Ніжин
Я не любила це місто. Мало того, я ледь його витримувала. Мамина доця, котрій у 18 років довелося відірватися від дому і почати навчання у провінційному педінституті. Довелося залишити мрії пор столичний університет. Невпевненість у собі, переконання знайомих врешті взяли гору. І я в славетній лівобережній провінції.
Вчитися я любила завжди. І люблю, як не дивно. Занудам-викладачам не вдалося відбити в мене любов до книг. Певне, тут в мені гостро провомляє чверть єврейських ген. Навіть страшний викладач зі старословянської - автор єдиного підручника на всьому радянському просторі - врешті визнав мої здібності. Проте, після колгоспної практики прийшла туга. Туга за культурним життям. Вона не просто росла - прогресувала з такою швидкістю, що травень місяць мій вже був у Броварах. Щодня перша електричка відвозила мене в Ніжин, щоб увечері повернутися додому, або навіть встигнути на якийсь літературний вечір до Києва. Отже, щоденний підйом о 04.30, щоб о 05.00 вийти здому і через усі Броварі бігти пішки на вокзал у супроводі всіх броварських собак.
Я не любила Ніжин. І після року навчання у мене розвинулася справжня клаустрофобія. Я боюсь маленьких міст. Їх кругової поруки. Впізнаваності облич і розуміння, що душі тут немає польоту.
Я повернулася в Ніжин більш ніж через двадцять років. Мало що змінилося.
Тіж самі вулички, старі, смішні і такі солодко-патріархальні, що серце починає щеміти.
Я розумію, що це місто-історія. Ні, не моя, звичайно. Це місто, яке треба було б оголосити заповідником, як і Острог, і Тульчин, і Чортків, і Сидорів. Де історія причаїлася й спить. І насміхається: "Ви мене не помічаєте..."
І справа не лише в Гоголі, Забілі чи Глібову (хоча і вних, безперечно). Така перенасиченість історико-культурними памятками і фантастичними персоналіями на один квадратний метр - просто диво, яке ми можемо не пропустити. Храми, пам'ятники, університет, особистості, музеї - культурний фонд, який ми зобовязані відкрити всім просвіченим людям.
Набережна Остра, хай далеко не такого повноводого, як колись, Alma Mater колишньої Гетьманщини.
Я не любила Ніжин. Проте навіть у моїй 18-літній душі було підсвідоме розуміння його значимості.
Це моє:
Осінь в Ніжині
Щось від Моцарта чи від Шопена -
Серцю тісно.
Топить в ніжному океані
Ніжне місто.
Стук підків по старій бруківці
Серце тисне.
В генах Гоголя вся шаленість
Від осіннього листя.
осінь 1988р.
Вчитися я любила завжди. І люблю, як не дивно. Занудам-викладачам не вдалося відбити в мене любов до книг. Певне, тут в мені гостро провомляє чверть єврейських ген. Навіть страшний викладач зі старословянської - автор єдиного підручника на всьому радянському просторі - врешті визнав мої здібності. Проте, після колгоспної практики прийшла туга. Туга за культурним життям. Вона не просто росла - прогресувала з такою швидкістю, що травень місяць мій вже був у Броварах. Щодня перша електричка відвозила мене в Ніжин, щоб увечері повернутися додому, або навіть встигнути на якийсь літературний вечір до Києва. Отже, щоденний підйом о 04.30, щоб о 05.00 вийти здому і через усі Броварі бігти пішки на вокзал у супроводі всіх броварських собак.
Я не любила Ніжин. І після року навчання у мене розвинулася справжня клаустрофобія. Я боюсь маленьких міст. Їх кругової поруки. Впізнаваності облич і розуміння, що душі тут немає польоту.
Я повернулася в Ніжин більш ніж через двадцять років. Мало що змінилося.
Тіж самі вулички, старі, смішні і такі солодко-патріархальні, що серце починає щеміти.
Я розумію, що це місто-історія. Ні, не моя, звичайно. Це місто, яке треба було б оголосити заповідником, як і Острог, і Тульчин, і Чортків, і Сидорів. Де історія причаїлася й спить. І насміхається: "Ви мене не помічаєте..."
І справа не лише в Гоголі, Забілі чи Глібову (хоча і вних, безперечно). Така перенасиченість історико-культурними памятками і фантастичними персоналіями на один квадратний метр - просто диво, яке ми можемо не пропустити. Храми, пам'ятники, університет, особистості, музеї - культурний фонд, який ми зобовязані відкрити всім просвіченим людям.
Набережна Остра, хай далеко не такого повноводого, як колись, Alma Mater колишньої Гетьманщини.
Я не любила Ніжин. Проте навіть у моїй 18-літній душі було підсвідоме розуміння його значимості.
Це моє:
Осінь в Ніжині
Щось від Моцарта чи від Шопена -
Серцю тісно.
Топить в ніжному океані
Ніжне місто.
Стук підків по старій бруківці
Серце тисне.
В генах Гоголя вся шаленість
Від осіннього листя.
осінь 1988р.