Мануела Гретковська - Європейка
" Уже існують таблетки від безсоння, нехай винайдуть іще від снів. Я не хочу їх мати, звичайні сни також є жахом, вони переносять тебе до іншого світу, де немає сили тяжіння логіки. Не хочу відриватися від дійсності, від здорового глузду.
Я не обманююся, предмети - це не філософські речі самі в собі. Це протези нашої недосконалості.
Спершу зачаровані а потім розчаровані політикою, яка обіцяла добробут і щастя. Найдужче розчаровані собою, коли отримують те, чого хочуть. Щастя перетворилося на новий вид моркви, на перший погляд доступної кожному. Звідси й розчарування, адже за морквою ховається батіг. Цю приманку більшість людей може тільки лизнути, а над нею висять вивіски гуманізму й рекламні слогани.
Покидаючи зал, ми чуємо шматочок іншого фільму: «А, може, тобі варто спробувати хоч на мить перестати бути мутантом?» (Тобто собою?) Вони повинні пускати це з гучномовців у «Галереї», особливо по суботах. Навколо клони молодих Дівчат: фарбоване волосся, засмага з солярію, погляди з небуття. Хронічні стриптизерки з нирками й пупцями назовні, коли надворі менше як десять градусів. У такому одязі гарно лише аноректичкам, у решти з боків вилазять складки сала. У вікендовому натовпі - кілька натуральних, скромно нафарбованих дівчат «з добрих родин». Чому мода мусить бути жалюгідно примусовою?
Щастя, старе добре дрібноміщанське щастя здерев'яніло на руїнах давніх ідей, і не кожен зможе склепати собі з нього машину, як індуський бідняк із реклами «Пежо».
Хоч чим би вирізнялись Розчаровані, і у Франції, і в Польші вони зроблять те саме. Переклацнуть пультом телевізійний канал і знову стануть Зачарованими.
Обкладинки журналів нагадують вітрини голландських борделів. У них позують жінки, переодягнені у вампів, домогосподарок та школярок. Вони заохочують клієнта, щоб той зазирнув досередини й залишив трохи грошей. Обличчя з обкладинок не лише промовляють і спокушають (досить лише уявити пристрасний шепіт та зойки, які лунають з усіх цих губ на поличках кіоску), вони дуже багато свідчать про нас самих. Наприклад, переможці плебісциту «Віви» про найвродливішу пару - це доказ того, що перемогла не телеведуча - Торбіцька, і не лікар із серіалу - Жмієвський; переміг телевізор. Обоє звідти. Не з фільму чи рок-сцени. Не з бунту чи мрій. Перемогла стабільність, вечори перед телевізором, від однієї серії до іншої, від першого числа до першого, коли скрапує зарплатня. Виплачуючи кредити, глядачі заощаджують на уяві та пристрастях.
«Труднощі перекладу» Софії Копполи, дія яких відбувається в токійському готелі. Виглядає, що труднощі насправді в Японії, загубленої в перекладі на Захід. У цьому фільмі її культура є здрібнілим реліктом, чимось на кшталт бонсаю. Мініатюрність минулого та сьогодення, що копіює зовнішні ознаки Заходу. В цих декораціях двоє героїв - молодесенька housewife після закінчення філософії у Йєлі та американський зірковий актор під час темної смуги життя - перетворюються на екзистенційних мудреців. Представник рафінованої культури напівслів та недомовок. їхній потяг один до одного, наполовину свідомий, наполовину вимушений ситуацією - це єдиний людський імпульс на тлі японських інопланетян і дурнуватих земляків, які живуть у готелі. Кожна людина ототожнюватиме себе з тією загубленою дівчиною або позбавленим ілюзій актором, бо хто з нас бодай трохи не почувається нещасним? Молоді японці, які розважаються в модних пабах - це типові fashion victims. Стилізовані настільки, що вже невідомо, ким насправді вони є: білявими кузинами Ґотьє чи лейбами від Вів'єн Вествуд? Західна мода захопила там більше жертв, ніж американська бомба в Хіросімі.
Я вглядалася в очі Польки, яка дивилась мультик. Мені хотілось від цього плакати. Запитую Пйотра, чи я не звихнулась. Ні, часом у нього буває те ж саме - він стримується, щоб не вибухнути риданнями, коли при¬сипляє її і відчуває біля себе її довірливе тільце. Ми занадто багато знаємо, занадто багато відчуваємо й не можемо, просто неспроможні сказати їй цього. Очі малої дитини - це щойно вилуплена нескінченність, ще трохи волога. "
Я не обманююся, предмети - це не філософські речі самі в собі. Це протези нашої недосконалості.
Спершу зачаровані а потім розчаровані політикою, яка обіцяла добробут і щастя. Найдужче розчаровані собою, коли отримують те, чого хочуть. Щастя перетворилося на новий вид моркви, на перший погляд доступної кожному. Звідси й розчарування, адже за морквою ховається батіг. Цю приманку більшість людей може тільки лизнути, а над нею висять вивіски гуманізму й рекламні слогани.
Покидаючи зал, ми чуємо шматочок іншого фільму: «А, може, тобі варто спробувати хоч на мить перестати бути мутантом?» (Тобто собою?) Вони повинні пускати це з гучномовців у «Галереї», особливо по суботах. Навколо клони молодих Дівчат: фарбоване волосся, засмага з солярію, погляди з небуття. Хронічні стриптизерки з нирками й пупцями назовні, коли надворі менше як десять градусів. У такому одязі гарно лише аноректичкам, у решти з боків вилазять складки сала. У вікендовому натовпі - кілька натуральних, скромно нафарбованих дівчат «з добрих родин». Чому мода мусить бути жалюгідно примусовою?
Щастя, старе добре дрібноміщанське щастя здерев'яніло на руїнах давніх ідей, і не кожен зможе склепати собі з нього машину, як індуський бідняк із реклами «Пежо».
Хоч чим би вирізнялись Розчаровані, і у Франції, і в Польші вони зроблять те саме. Переклацнуть пультом телевізійний канал і знову стануть Зачарованими.
Обкладинки журналів нагадують вітрини голландських борделів. У них позують жінки, переодягнені у вампів, домогосподарок та школярок. Вони заохочують клієнта, щоб той зазирнув досередини й залишив трохи грошей. Обличчя з обкладинок не лише промовляють і спокушають (досить лише уявити пристрасний шепіт та зойки, які лунають з усіх цих губ на поличках кіоску), вони дуже багато свідчать про нас самих. Наприклад, переможці плебісциту «Віви» про найвродливішу пару - це доказ того, що перемогла не телеведуча - Торбіцька, і не лікар із серіалу - Жмієвський; переміг телевізор. Обоє звідти. Не з фільму чи рок-сцени. Не з бунту чи мрій. Перемогла стабільність, вечори перед телевізором, від однієї серії до іншої, від першого числа до першого, коли скрапує зарплатня. Виплачуючи кредити, глядачі заощаджують на уяві та пристрастях.
«Труднощі перекладу» Софії Копполи, дія яких відбувається в токійському готелі. Виглядає, що труднощі насправді в Японії, загубленої в перекладі на Захід. У цьому фільмі її культура є здрібнілим реліктом, чимось на кшталт бонсаю. Мініатюрність минулого та сьогодення, що копіює зовнішні ознаки Заходу. В цих декораціях двоє героїв - молодесенька housewife після закінчення філософії у Йєлі та американський зірковий актор під час темної смуги життя - перетворюються на екзистенційних мудреців. Представник рафінованої культури напівслів та недомовок. їхній потяг один до одного, наполовину свідомий, наполовину вимушений ситуацією - це єдиний людський імпульс на тлі японських інопланетян і дурнуватих земляків, які живуть у готелі. Кожна людина ототожнюватиме себе з тією загубленою дівчиною або позбавленим ілюзій актором, бо хто з нас бодай трохи не почувається нещасним? Молоді японці, які розважаються в модних пабах - це типові fashion victims. Стилізовані настільки, що вже невідомо, ким насправді вони є: білявими кузинами Ґотьє чи лейбами від Вів'єн Вествуд? Західна мода захопила там більше жертв, ніж американська бомба в Хіросімі.
Я вглядалася в очі Польки, яка дивилась мультик. Мені хотілось від цього плакати. Запитую Пйотра, чи я не звихнулась. Ні, часом у нього буває те ж саме - він стримується, щоб не вибухнути риданнями, коли при¬сипляє її і відчуває біля себе її довірливе тільце. Ми занадто багато знаємо, занадто багато відчуваємо й не можемо, просто неспроможні сказати їй цього. Очі малої дитини - це щойно вилуплена нескінченність, ще трохи волога. "