Інтерв"ю "Львівській газеті"
Розмовляла: Оксана Жила
Справжній поет тотально нещасний
“Мені казали, що в мене немає голосу, /Темне минуле і труднощі з алкоголем, /і, як інколи пишуть газетні полоси, /змішую пиво з горілкою, риму - з болем. /Мені казали, що в моїх віршах брудно і холодно, /Біблійний туман і печаль вокзальна. /На це кажу: у моїх віршах вітри, як жіночі стогони: /Помірно-континентальні…” - пише в одній із поезій суперечливий і епатажний поет, артистичний і привабливий Андрій Любка. Частково схожим на нього постає в нашій уяві його ліричний персонаж. Як вдало зауважує поет і літературознавець Юрко Завадський, намагаючись убити себе кожним новим віршем, персонаж Андрія Любки продовжує жити.
Нещодавно Андрій Любка здобув стипендію міністра культури Польщі в межах програми Gaude Polonia і до 31 липня писатиме у Варшаві книжку про повоєнний Ужгород. Саме з цього розпочалася наша розмова.
Література - це війна із собою
- На якому етапі написання твоя прозова книга з історії Ужгорода? Як ведеться в Польщі? За Україною сумуєш?
- Саме сьогодні писав розділ про визволення Ужгорода, а це означає, що підповзаю до середини. Насправді дуже повільно пишу, аж занадто. І вже розумію, що книжка буде не стільки про історію Ужгорода, Варшави, не про війну, хоч усе це там буде, а більше про історію людей, які вмирають. Зрештою, всі помираємо. Доволі сумний виходить твір, й історія, яку розповідаю, є лише тлом. Люди, які помирають у містах і заради міст, або, що найгірше, помирають просто так. Наразі сюжет, який маю в голові, не передбачає жодного оптимістичного завершення, але як уже є. А в Польщі добре, бо маю спокій і безліч часу на роздуми і писання. Такий тайм-аут у вигляді стипендії - дуже позитивний. А чому ж за Україною ностальгувати, її любити треба!
- “Мистецтво - найлютіший бунт людини проти долі”, - так дещо радикально та різко свого часу висловився А. Мальро. А чим для тебе є, зокрема, література?
- Скажімо, доволі амбітна війна з вічністю і забуттям. Але література - це і війна із собою. Люблю, коли мистецький твір провокує мене, спонукає до роздумів. Один із моїх улюблених режисерів Ларс фон Трієр сказав нещодавно: “Погано, коли все дуже красиво”. І мені подобається його думка, треба поменше брехні й театрального пафосу. Література - так само квітка, як і смітник. Література - жінка, повія, черниця, сенс сенсів, храм, сигаретна пачка. Відповідати на це запитання можна безкінечно, але це не наближає нас до суті літератури, яка в кожного своя. Думаю, це - гра (азартна доволі, мушу визнати). Гра з добром і злом, зі святим і грішним. Залишилося з’ясувати, хто в цій грі роздає карти.
повний текст тут: h.ua/story/263566/#1642418
Справжній поет тотально нещасний
“Мені казали, що в мене немає голосу, /Темне минуле і труднощі з алкоголем, /і, як інколи пишуть газетні полоси, /змішую пиво з горілкою, риму - з болем. /Мені казали, що в моїх віршах брудно і холодно, /Біблійний туман і печаль вокзальна. /На це кажу: у моїх віршах вітри, як жіночі стогони: /Помірно-континентальні…” - пише в одній із поезій суперечливий і епатажний поет, артистичний і привабливий Андрій Любка. Частково схожим на нього постає в нашій уяві його ліричний персонаж. Як вдало зауважує поет і літературознавець Юрко Завадський, намагаючись убити себе кожним новим віршем, персонаж Андрія Любки продовжує жити.
Нещодавно Андрій Любка здобув стипендію міністра культури Польщі в межах програми Gaude Polonia і до 31 липня писатиме у Варшаві книжку про повоєнний Ужгород. Саме з цього розпочалася наша розмова.
Література - це війна із собою
- На якому етапі написання твоя прозова книга з історії Ужгорода? Як ведеться в Польщі? За Україною сумуєш?
- Саме сьогодні писав розділ про визволення Ужгорода, а це означає, що підповзаю до середини. Насправді дуже повільно пишу, аж занадто. І вже розумію, що книжка буде не стільки про історію Ужгорода, Варшави, не про війну, хоч усе це там буде, а більше про історію людей, які вмирають. Зрештою, всі помираємо. Доволі сумний виходить твір, й історія, яку розповідаю, є лише тлом. Люди, які помирають у містах і заради міст, або, що найгірше, помирають просто так. Наразі сюжет, який маю в голові, не передбачає жодного оптимістичного завершення, але як уже є. А в Польщі добре, бо маю спокій і безліч часу на роздуми і писання. Такий тайм-аут у вигляді стипендії - дуже позитивний. А чому ж за Україною ностальгувати, її любити треба!
- “Мистецтво - найлютіший бунт людини проти долі”, - так дещо радикально та різко свого часу висловився А. Мальро. А чим для тебе є, зокрема, література?
- Скажімо, доволі амбітна війна з вічністю і забуттям. Але література - це і війна із собою. Люблю, коли мистецький твір провокує мене, спонукає до роздумів. Один із моїх улюблених режисерів Ларс фон Трієр сказав нещодавно: “Погано, коли все дуже красиво”. І мені подобається його думка, треба поменше брехні й театрального пафосу. Література - так само квітка, як і смітник. Література - жінка, повія, черниця, сенс сенсів, храм, сигаретна пачка. Відповідати на це запитання можна безкінечно, але це не наближає нас до суті літератури, яка в кожного своя. Думаю, це - гра (азартна доволі, мушу визнати). Гра з добром і злом, зі святим і грішним. Залишилося з’ясувати, хто в цій грі роздає карти.
повний текст тут: h.ua/story/263566/#1642418