(no subject)
Коли вона остигає, ніби вогонь,
коли вона уповільнюється, мов ріка,
тиша торкається її скронь
і кожної літери на кінчику її язика.
І коли не стає слів,
і мова обриває нитку свою,
голос її стає подібним до полів,
з яких зняли золото врожаю.
Теплий натомлений грунт
ще відчуває в собі тяглість рослин,
і коріння має солодкавість отрут,
і має минущість хвилин.
І десь там - між холодом і теплом,
між тяглістю каменю й рухом води
завмирає і лишається тлом
усе, що потрапляє сюди.
Все переходить на темноту,
все спресовується в пил,
переплавляючись на тишу, на німоту,
набираючись терпіння й сил.
І тоді знову надходить час,
коли все прокидається й повстає,
наповнюючи рухом все нараз,
озвучуючи усе, що є.
І знову родяться врожаї,
знову лаштуються жнива,
і тиша запалюється в горлі її
і перетворюється на слова.
Тоді голос її починає рости,
рветься вгору, мов гіркі часники,
корінням торкаючись німоти,
листям вростаючи у словники.
С.Жадан
