своє відфотошопили? А наш головний бухгалтер, який прийшов на посаду шляхом внутрішнього перевороту, за два роки придбав трикімнатну квартиру в центрі Києва і доволі дороге авто. Чи знає його сільська мама, що краватка її сина по вартості рівна її пенсії?
І взагалі, я не про олігархів - з ними якраз все зрозуміло. Я про тих - хто з грязі в князі. Гордовито вказуючи тобі, що ти НІХТО і звуть тебе НІЯК. Звісно, я ж не бухгалтер, я філолог, просто життя склалося так, що прийшлося попрацювати ще й бухгалтером, до речі маю міжнародний бухгалтерський сертифікат, не куплений у Києві, а чесно вивчений в зарубіжному коледжі. Проте сім років тому про такі бухгалтерські стандарти в нас ще й не думали, а нині вводять як ноу-хау від влади. Облишмо, я не про це.
Пару тижнів тому заносили чергову колективну скаргу в ЖЕК, зокрема й про прибирання території прибудинкової. Начальниця ЖЕКу поскаржилася, що ніхто не хоче за зарплату у 700 грн. прибирати (проте двірник має безкоштовну 2-кімнатну квартиру в нашому будинку), і зразу ж виказала мені: ось ви ж не йдете працювати двірником? від її хамства я присіла. Як ми звикли вказувати, кому що робити!
Хамство стає нашою національною рисою. Вчитуюся в обличчя людей в метро, вдивляюся в них. Хотілося б прокрутити плівку років 20 тому на тій же станції у той же час. Якась загальна зачуханість. Клумаки, брудне взуття, сморід. Потяги метро вже нагадують приміські електрички чи вже зниклі загальні вагони поїздів. А де ж інтелігентність? Чесно, просто соромно виводити туристів на панораму зі Старокиївської гори. Суцільні сміттєзвалища. Наше місто поволі перетворюється на мільйонне село. А всі роблять вигляд, що нічого не відбувається.
Та чи ж були ми козаками? де той бунтівний дух, про який переказували з покоління у покоління? чому ми свідомо перетворюємося на бидло, що все терпить і мовчить і якому все абсолютно байдуже.
І взагалі, я не про олігархів - з ними якраз все зрозуміло. Я про тих - хто з грязі в князі. Гордовито вказуючи тобі, що ти НІХТО і звуть тебе НІЯК. Звісно, я ж не бухгалтер, я філолог, просто життя склалося так, що прийшлося попрацювати ще й бухгалтером, до речі маю міжнародний бухгалтерський сертифікат, не куплений у Києві, а чесно вивчений в зарубіжному коледжі. Проте сім років тому про такі бухгалтерські стандарти в нас ще й не думали, а нині вводять як ноу-хау від влади. Облишмо, я не про це.
Пару тижнів тому заносили чергову колективну скаргу в ЖЕК, зокрема й про прибирання території прибудинкової. Начальниця ЖЕКу поскаржилася, що ніхто не хоче за зарплату у 700 грн. прибирати (проте двірник має безкоштовну 2-кімнатну квартиру в нашому будинку), і зразу ж виказала мені: ось ви ж не йдете працювати двірником? від її хамства я присіла. Як ми звикли вказувати, кому що робити!
Хамство стає нашою національною рисою. Вчитуюся в обличчя людей в метро, вдивляюся в них. Хотілося б прокрутити плівку років 20 тому на тій же станції у той же час. Якась загальна зачуханість. Клумаки, брудне взуття, сморід. Потяги метро вже нагадують приміські електрички чи вже зниклі загальні вагони поїздів. А де ж інтелігентність? Чесно, просто соромно виводити туристів на панораму зі Старокиївської гори. Суцільні сміттєзвалища. Наше місто поволі перетворюється на мільйонне село. А всі роблять вигляд, що нічого не відбувається.
Та чи ж були ми козаками? де той бунтівний дух, про який переказували з покоління у покоління? чому ми свідомо перетворюємося на бидло, що все терпить і мовчить і якому все абсолютно байдуже.