Страх. Мертвий світ.
Сергія завжди дивував той факт, що повсякденне життя вимагає сміливості більше ніж героїчні вчинки. Він знав багато людей, що легко крокували незвіданими шляхами Всесвіту, чи вставали на повний зріс і спокійно дивились в обличчя Смерті. Але часто і ті і інші ніяковіли коли справа стосувалася буденних речей: наприклад заговорити з дівчиною яку вподобав, чи пошукати краще місце роботи. Та навіть просто висловити свою думку, що може образити друга. Нам часто легше перестрибнути бурхливий потік лави, ніж зробити пару кроків через вулицю.
А сьогодні Сергій усвідомив себе одним з таких. Щойно він прийняв найсміливіше рішення у житті і тепер просто сидів і чекав на результат. Сидів та крутив в руках останню цигарку. Пожмакана та обтерта вона вже більше п’ятнадцяти років була останньою. Кидав палити він дуже важко, погана звичка ні в яку не хотіла відпускати жертву. Не допомагали навіть державні обмеження і страшенні акцизи на тютюн, що, разом з доставкою у космос, робили ціну пачки просто фантастичною. Хай як це не було кумедно, але тютюн мав всі шанси стати одним з най дорожчих наркотиків, що виготовляла Земля. З іншого боку вирощування та розповсюдження тютюну не карається смертю. Поки що.
Та хай там як, одного прекрасного дня Сергій твердо вирішив позбутися поганої звички. Поступово, зменшуючи дозу отрути йому майже вдалося позбутися вади. Майже. Знову і знову обіцяв він собі, що ось, щойно, викурив останню цигарку. Та прокинувшись з ранку купляв нову пачку дорогою на роботу. Інколи вдавалось протриматися пару місяців, інколи кілька днів, та завжди результат був той самий. Поки, з волі випадку, замість того аби скурити останню цигарку Сергій закрив пачку. Тоді він поспішав у якісь наглій справі, чи просто був сильно зайнятий. Це вже не важливо. Роки минали, а цигарка лишалася на своєму місці. І лікар боявся, що якщо скурить її або викине то знову зірветься і почне палити. Отак і стала цигарка таким собі талісманом.
- Сергію не дурій! - пролунав з динаміку голос Ентона, голови експедиції. - відчини двері!
Сергій сумно посміхнувся і перевів погляд на один з моніторів зовнішнього спостереження. Там так само вовтузились люди, що намагалися зламати броньовані двері вежі зв’язку. Вони не знали, що доля вже наближається сюди зі швидкістю майже сто тисяч кілометрів на секунду. Посмішка Сергія стала гіркою - він відчував себе зрадником. Він же мав врятувати тих людей
Лікар знов перевів погляд на цигарку. Страшенно кортіло палити, та навіть піднести її до рота Сергій боявся. Яке безглузде відчуття. Купити нову пачку він вже не встигне. Але страх виявитися слабшим за погану звичку міцно тримав його за горло. А ще до поколювання у пальцях хотілося поглянути на голограму дружини та дітей. Хотілося так, що лікар ледь стримував сльози. І саме тому він не взяв жодного знімку родини з собою. Навіть крихітного. Інакше б не наважився. Певно тому, що він вже був заражений. Хоча він просто страшенно скучив за рідними. Але ж, дідько побий, він робив це і заради них.
Сергій кинув погляд на інший монітор. Там, по той бік голографічного екрану, у кількох мільйонах кілометрів, стояла людина, що затвердила та виконала винесений лікарем вирок. Людина якій тепер доведеться відповісти за чуже рішення. А може все ж Сергій помилився?
- Не дурій друже - знову пролунав голос Ентона, - подивись! Ліки подіяли! Симптомів немає! Карина перевірила, слідів хвороби немає.
- в першого постраждалого тести теж нічого не показали, - переконуючи виключно самого себе промовив Сергій. - Саймон був повністю здоровий аж поки не почав гнити заживо.
- ...а вчасна ізоляція могла допомогти... поклади я Саймона в карантин і може минулося б... - знову пошепки зітхнув Сергій.
- Капітане, - не здавався Ентон перекрикуючи шепіння плазмового різака. - я знаю ви мене чуєте. Не робіть помилки. Симптомів немає. Мій лікар надто перевтомився і в же не розуміє що робить!
Сергій шкодував що не знає як вирубити зовнішній зв’язок. Мікрофон він просто зламав аби не мати спокуси вступити в дискусію з зовнішнім світом. Бо тоді він програє. Повірить у те що йому вдалося. Що він зміг. Боги милосердні як же він хотів у це вірити.
- Ні капітане. - зітхнув Сергій. - я не чарівник, і див творити не вмію.
- Я знаю. - Максимально рівним тоном відповів кадровий офіцер. - моя мед частина повністю погодилась з вашими висновками та рішенням.
- Ще раз дякую. - промовив Сергій і спробував пожартувати. - А вас що тренують зберігати спокій у безвихідних ситуаціях?
- Так - зітхнув капітан.
- Це добре, - Сергій відкинувся на спинку крісла та глибоко зітхнув - мені б не завадила така підготовка.
- вона не допомагає.
- Але це більше ніж є в мене...
Лікар згадав як трусились його руки коли він усвідомив з чим зіткнувся. Сергій і два біологи експедиції були єдиними хто точно бачив увесь масштаб загрози і прекрасно усвідомлював свою безсилість. Знали, що приречені, але ніхто не наважувався розповісти про це решті. Боялися того у що перетворяться істоти, яких вже важко було назвати людьми. Але чи не запізно вони тоді боялися?
Вірус поширювався зі швидкістю лісової пожежі. Ні він не перетворював людей на монстрів чи зомбі, як вчить розважальне кіно. Все було набагато гірше. Жахливіше за гіперпроменеву хворобу. Уражені буквально гнили заживо, розвалюючись на очах. Запікались, ледь не до хрусткої коринки, скаженою температурою відчайдушного опору власного організму. Перші жертви згоріли наче сірники, наступні тліли довго та важко. Вони виривались з марень пропасниці лише на кілька хвилин аби благати лікаря про смерть. Але зробити це Сергію не ставало духу. І чим пізніше проявлялися симптоми в зараженого тим довше він помирав.
А живі заздрили мертвим. Ті хто ще не був заражений блукали станцією мов привиди у скафандрах, тричі на день дезінфікували свої приміщення і все чого торкалися. Люди знали - бодай один не обережний рух, одна помилка і черговий ласий шмат м’яса потрапить на стіл хвороби. Вірусу який не оминав нікого і ні чого, навіть рослини. Звісно все це не допомагало бо не може людина увесь час проводити у скафандрі, ті ж фільтри повітря міняти треба. Тому люди стали дратівливими та агресивними, але найгірше відлюдкуватими. Взаємодопомога та підтримка мають не аби яке значення у експедиціях де нема на кого розраховувати окрім товаришів. І саме єдність стала однією з перших жертв епідемії. Навіть ті з дослідників, що були близькішими за дозволені уставом межі віддалилися одне від іншого.
Просто люди залишаються людьми і мріють вижити за будь-яку ціну. А ще вірять що саме йому пощастить, що саме він проскочить. Дехто навіть сподівався проскочити карантин вирізаючи чи випалюючи гнилі частини тіла. Ті хто мав більше гідності, кінчали життя самогубством. Чи їм не стало духу жити? А може навпаки якраз стало сили прийняти свою долю?
Сергій був тим хто не приймав долю і день у день намагався в польових умовах синтезувати антидот. Дедалі розуміючи що він намагається здійснити неможливе. А решта персоналу дивилися на нього як на месію, в очікуванні дива. От тільки чарівником лікар не був. І сталося те, що мало статися. Ентон заявив, що оскільки лікар не може впоратись з епідемією далі чекати не можна, і активував аварійний маяк - дві елементарні частки поєднані між собою квантовою сплутаністю. І яка б відстань не розділяла цю пару стан однієї завжди залежить від стану іншої. Ідеальний зв’язок для відстаней які світло долає десятиріччями. І передавав цей над сучасний маяк древньою азбукою Морзе не менш древній сигнал “S.O.S.”.
Звісно цього робити було не можна. Звісно такий вчинок голови порушував усі нормативи та інструкції. Але люди аплодували стоячи, вітаючи свого рятівника. Сергія ніхто слухати не хотів. А наполягати лікар не став, боячись реакції обуреного натовпу. Саме тоді Сергій знайшов впорядкованість дій в колоній вірусу. Він не міг це пояснити, але схоже, що крихітні потвори якимось чином організовувались. В деяких хворих були уражені тільки ділянки мозку пошкодження яких призвело до гіперактивних проявів інстинкту самозбереження. Та все ж Сергій був людиною науки і назвати вірус розумною формою життя язик не повернувся. Проте нехтувати впорядкованістю дій потвор було не можна.
Отримавши аварійний сигнал могутні Імперія відрядила корабель. Як покладено за статутом - військовий крейсер, що мав врятувати улюблених підданих Імператора. Але набитий по самісінькі вінця надсучасною технікою, озброєнням та десантниками готовими стрибати в пекло, корабель буде безсилий проти ворогів, що взяли дослідників в заручники. Тому треба було підготуватися. Знаючи що корабель прийде раніше чи пізніше Сергій мав підготувати звіт, попередити людство про небезпеку.
Та життя підкинуло йому черговий іспит. В той день коли станція стеження сповістила про прихід кораблю сталося диво. Симптоми відступили. Раптом ліки подіяли. Це була мить щастя. І Сергій одразу став героєм, чаклуном що не зрадив очікувань. Люди вижили, врятувалися. Пройшли це пекло…. Пройшли?
Чи ні?
- Ти що не чуєш мене? - не здавався Ентон. - Немає симптомів. Ні в кого. Рани почали гоїтися.
- ...ні - важко видихнув Сергій. Радіючи що притяг себе до стільця стяжками і тепер не дотягнеться до авріной консолі. - це не вірус ... ця потвора знає що отримала шанс вирватись з світу. Воно причаїлася в кожному з нас аби втекти з цієї тюрми і поглинути інші світи. Воно сподівається проскочити карантин. Але ні тварюка не буде тобі галактичної чуми. Ти згориш тут разом і з нами. Жодна з твоїх хитрощів мене не обдурить.
Страшенно хотілося курити, але Сергій примусив себе поглянути у величезне оглядове вікно, на бронепластику якого виднілись сліди невдалих спроб проникнення у приміщення яке за Державними Імперськими Стандартами : “мало забезпечити надійність зв’язку у максимально агресивних умовах”.
- Білірубін впав до двадцяти при нормальному рівні еретроцитів! - видихнув Ентон не сильно розуміючи що каже. І вислухавши чергову порцію тарабарщини додав - Тромби сухі та чисті!
Сергій здригнувся та повернувся на оглядовий монітор. А от капітан залишився не рухомим. Через обмеженість швидкості світла він лише через двадцять хвилин спитає пояснення у лікаря.
А над долиною тим часом повстало нове сонце. Перше з десяти які мали повністю знищити дослідницький комплекс який мав вивчати скам’яніли решки - німе нагадування про різноманітність життя, що вирувала в минулому. Можливо колись давно, комусь не стало духу прийняти долю та зробити те що треба. І добре, що в людства знайшлися ті хто зміг вчинити інакше. Хто все зрозумів, прийняв і не відступився. Не тому що непідвладний страху, а тому що так треба.
Лікар підняв голову аби поглянути на яскравий спалах власної Смерті, і випустив цигарку з пальців. Він так і не здолав страху перед тим, що знову почне палити.
А сьогодні Сергій усвідомив себе одним з таких. Щойно він прийняв найсміливіше рішення у житті і тепер просто сидів і чекав на результат. Сидів та крутив в руках останню цигарку. Пожмакана та обтерта вона вже більше п’ятнадцяти років була останньою. Кидав палити він дуже важко, погана звичка ні в яку не хотіла відпускати жертву. Не допомагали навіть державні обмеження і страшенні акцизи на тютюн, що, разом з доставкою у космос, робили ціну пачки просто фантастичною. Хай як це не було кумедно, але тютюн мав всі шанси стати одним з най дорожчих наркотиків, що виготовляла Земля. З іншого боку вирощування та розповсюдження тютюну не карається смертю. Поки що.
Та хай там як, одного прекрасного дня Сергій твердо вирішив позбутися поганої звички. Поступово, зменшуючи дозу отрути йому майже вдалося позбутися вади. Майже. Знову і знову обіцяв він собі, що ось, щойно, викурив останню цигарку. Та прокинувшись з ранку купляв нову пачку дорогою на роботу. Інколи вдавалось протриматися пару місяців, інколи кілька днів, та завжди результат був той самий. Поки, з волі випадку, замість того аби скурити останню цигарку Сергій закрив пачку. Тоді він поспішав у якісь наглій справі, чи просто був сильно зайнятий. Це вже не важливо. Роки минали, а цигарка лишалася на своєму місці. І лікар боявся, що якщо скурить її або викине то знову зірветься і почне палити. Отак і стала цигарка таким собі талісманом.
- Сергію не дурій! - пролунав з динаміку голос Ентона, голови експедиції. - відчини двері!
Сергій сумно посміхнувся і перевів погляд на один з моніторів зовнішнього спостереження. Там так само вовтузились люди, що намагалися зламати броньовані двері вежі зв’язку. Вони не знали, що доля вже наближається сюди зі швидкістю майже сто тисяч кілометрів на секунду. Посмішка Сергія стала гіркою - він відчував себе зрадником. Він же мав врятувати тих людей
Лікар знов перевів погляд на цигарку. Страшенно кортіло палити, та навіть піднести її до рота Сергій боявся. Яке безглузде відчуття. Купити нову пачку він вже не встигне. Але страх виявитися слабшим за погану звичку міцно тримав його за горло. А ще до поколювання у пальцях хотілося поглянути на голограму дружини та дітей. Хотілося так, що лікар ледь стримував сльози. І саме тому він не взяв жодного знімку родини з собою. Навіть крихітного. Інакше б не наважився. Певно тому, що він вже був заражений. Хоча він просто страшенно скучив за рідними. Але ж, дідько побий, він робив це і заради них.
Сергій кинув погляд на інший монітор. Там, по той бік голографічного екрану, у кількох мільйонах кілометрів, стояла людина, що затвердила та виконала винесений лікарем вирок. Людина якій тепер доведеться відповісти за чуже рішення. А може все ж Сергій помилився?
- Не дурій друже - знову пролунав голос Ентона, - подивись! Ліки подіяли! Симптомів немає! Карина перевірила, слідів хвороби немає.
- в першого постраждалого тести теж нічого не показали, - переконуючи виключно самого себе промовив Сергій. - Саймон був повністю здоровий аж поки не почав гнити заживо.
- ...а вчасна ізоляція могла допомогти... поклади я Саймона в карантин і може минулося б... - знову пошепки зітхнув Сергій.
- Капітане, - не здавався Ентон перекрикуючи шепіння плазмового різака. - я знаю ви мене чуєте. Не робіть помилки. Симптомів немає. Мій лікар надто перевтомився і в же не розуміє що робить!
Сергій шкодував що не знає як вирубити зовнішній зв’язок. Мікрофон він просто зламав аби не мати спокуси вступити в дискусію з зовнішнім світом. Бо тоді він програє. Повірить у те що йому вдалося. Що він зміг. Боги милосердні як же він хотів у це вірити.
- Ні капітане. - зітхнув Сергій. - я не чарівник, і див творити не вмію.
- Я знаю. - Максимально рівним тоном відповів кадровий офіцер. - моя мед частина повністю погодилась з вашими висновками та рішенням.
- Ще раз дякую. - промовив Сергій і спробував пожартувати. - А вас що тренують зберігати спокій у безвихідних ситуаціях?
- Так - зітхнув капітан.
- Це добре, - Сергій відкинувся на спинку крісла та глибоко зітхнув - мені б не завадила така підготовка.
- вона не допомагає.
- Але це більше ніж є в мене...
Лікар згадав як трусились його руки коли він усвідомив з чим зіткнувся. Сергій і два біологи експедиції були єдиними хто точно бачив увесь масштаб загрози і прекрасно усвідомлював свою безсилість. Знали, що приречені, але ніхто не наважувався розповісти про це решті. Боялися того у що перетворяться істоти, яких вже важко було назвати людьми. Але чи не запізно вони тоді боялися?
Вірус поширювався зі швидкістю лісової пожежі. Ні він не перетворював людей на монстрів чи зомбі, як вчить розважальне кіно. Все було набагато гірше. Жахливіше за гіперпроменеву хворобу. Уражені буквально гнили заживо, розвалюючись на очах. Запікались, ледь не до хрусткої коринки, скаженою температурою відчайдушного опору власного організму. Перші жертви згоріли наче сірники, наступні тліли довго та важко. Вони виривались з марень пропасниці лише на кілька хвилин аби благати лікаря про смерть. Але зробити це Сергію не ставало духу. І чим пізніше проявлялися симптоми в зараженого тим довше він помирав.
А живі заздрили мертвим. Ті хто ще не був заражений блукали станцією мов привиди у скафандрах, тричі на день дезінфікували свої приміщення і все чого торкалися. Люди знали - бодай один не обережний рух, одна помилка і черговий ласий шмат м’яса потрапить на стіл хвороби. Вірусу який не оминав нікого і ні чого, навіть рослини. Звісно все це не допомагало бо не може людина увесь час проводити у скафандрі, ті ж фільтри повітря міняти треба. Тому люди стали дратівливими та агресивними, але найгірше відлюдкуватими. Взаємодопомога та підтримка мають не аби яке значення у експедиціях де нема на кого розраховувати окрім товаришів. І саме єдність стала однією з перших жертв епідемії. Навіть ті з дослідників, що були близькішими за дозволені уставом межі віддалилися одне від іншого.
Просто люди залишаються людьми і мріють вижити за будь-яку ціну. А ще вірять що саме йому пощастить, що саме він проскочить. Дехто навіть сподівався проскочити карантин вирізаючи чи випалюючи гнилі частини тіла. Ті хто мав більше гідності, кінчали життя самогубством. Чи їм не стало духу жити? А може навпаки якраз стало сили прийняти свою долю?
Сергій був тим хто не приймав долю і день у день намагався в польових умовах синтезувати антидот. Дедалі розуміючи що він намагається здійснити неможливе. А решта персоналу дивилися на нього як на месію, в очікуванні дива. От тільки чарівником лікар не був. І сталося те, що мало статися. Ентон заявив, що оскільки лікар не може впоратись з епідемією далі чекати не можна, і активував аварійний маяк - дві елементарні частки поєднані між собою квантовою сплутаністю. І яка б відстань не розділяла цю пару стан однієї завжди залежить від стану іншої. Ідеальний зв’язок для відстаней які світло долає десятиріччями. І передавав цей над сучасний маяк древньою азбукою Морзе не менш древній сигнал “S.O.S.”.
Звісно цього робити було не можна. Звісно такий вчинок голови порушував усі нормативи та інструкції. Але люди аплодували стоячи, вітаючи свого рятівника. Сергія ніхто слухати не хотів. А наполягати лікар не став, боячись реакції обуреного натовпу. Саме тоді Сергій знайшов впорядкованість дій в колоній вірусу. Він не міг це пояснити, але схоже, що крихітні потвори якимось чином організовувались. В деяких хворих були уражені тільки ділянки мозку пошкодження яких призвело до гіперактивних проявів інстинкту самозбереження. Та все ж Сергій був людиною науки і назвати вірус розумною формою життя язик не повернувся. Проте нехтувати впорядкованістю дій потвор було не можна.
Отримавши аварійний сигнал могутні Імперія відрядила корабель. Як покладено за статутом - військовий крейсер, що мав врятувати улюблених підданих Імператора. Але набитий по самісінькі вінця надсучасною технікою, озброєнням та десантниками готовими стрибати в пекло, корабель буде безсилий проти ворогів, що взяли дослідників в заручники. Тому треба було підготуватися. Знаючи що корабель прийде раніше чи пізніше Сергій мав підготувати звіт, попередити людство про небезпеку.
Та життя підкинуло йому черговий іспит. В той день коли станція стеження сповістила про прихід кораблю сталося диво. Симптоми відступили. Раптом ліки подіяли. Це була мить щастя. І Сергій одразу став героєм, чаклуном що не зрадив очікувань. Люди вижили, врятувалися. Пройшли це пекло…. Пройшли?
Чи ні?
- Ти що не чуєш мене? - не здавався Ентон. - Немає симптомів. Ні в кого. Рани почали гоїтися.
- ...ні - важко видихнув Сергій. Радіючи що притяг себе до стільця стяжками і тепер не дотягнеться до авріной консолі. - це не вірус ... ця потвора знає що отримала шанс вирватись з світу. Воно причаїлася в кожному з нас аби втекти з цієї тюрми і поглинути інші світи. Воно сподівається проскочити карантин. Але ні тварюка не буде тобі галактичної чуми. Ти згориш тут разом і з нами. Жодна з твоїх хитрощів мене не обдурить.
Страшенно хотілося курити, але Сергій примусив себе поглянути у величезне оглядове вікно, на бронепластику якого виднілись сліди невдалих спроб проникнення у приміщення яке за Державними Імперськими Стандартами : “мало забезпечити надійність зв’язку у максимально агресивних умовах”.
- Білірубін впав до двадцяти при нормальному рівні еретроцитів! - видихнув Ентон не сильно розуміючи що каже. І вислухавши чергову порцію тарабарщини додав - Тромби сухі та чисті!
Сергій здригнувся та повернувся на оглядовий монітор. А от капітан залишився не рухомим. Через обмеженість швидкості світла він лише через двадцять хвилин спитає пояснення у лікаря.
А над долиною тим часом повстало нове сонце. Перше з десяти які мали повністю знищити дослідницький комплекс який мав вивчати скам’яніли решки - німе нагадування про різноманітність життя, що вирувала в минулому. Можливо колись давно, комусь не стало духу прийняти долю та зробити те що треба. І добре, що в людства знайшлися ті хто зміг вчинити інакше. Хто все зрозумів, прийняв і не відступився. Не тому що непідвладний страху, а тому що так треба.
Лікар підняв голову аби поглянути на яскравий спалах власної Смерті, і випустив цигарку з пальців. Він так і не здолав страху перед тим, що знову почне палити.