Це просто чудовоо і має бути перекладено всіма мовами
Олександр Бойченко , "Український журнал"
Моя резолюція з приводу ситуації в Європарламенті
Я, громадянин України Олександр Бойченко,
- беручи до уваги, що резолюція Європарламенту RC-B7-0116/2010 - за винятком одного пункту - є типовим для цього органу набором демагогічних фраз, від яких я зараз заблюю клавіатуру;
- беручи до уваги, що згаданим винятком є пункт, в якому говориться про глибокий жаль Європарламенту з приводу присвоєння Степанові Бандері звання Героя України, а також про надію на перегляд цього рішення новим українським керівництвом в особі Януковича, Азарова, Табачніка та інших відданих європейським цінностям злодіїв-рецидивістів і українофобів;
- беручи до уваги, що від словосполучення «європейські цінності» я зараз повторно заблюю клавіатуру, бо за останні роки звик чути його переважно в ситуаціях, коли «великі» країни, домовляючись між собою про нафту й газ, пропонують «маленьким» грітися саме згаданими цінностями;
- беручи до уваги, що хоч мені й доводилося десятки разів бачити у центрі Варшави пам’ятник далекому від «європейських цінностей» ідеологу польського націоналізму Романові Дмовському, якого (Дмовського, а не пам’ятник) тіпало від самої думки про незалежність України, я однак жодного разу не пропонував євродепутатам Лені Колярській-Бобінській та Павелу Залевському його (пам’ятник, а не Дмовського) демонтувати, оскільки вважаю і ліберальну критику поглядів цього діяча, і танці польських неофашистів під пам’ятником йому внутрішньою справою самої Польщі;
- беручи до уваги, що головний архітектор міжвоєнної незалежної Речі Посполитої Юзеф Пілсудський також мало думав про «європейські цінності», грабуючи банки, готуючи терористичні акти і здійснюючи військовий державний переворот, бо такі політичні методи були тоді в моді від Лісабона до Сахаліну;
- беручи до уваги, що напередодні і під час Другої світової війни ні демократична Польща, ні совєтська Росія, ні нацистська Німеччина з невідомих мені причин не хотіли допустити об’єднання українських земель і створення незалежної Української держави, чим опосередковано провокували Степана Бандеру, як і решту українських націоналістів, переймати багатющий європейський досвід терористичної боротьби;
- беручи до уваги, що співпраця Степана Бандери з нацистами в кожному разі не була настільки тісною, як співпраця Сталіна з Гітлером, але це чомусь не змушує депутатів Європарламенту відчувати глибокий жаль з приводу нової хвилі звеличення Сталіна в Росії і не зашкодить лідерам європейських країн, запхавши свої цінності в газогін, обійматися 9 травня з Путіним і Медведєвим на тлі портретів вождя народів, який винищив мільйони українців;
- беручи до уваги, що семеро з п’ятнадцяти високих нацистських чинів, які безпосередньо брали участь в «остаточному вирішенні єврейського питання» під час так званої «Ванзейської конференції», фактично уникли серйозних покарань, а четверо з них після війни легально займалися бізнесом і юриспруденцією, громадською і культурною діяльністю, натомість Степан Бандера 1934-1939 роки провів у польській в’язниці, 1941-1944 - у німецькому концтаборі Заксенгаузен (де, зокрема, сидів і командувач АК Стефан «Грот» Ровецький) і був убитий 1959 року агентом КГБ СССР;
- крім того, враховуючи сюжет чудової п’єси Бертольта Брехта «Матінка Кураж та її діти», в якій на прикладі долі сина маркітантки Ейліфа переконливо показано, що оцінювати вчинки, здійснені у період збройного протистояння, з погляду законів мирного часу (або навпаки) - це, м’яко кажучи, ідіотизм, а грубо кажучи - поширена європейська практика подвійних стандартів;
- беручи до уваги, що окремі дії членів ОУН і вояків УПА справді можуть і повинні бути кваліфіковані як злочини, неприйнятні з погляду сьогоднішньої моралі, так само, як неприйнятною для будівництва сучасної демократичної держави є ідеологія Степана Бандери, але, з іншого боку, без тодішньої боротьби цих людей нас як держави взагалі б сьогодні не було;
- беручи до уваги надзвичайну складність означеної вище проблеми, яку неможливо вирішити швидко й однозначно, але яку все одно треба вирішувати - шляхом поширення правдивої інформації і перманентної внутріньоукраїнської дискусії, а не тиражування кремлівських фальшивок і лицемірних «європейських» формул;
- беручи до уваги сумнівні розумові здібності двох останніх українських президентів, перший з яких знайшов найгірший час, щоб нагородити Бандеру давно дискредитованою в суспільній свідомості бляшкою, а другий, судячи з усього, знайде тепер не кращий, щоб цю бляшку відібрати назад;
- беручи до уваги все сказане, а також враховуючи відверто знущальний характер жартів про визнання наших «європейських прагнень» (ех, пропадай, клавіатуро) у контексті очевидної згоди Заходу на повернення України в зону інтересів Росії -
одноосібно, зате одностайно, пропоную Голові Європарламенту:
Моя резолюція з приводу ситуації в Європарламенті
Я, громадянин України Олександр Бойченко,
- беручи до уваги, що резолюція Європарламенту RC-B7-0116/2010 - за винятком одного пункту - є типовим для цього органу набором демагогічних фраз, від яких я зараз заблюю клавіатуру;
- беручи до уваги, що згаданим винятком є пункт, в якому говориться про глибокий жаль Європарламенту з приводу присвоєння Степанові Бандері звання Героя України, а також про надію на перегляд цього рішення новим українським керівництвом в особі Януковича, Азарова, Табачніка та інших відданих європейським цінностям злодіїв-рецидивістів і українофобів;
- беручи до уваги, що від словосполучення «європейські цінності» я зараз повторно заблюю клавіатуру, бо за останні роки звик чути його переважно в ситуаціях, коли «великі» країни, домовляючись між собою про нафту й газ, пропонують «маленьким» грітися саме згаданими цінностями;
- беручи до уваги, що хоч мені й доводилося десятки разів бачити у центрі Варшави пам’ятник далекому від «європейських цінностей» ідеологу польського націоналізму Романові Дмовському, якого (Дмовського, а не пам’ятник) тіпало від самої думки про незалежність України, я однак жодного разу не пропонував євродепутатам Лені Колярській-Бобінській та Павелу Залевському його (пам’ятник, а не Дмовського) демонтувати, оскільки вважаю і ліберальну критику поглядів цього діяча, і танці польських неофашистів під пам’ятником йому внутрішньою справою самої Польщі;
- беручи до уваги, що головний архітектор міжвоєнної незалежної Речі Посполитої Юзеф Пілсудський також мало думав про «європейські цінності», грабуючи банки, готуючи терористичні акти і здійснюючи військовий державний переворот, бо такі політичні методи були тоді в моді від Лісабона до Сахаліну;
- беручи до уваги, що напередодні і під час Другої світової війни ні демократична Польща, ні совєтська Росія, ні нацистська Німеччина з невідомих мені причин не хотіли допустити об’єднання українських земель і створення незалежної Української держави, чим опосередковано провокували Степана Бандеру, як і решту українських націоналістів, переймати багатющий європейський досвід терористичної боротьби;
- беручи до уваги, що співпраця Степана Бандери з нацистами в кожному разі не була настільки тісною, як співпраця Сталіна з Гітлером, але це чомусь не змушує депутатів Європарламенту відчувати глибокий жаль з приводу нової хвилі звеличення Сталіна в Росії і не зашкодить лідерам європейських країн, запхавши свої цінності в газогін, обійматися 9 травня з Путіним і Медведєвим на тлі портретів вождя народів, який винищив мільйони українців;
- беручи до уваги, що семеро з п’ятнадцяти високих нацистських чинів, які безпосередньо брали участь в «остаточному вирішенні єврейського питання» під час так званої «Ванзейської конференції», фактично уникли серйозних покарань, а четверо з них після війни легально займалися бізнесом і юриспруденцією, громадською і культурною діяльністю, натомість Степан Бандера 1934-1939 роки провів у польській в’язниці, 1941-1944 - у німецькому концтаборі Заксенгаузен (де, зокрема, сидів і командувач АК Стефан «Грот» Ровецький) і був убитий 1959 року агентом КГБ СССР;
- крім того, враховуючи сюжет чудової п’єси Бертольта Брехта «Матінка Кураж та її діти», в якій на прикладі долі сина маркітантки Ейліфа переконливо показано, що оцінювати вчинки, здійснені у період збройного протистояння, з погляду законів мирного часу (або навпаки) - це, м’яко кажучи, ідіотизм, а грубо кажучи - поширена європейська практика подвійних стандартів;
- беручи до уваги, що окремі дії членів ОУН і вояків УПА справді можуть і повинні бути кваліфіковані як злочини, неприйнятні з погляду сьогоднішньої моралі, так само, як неприйнятною для будівництва сучасної демократичної держави є ідеологія Степана Бандери, але, з іншого боку, без тодішньої боротьби цих людей нас як держави взагалі б сьогодні не було;
- беручи до уваги надзвичайну складність означеної вище проблеми, яку неможливо вирішити швидко й однозначно, але яку все одно треба вирішувати - шляхом поширення правдивої інформації і перманентної внутріньоукраїнської дискусії, а не тиражування кремлівських фальшивок і лицемірних «європейських» формул;
- беручи до уваги сумнівні розумові здібності двох останніх українських президентів, перший з яких знайшов найгірший час, щоб нагородити Бандеру давно дискредитованою в суспільній свідомості бляшкою, а другий, судячи з усього, знайде тепер не кращий, щоб цю бляшку відібрати назад;
- беручи до уваги все сказане, а також враховуючи відверто знущальний характер жартів про визнання наших «європейських прагнень» (ех, пропадай, клавіатуро) у контексті очевидної згоди Заходу на повернення України в зону інтересів Росії -
одноосібно, зате одностайно, пропоную Голові Європарламенту:
- Роздрукувати резолюцію Європарламенту RC-B7-0116/2010 у достатній для всіх європарламентарів кількості примірників на якомога м’якшому папері, щоб хоч якась користь від неї була.
- Ніби все.