BBC, Sherlock
Оригинал взят у cul_ideas в BBC, Sherlock
Люблю я хлопців і дівчат із BBC. І тих, хто з ними працює. Британців у кіно і на ТБ люблю дуже і дуже.
Вони професіонали. Це значить не лише технічно бездоганні, а й мають гуманітарний смак на додачу. «Прозріваю», дивлячись їхні найліпші фільми. Виявляється, ясність думки та краса емоції досягаються «дуже просто» - через здорову та вишукану відсутність пафосу. Тільки так можна по-справжньому душевно розповідати про складні речі - без придиху, шаблонних журналістських образів і поз, без «кіношної героїки» в абсолютно і щиро героїчних персонажах.
Пафос - чудова річ. Він конче потрібний, щоб узагалі створити будь-що гарне. Але біда в тому, що пафос дуже легко обрамлюється в шаблони, і тоді від нього не залишається нічого путнього. Справжній пафос здобувається і перетравлюється працею, дешевий - просто демонструється.
Такого «дешевого» пафосу навколо багацько є. Розумієш це, передивившись багато з того, що робить не BBC. Не ідеалізую їх - просто хочеться сказати, що вони інакші, абсолютно інакші. І найкращі зразки їхнього продукту разюче відрізняються від хітів будь-якого іншого бренду кіно- чи телепродукції, від «Голівуду» до котрогось із «рейтингових» телеканалів СНД.
До речі, різницю можна добре відчути, послухавши таке кіно в дубляжі. Я далі писатиму про найбільший мій культурний шок цих днів (років?) - про «Шерлока». Хоча знімало не BBC, але вони замовляли (і, врешті, з їхньої подачі Моффат і Гейтіс переробили «пілот» - як виявилося, об’єктивно слабший). Та й узагалі BBC - це не продакшн-студія, а інтелектуальний «бренд», «моральний авторитет», «естетичний компас» і «силове поле»…
Так от. Росіяни, поспішаючи з прем’єрою із відривом у добу від релізу в Європі, не поскупилися, втім, на дубляж: усе зроблено професійно, в найкращих традиціях «ОРТ - Первый канал». (Взагалі телевізійники дуже люблять слово «професійність». Розуміють вони це слово, з мого досвіду спілкування, в основному як уміння дотримуватися формату, котрий має попит серед публіки. «Але» полягає лише в одному: не кожен формат є ознакою якості, і коли ти грішиш проти краси та смаку, професійність твоя перетворюється на штукарство, яким займаються «літературні раби» або ті, хто з дня на день «ріже ковбасу» для новин).
Отже, професійний дубляж у виконанні, певно, не найгірших акторів. Але коли порівнюєш його з оригінальним, англійським звучанням, то складається враження, що в кіна вкрали душу.
Я собі пояснила цей ефект ось як. Звісно, голос актора важливий - спробуй уявити, що кохана людина чи друг розмовляє чужим голосом! - хіба це буде та сама кохана людина чи друг?.. І, звісно, жоден «дублер», хоч би яким він був хорошим актором, ніколи не зробить те, що зробив сам виконавець ролі в кадрі та під час озвучування. Але все це вторинне. Головна причина в іншому: сучасне російське (і не тільки) телебачення побудоване на пафосі. Дешевому, точніше. А ще точніше - на «форматі», який має замінити все: емоції, думки, події, живих людей. Їхній, «російський» Шерлок - супермен із героїчним голосом, себто голосом, що міг би належати ще десяткові інших супергероїв кіно чи тіві; їхній Джон Ватсон - це …просто «не Холмс», людина без якостей, хоча, безперечно, з дуже хорошою дикцією.
А секрет у тому власне, що кінокоманда «Шерлока» створила унікальних персонажів. Їхні інтонації - скупі (як на глядача, що звик до «love stories» із придихом, усмішок від вуха до вуха від ведучих телешоу чи скандалів і криків у прямому ефірі, аби розважити сонну публіку). Але в цих скупих, підкреслено стриманих інтонаціях є феноменальна точність вислову. Звідси - й індивідуальність персонажів, а також влучність смислу і краса живого, «не кіношного» людського спілкування. Джон цим особливо тішить: військовий лікар, що вміє стримувати емоції в найкатастрофічніших ситуаціях, просто надихає своїм сучасним зразком поведінки «істинно стриманого англійського джентльмена» в кожному своєму слові. При цьому він, звісно, залишається людяним, чутливим, а часом і ніжним.
Шерлок - інша птаха. Він дуже виразний, і кожне слово, кожна інтонація в нього підкреслено значуща, повна і незамінна. Я знаю, що деякі глядачі сприйняли це як «читай с толком, с чувством, с расстановкой». Себто як позерство. А я вважаю інакше. Такий персонаж, як «бі-бі-сішний» Шерлок Холмс, імпровізувати попросту не може. Точність і граційність мислення, де немає місця випадковим відрухам, має відлунювати в усьому, навіть у повороті голови чи інтонаційному наголосі. Саме тому кожен його жест і кожне слово мусить бути неначе зрежисоване, продумане заздалегідь. Це не означає, звісно, що Шерлок у буквальному сенсі зважує все, що збирається сказати. Ознака геніального розуму - в нелінійності (не плутати лінійність із дедукцією). Інтуїція завжди нелінійна, але саме вона приводить розум Шерлока до влучних рішень. Він, Шерлок, існує на межі, його мозок постійно напружений, бо інакше як можна за п’ять секунд розгадати шифр-не-шифр? («лінійні», себто словесні пояснення займають більше часу, ніж сам розв’язок).
І так в усьому, не тільки щодо акторської гри.
При першому перегляді це було просто цікаво, захопливо, стильно. Кожен наступний перегляд додавав нюансів, поки не перетворив цей фільм (для мене) на абсолютний кінематографічний шедевр.
«Шерлок» - це моя квінтесенція саме такого кіно (THE movie, THE woman…), напрочуд здорового, чистого, у мікронах деталей професійного. Але, гадаю, противників у нього не менше, ніж прихильників. На фоні шаленого захоплення цим британським кіно-дивом (соцмережі після 15 січня вибухають знаками оклику, Інтернет - пухне від фан-сторінок) багато є й охочих покритикувати «стьобних британців». Хтось каже про позерство і загравання з глядачем, хтось, більш прямодушний, зізнається, що нічого «в цій нісенітниці» не зрозумів. Є й ті, хто просто засинають на п’ятій хвилині.
І так має бути, бо це …«не кіношне» кіно. Не те, до якого ми звикли.
Довго не могла зрозуміти, чому в людей виникає така реакція: «нічого не втямив, не розгледіла, не почули». Адже, як на мене, сценарій просто ідеальний - стрункий і точний; і якщо призначення телевізійного («не-артхаузного», а «для простого зрителя») кіно - розповідати історії, то оце - зразок грамотної та цікавої розповіді.
А виявляється, не так. «Шерлок» - це наратив-не наратив. Тут немає передбачуваних поворотів. Банальних персонажів. Зайвих слів геть нема - там, як із пісні, «слова не выкинешь». Там нема всього того, до чого ми, телеглядачі, звикли…Враження в мене було таке, що їм сам Шерлок писав сценарій. Себто що творці фільму (сценаристи насамперед) такі ж «божевільні»-віртуози, як і їхній персонаж. А це неможливо, бо персонаж-то вигаданий, і реального прототипу в нього не може бути. Бо він геній, а таких геніїв не буває «в житті». Але так є, ти це відчуваєш. І водночас відчуваєш, що це неможливо. Так з’являється оце дивовижне відчуття радісної ошуканості: «Що я пропустив? Чому я беру в цьому участь? Це ж тільки кіно!..»
Ось вона, родзинка! «Брати в цьому участь». Якщо ти «в’їжджаєш», то починаєш, фігурально кажучи, «жити» у мозку Шерлока. І це перетворює перегляд фільму на інтелектуальну роботу. Його не можна дивитись із насолодою, не підключившись до енергії думання головного персонажа.
Моффат, Гейтіс, МакГіан, Камбебатч, Фрімен і вся королівська рать, безумовно, показали Майстра. І це моментально запалює. Бо «свій» Майстер живе в кожному з нас. Часто не пробуджений, не реалізований, але ми інтуїтивно все ж таки знаємо, що майстерність - це прекрасно. Людина, що реалізує своє (перепросити за банальність чи можна проковтнути і так?..) життєве призначення - прекрасна, цікава і захоплива. І тому нас, глядачів, так цікавить і захоплює Шерлок.
Але важливо, що вони не просто розповіли історію про нього, а й дали його відчути. Послухати його пульс, пережити його рухи, інтенсивність думки. Причому те саме вони зробили з кожним персонажем. Не знаю, що це за ефект. Можливо, ставши близенько до Шерлока, ти починаєш ліпше бачити й інших; а можливо, це такий особливий спосіб оповіді, який знайшли творителі фільму. Так наче між тобою та фільмом немає - не мусить бути, бо тоді «нічого не зрозумієш», - жодних посередників у виглядів готових шаблонів, очікуваних фраз, рядових акторських і режисерських прийомів… Безумовно, прийоми є, і фрази виявляються «на місці», і акторська та режисерська робота «помітна». Себто є відточена техніка кіна. Але як їм вдається при цьому викликати в мені, глядачеві, почуття абсолютної новизни й оригінальності цієї техніки?.. Я знаю про цю новизну, навіть якщо не є кінокритиком. Мені говорять про неї почуття, бо крізь усю «штуку кіна» я дуже чітко і повно відчуваю персонажів.
Називаю для себе цю рису фільмування (але не пояснюю, бо це не пояснення) здоровою відсутністю пафосу. Чесністю, можливо. І ясністю кінематографічної думки, яка неможлива ні без професійності та досвіду, ані без гуманітарного смаку…
Один із симптомів перегляду: після «Шерлока» деякий час узагалі нічого дивитися неможливо (переживши це сама, згодом із подивом і приємністю чула цю саму думку від цілком різних людей). «Бі-бі-сішний» продукт вичищає нервову систему до такого блиску і чистоти, що хочеться та можеться жити і думати по-новому.
І ось іще чому.
Подивившись серію 0203, я не просто почувалася так, ніби мене облили холодною водою. В мене не просто «бриніла» (гула, дзвеніла, белькотіла, плакала, волала…) кожна клітина тіла, особливо мозку. І я не просто повторювала про себе: «це досконало, досконалий сценарій, досконала режисура, досконала акторська гра, досконала музика…». Сталося дещо більше: жаль і водночас захват через те, що хтось у світі робить такі речі. Захват - зрозуміло чому. Жаль - бо ти, дорогенька, після такого теж не маєш стояти осторонь. Треба братися, і негайно (перша ночі, на хвилинку…), за ті справи, які тобі мають нагадати: ти людина, і не по галушки прийшла у цей світ… твоє життя не безконечне, і десь, за лаштунками твого побуту ховається твій «Шерлок». Кіно, яке ти зробиш, книжка, яку напишеш, математична формула, яку обґрунтуєш, здійснивши щось нічогеньке для матусі-науки… Жити без цього, просто смакуючи щоденні ритуали та користуючись знайомими словами, здається неможливим. Негарним.
Крутився тоді в уяві один образ, яким я намагалася собі пояснити, що відбувається. Є відомий у квантовій фізиці експеримент: два «рідні» фотони розносять на велику відстань, а потім один із них розкручують у спеціальній установці; «диво» полягає в тому, що тоді моментально починає розкручуватися й інший фотон - хоча на нього не чиниться жодного прямого впливу. Фізики це використовують, щоб проілюструвати теорію квантової нелокальності: миттєва взаємодія суперечить постулатам фізики Ейнштейна про швидкість передачі інформації. А я подумала, що це стосується не тільки квантів (ой би не повбивали мене фізики за таку спрощену утилізацію їхньої ідеї). «Sherlock» у буквальному сенсі «розкрутив» мене. Це було не просто усвідомлення потреби якихось дій чи відсторонена оцінка фільму: «вау, клас!» і ще кілька епітетів. Відсторонення - ні. Радше залучення з головою, з усією душею до чогось неймовірно (не віриться, що таке буває) гарного. Відчуваєш себе частиною якогось іншого світу, заради якого, і тільки заради якого, Всесвіт, можливо, досі й береже людство.
Кажуть: ознака хорошого малюнка чи картини - це коли тобі, побачивши її, хочеться бігти малювати. Почуття і тільки почуття - єдино чесне мірило професійності. Це, звісно, жахливо, бо тоді нічого не можна науково довести чи теоретично обґрунтувати за богемною чашкою кави у монтажній («розумієш, круте кіно, це коли ти робиш отак: {…}. І тоді піпл хаває!»). Але інколи тобі цього просто не хочеться - ні з ким сперечатися і нічого не доводити. Максимум - це розповісти про свої почуття, поділитися захватом із однодумцями, а тоді, почувши від них ту саму думку: «Ой, от заради такого треба жити!.. треба бігти і щось робити. НЕГАЙНО!» - просто бігти і робити.
Молодці хлопці та дівчата. Я їм дуже вдячна, навіть якщо не стану великим кінорежисером.
Люблю я хлопців і дівчат із BBC. І тих, хто з ними працює. Британців у кіно і на ТБ люблю дуже і дуже.
Вони професіонали. Це значить не лише технічно бездоганні, а й мають гуманітарний смак на додачу. «Прозріваю», дивлячись їхні найліпші фільми. Виявляється, ясність думки та краса емоції досягаються «дуже просто» - через здорову та вишукану відсутність пафосу. Тільки так можна по-справжньому душевно розповідати про складні речі - без придиху, шаблонних журналістських образів і поз, без «кіношної героїки» в абсолютно і щиро героїчних персонажах.
Пафос - чудова річ. Він конче потрібний, щоб узагалі створити будь-що гарне. Але біда в тому, що пафос дуже легко обрамлюється в шаблони, і тоді від нього не залишається нічого путнього. Справжній пафос здобувається і перетравлюється працею, дешевий - просто демонструється.
Такого «дешевого» пафосу навколо багацько є. Розумієш це, передивившись багато з того, що робить не BBC. Не ідеалізую їх - просто хочеться сказати, що вони інакші, абсолютно інакші. І найкращі зразки їхнього продукту разюче відрізняються від хітів будь-якого іншого бренду кіно- чи телепродукції, від «Голівуду» до котрогось із «рейтингових» телеканалів СНД.
До речі, різницю можна добре відчути, послухавши таке кіно в дубляжі. Я далі писатиму про найбільший мій культурний шок цих днів (років?) - про «Шерлока». Хоча знімало не BBC, але вони замовляли (і, врешті, з їхньої подачі Моффат і Гейтіс переробили «пілот» - як виявилося, об’єктивно слабший). Та й узагалі BBC - це не продакшн-студія, а інтелектуальний «бренд», «моральний авторитет», «естетичний компас» і «силове поле»…
Так от. Росіяни, поспішаючи з прем’єрою із відривом у добу від релізу в Європі, не поскупилися, втім, на дубляж: усе зроблено професійно, в найкращих традиціях «ОРТ - Первый канал». (Взагалі телевізійники дуже люблять слово «професійність». Розуміють вони це слово, з мого досвіду спілкування, в основному як уміння дотримуватися формату, котрий має попит серед публіки. «Але» полягає лише в одному: не кожен формат є ознакою якості, і коли ти грішиш проти краси та смаку, професійність твоя перетворюється на штукарство, яким займаються «літературні раби» або ті, хто з дня на день «ріже ковбасу» для новин).
Отже, професійний дубляж у виконанні, певно, не найгірших акторів. Але коли порівнюєш його з оригінальним, англійським звучанням, то складається враження, що в кіна вкрали душу.
Я собі пояснила цей ефект ось як. Звісно, голос актора важливий - спробуй уявити, що кохана людина чи друг розмовляє чужим голосом! - хіба це буде та сама кохана людина чи друг?.. І, звісно, жоден «дублер», хоч би яким він був хорошим актором, ніколи не зробить те, що зробив сам виконавець ролі в кадрі та під час озвучування. Але все це вторинне. Головна причина в іншому: сучасне російське (і не тільки) телебачення побудоване на пафосі. Дешевому, точніше. А ще точніше - на «форматі», який має замінити все: емоції, думки, події, живих людей. Їхній, «російський» Шерлок - супермен із героїчним голосом, себто голосом, що міг би належати ще десяткові інших супергероїв кіно чи тіві; їхній Джон Ватсон - це …просто «не Холмс», людина без якостей, хоча, безперечно, з дуже хорошою дикцією.
А секрет у тому власне, що кінокоманда «Шерлока» створила унікальних персонажів. Їхні інтонації - скупі (як на глядача, що звик до «love stories» із придихом, усмішок від вуха до вуха від ведучих телешоу чи скандалів і криків у прямому ефірі, аби розважити сонну публіку). Але в цих скупих, підкреслено стриманих інтонаціях є феноменальна точність вислову. Звідси - й індивідуальність персонажів, а також влучність смислу і краса живого, «не кіношного» людського спілкування. Джон цим особливо тішить: військовий лікар, що вміє стримувати емоції в найкатастрофічніших ситуаціях, просто надихає своїм сучасним зразком поведінки «істинно стриманого англійського джентльмена» в кожному своєму слові. При цьому він, звісно, залишається людяним, чутливим, а часом і ніжним.
Шерлок - інша птаха. Він дуже виразний, і кожне слово, кожна інтонація в нього підкреслено значуща, повна і незамінна. Я знаю, що деякі глядачі сприйняли це як «читай с толком, с чувством, с расстановкой». Себто як позерство. А я вважаю інакше. Такий персонаж, як «бі-бі-сішний» Шерлок Холмс, імпровізувати попросту не може. Точність і граційність мислення, де немає місця випадковим відрухам, має відлунювати в усьому, навіть у повороті голови чи інтонаційному наголосі. Саме тому кожен його жест і кожне слово мусить бути неначе зрежисоване, продумане заздалегідь. Це не означає, звісно, що Шерлок у буквальному сенсі зважує все, що збирається сказати. Ознака геніального розуму - в нелінійності (не плутати лінійність із дедукцією). Інтуїція завжди нелінійна, але саме вона приводить розум Шерлока до влучних рішень. Він, Шерлок, існує на межі, його мозок постійно напружений, бо інакше як можна за п’ять секунд розгадати шифр-не-шифр? («лінійні», себто словесні пояснення займають більше часу, ніж сам розв’язок).
І так в усьому, не тільки щодо акторської гри.
При першому перегляді це було просто цікаво, захопливо, стильно. Кожен наступний перегляд додавав нюансів, поки не перетворив цей фільм (для мене) на абсолютний кінематографічний шедевр.
«Шерлок» - це моя квінтесенція саме такого кіно (THE movie, THE woman…), напрочуд здорового, чистого, у мікронах деталей професійного. Але, гадаю, противників у нього не менше, ніж прихильників. На фоні шаленого захоплення цим британським кіно-дивом (соцмережі після 15 січня вибухають знаками оклику, Інтернет - пухне від фан-сторінок) багато є й охочих покритикувати «стьобних британців». Хтось каже про позерство і загравання з глядачем, хтось, більш прямодушний, зізнається, що нічого «в цій нісенітниці» не зрозумів. Є й ті, хто просто засинають на п’ятій хвилині.
І так має бути, бо це …«не кіношне» кіно. Не те, до якого ми звикли.
Довго не могла зрозуміти, чому в людей виникає така реакція: «нічого не втямив, не розгледіла, не почули». Адже, як на мене, сценарій просто ідеальний - стрункий і точний; і якщо призначення телевізійного («не-артхаузного», а «для простого зрителя») кіно - розповідати історії, то оце - зразок грамотної та цікавої розповіді.
А виявляється, не так. «Шерлок» - це наратив-не наратив. Тут немає передбачуваних поворотів. Банальних персонажів. Зайвих слів геть нема - там, як із пісні, «слова не выкинешь». Там нема всього того, до чого ми, телеглядачі, звикли…Враження в мене було таке, що їм сам Шерлок писав сценарій. Себто що творці фільму (сценаристи насамперед) такі ж «божевільні»-віртуози, як і їхній персонаж. А це неможливо, бо персонаж-то вигаданий, і реального прототипу в нього не може бути. Бо він геній, а таких геніїв не буває «в житті». Але так є, ти це відчуваєш. І водночас відчуваєш, що це неможливо. Так з’являється оце дивовижне відчуття радісної ошуканості: «Що я пропустив? Чому я беру в цьому участь? Це ж тільки кіно!..»
Ось вона, родзинка! «Брати в цьому участь». Якщо ти «в’їжджаєш», то починаєш, фігурально кажучи, «жити» у мозку Шерлока. І це перетворює перегляд фільму на інтелектуальну роботу. Його не можна дивитись із насолодою, не підключившись до енергії думання головного персонажа.
Моффат, Гейтіс, МакГіан, Камбебатч, Фрімен і вся королівська рать, безумовно, показали Майстра. І це моментально запалює. Бо «свій» Майстер живе в кожному з нас. Часто не пробуджений, не реалізований, але ми інтуїтивно все ж таки знаємо, що майстерність - це прекрасно. Людина, що реалізує своє (перепросити за банальність чи можна проковтнути і так?..) життєве призначення - прекрасна, цікава і захоплива. І тому нас, глядачів, так цікавить і захоплює Шерлок.
Але важливо, що вони не просто розповіли історію про нього, а й дали його відчути. Послухати його пульс, пережити його рухи, інтенсивність думки. Причому те саме вони зробили з кожним персонажем. Не знаю, що це за ефект. Можливо, ставши близенько до Шерлока, ти починаєш ліпше бачити й інших; а можливо, це такий особливий спосіб оповіді, який знайшли творителі фільму. Так наче між тобою та фільмом немає - не мусить бути, бо тоді «нічого не зрозумієш», - жодних посередників у виглядів готових шаблонів, очікуваних фраз, рядових акторських і режисерських прийомів… Безумовно, прийоми є, і фрази виявляються «на місці», і акторська та режисерська робота «помітна». Себто є відточена техніка кіна. Але як їм вдається при цьому викликати в мені, глядачеві, почуття абсолютної новизни й оригінальності цієї техніки?.. Я знаю про цю новизну, навіть якщо не є кінокритиком. Мені говорять про неї почуття, бо крізь усю «штуку кіна» я дуже чітко і повно відчуваю персонажів.
Називаю для себе цю рису фільмування (але не пояснюю, бо це не пояснення) здоровою відсутністю пафосу. Чесністю, можливо. І ясністю кінематографічної думки, яка неможлива ні без професійності та досвіду, ані без гуманітарного смаку…
Один із симптомів перегляду: після «Шерлока» деякий час узагалі нічого дивитися неможливо (переживши це сама, згодом із подивом і приємністю чула цю саму думку від цілком різних людей). «Бі-бі-сішний» продукт вичищає нервову систему до такого блиску і чистоти, що хочеться та можеться жити і думати по-новому.
І ось іще чому.
Подивившись серію 0203, я не просто почувалася так, ніби мене облили холодною водою. В мене не просто «бриніла» (гула, дзвеніла, белькотіла, плакала, волала…) кожна клітина тіла, особливо мозку. І я не просто повторювала про себе: «це досконало, досконалий сценарій, досконала режисура, досконала акторська гра, досконала музика…». Сталося дещо більше: жаль і водночас захват через те, що хтось у світі робить такі речі. Захват - зрозуміло чому. Жаль - бо ти, дорогенька, після такого теж не маєш стояти осторонь. Треба братися, і негайно (перша ночі, на хвилинку…), за ті справи, які тобі мають нагадати: ти людина, і не по галушки прийшла у цей світ… твоє життя не безконечне, і десь, за лаштунками твого побуту ховається твій «Шерлок». Кіно, яке ти зробиш, книжка, яку напишеш, математична формула, яку обґрунтуєш, здійснивши щось нічогеньке для матусі-науки… Жити без цього, просто смакуючи щоденні ритуали та користуючись знайомими словами, здається неможливим. Негарним.
Крутився тоді в уяві один образ, яким я намагалася собі пояснити, що відбувається. Є відомий у квантовій фізиці експеримент: два «рідні» фотони розносять на велику відстань, а потім один із них розкручують у спеціальній установці; «диво» полягає в тому, що тоді моментально починає розкручуватися й інший фотон - хоча на нього не чиниться жодного прямого впливу. Фізики це використовують, щоб проілюструвати теорію квантової нелокальності: миттєва взаємодія суперечить постулатам фізики Ейнштейна про швидкість передачі інформації. А я подумала, що це стосується не тільки квантів (ой би не повбивали мене фізики за таку спрощену утилізацію їхньої ідеї). «Sherlock» у буквальному сенсі «розкрутив» мене. Це було не просто усвідомлення потреби якихось дій чи відсторонена оцінка фільму: «вау, клас!» і ще кілька епітетів. Відсторонення - ні. Радше залучення з головою, з усією душею до чогось неймовірно (не віриться, що таке буває) гарного. Відчуваєш себе частиною якогось іншого світу, заради якого, і тільки заради якого, Всесвіт, можливо, досі й береже людство.
Кажуть: ознака хорошого малюнка чи картини - це коли тобі, побачивши її, хочеться бігти малювати. Почуття і тільки почуття - єдино чесне мірило професійності. Це, звісно, жахливо, бо тоді нічого не можна науково довести чи теоретично обґрунтувати за богемною чашкою кави у монтажній («розумієш, круте кіно, це коли ти робиш отак: {…}. І тоді піпл хаває!»). Але інколи тобі цього просто не хочеться - ні з ким сперечатися і нічого не доводити. Максимум - це розповісти про свої почуття, поділитися захватом із однодумцями, а тоді, почувши від них ту саму думку: «Ой, от заради такого треба жити!.. треба бігти і щось робити. НЕГАЙНО!» - просто бігти і робити.
Молодці хлопці та дівчата. Я їм дуже вдячна, навіть якщо не стану великим кінорежисером.