Пастка #€вромайдану™
Фуух... Наконец-то я допейсалл то, что обещал много недель. Выкладываю на суд. Отныне мы в ЖЖ кончаем шаро...бствовать по прежнему ладу, пишем серьёзней и грамотней. Философские слога плюс арго и жаргон как сочетание дионисийского и титанического в качестве стиля, бгг:)
Если кто не понимает на украинском - пишите. Переведу вам на русский, чо:)
Будем теперь писать как на русском, так и на вкраинском.
Ну надо же было как-то разнообразить однотипную истерию украиноязычных пейсателей. Должен же быть здравый вкраинский взгляд на проблему...
Пастка #€вромайдану™
"Революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються негідники"
Т.Карлайль
"поманили клинками вдаль
на тропу рассвета павшие бойцы..."
Манагер
Колись генерал чилійської армії, майстерний каратист і просто диктатор Аугусто Піночет Угарте сказав: «Будь-яку демократію слід періодично купати в крові». Незважаючи на неоднозначність вищезазначеного пана, слід погодитися з такою думкою. Однак це - лише апокриф для нашої сьогоденної теми, і нічого більше.
Нарешті я роблю те, про що обіцяв ще з грудня минулого року (хоч і в незвичному форматі), тобто повністю відписуюсь стосовно неодноразово згадуваної тематики. Нарешті вона (на моє, звісна річ, переконання) набула такого стану, коли можна все розкласти по своїх полицях. Я не сумніваюся анітрохи: з часом з’явиться більше інформації стосовно описуваних подій. Однак основний базис, камради, ми вже маємо. Крапка.
По факту ми можемо сказати наступне: Майдан закінчився вже давно. Фаза розвитку конфлікту з властивою останньому часові динамікою сягнула нових іпостасей розвитку. #€вромайдан™ закінчився. Тепер все закладено в Криму і на Сході. Однак цю тему ми розглянемо дедалі пізніше, наступним постом. На сьогодні наша тема - Майдан і тільки Майдан.
По-перше, слід виділити чотири періоди розвитку конфлікту: перший, майже безконфліктний (21-30 листопада) - власне найбільш «євромайданівський», студентський, інтелігенстько-ліберальний; другий - з окремими елементами конфлікту (1 грудня 2013 р. - 18 січня 2014 р.), коли було захоплено Київраду та повалено пам’ятник Леніну в Києві; третій - початок активного протистояння (19 січня - 17 лютого), який ознаменувався активними боями на Грушевського, появою на світ «Правого сектору», першими жертвами, захопленнями обладміністрацій, першими загиблими і викраденими; і останній - кульмінаційна і надважлива фаза гіпер-протистояння, такого, яке вже мало чим відмінне від громадянської війни, і власне зумовило кінець влади Януковича та прихід до влади батьківщино-свободо-ударівського елементу (19-22 лютого). Те, що відбувається на Україні далі, є таким, що є прямим наслідком подій #€вромайдану™, але безпосередньо його не стосується.
Слід також визначити унікальність #€вромайдану™, виділивши дві основні його сутності, обидві також важливі, і ставити одну над іншою є хибним, бо обидві зіграли роль в майданівському гештальті. Це: демоліберальний, євросоюзівський (давайте не будемо плутати ліберастський ЄС із традиційною Європою) «толерантний» майдан; і бандерівський майдан, не завжди євросоюзівський. Саме бандерівський, а не «фашистський» (як зараз прийнято писати). Я не вважаю бандерівців «фашистами» і навіть «українськими націоналістами». Те, що вони сповідують - набагато гірше. Гірше історично об’єктивно, і справа тут аж ніяк не в моїй позиції. Чому - напишу дедалі пізніше.
Отже, почнемо.
1. Майдан демоліберальний
Вище є геніальна й універсальна цитата для всіх часів. «Революцію задумують романтики, роблять фанатики, а її плодами користуються негідники». Дійсно, народний гнів як правило є благородним і не несе за собою нічого іншого, окрім обстоювання власного права на існування - на своїй землі, зі своєю сродною працею. Це право - справжнє. Воно не є наданим якимись тимчасовими мудоправовими документами ООН, різних безглуздих конвенцій та іншої маячні, якою стільки років паскудили мізки нашому народові представники сміття людського. Бо це право надано безпосередньо Природою і Сущим, самим Архе нашого існування.
Але є багато «але». Ми живемо у часи радикального постмодерну - часи високого рівня інформаційної конфронтації. Політичні, інформаційні та пропагандистські технології досягли небаченого рівня свого розквіту. Вони як ніщо і як ніколи впливають на світогляди, свідомості - та інколи навіть на життя й долі, що тут казати! Народ вже давно перестав бути суб’єктом відносин, який має власний голос. Народ взагалі завжди був аполітичний - від Перікла до Єльцина включно. Однак є гасла й люди, які можуть підіймати Народ. Лідери, вожді, бійці пропагандистського фронту (митці, ідеологи), шміттівські «партизани» (вони ж - «геополітичні солдати» Джемаля) - ось хто надає забарвлення, ієрархії, поступу й ідеологічної екзистенції. Вони дають мотивацію, позив і спрямування. Але хто вони - це вже інша справа. Так, як і мотивація, позив, спрямування, на основі яких виростуть знамена певної (не важливо, якої - штучної чи справжньої) боротьби.
Що б хто не казав, але ліберасти зробили Майдан. Вони стали першими кричати про загибель «європейської мрії». Вони жалюгідно й без гідності, по-хіпстерському, пирскали в долоні: «Ми хочемо жити в демократичному цивілізованому світі!». Мені їх аніскільки не жаль - самі винні. І ніхто не пояснив недолугим, що світ «цивілізований» та той світ, який на сьогодні більшість пропагандонів мають за «демократичний» - це різні та полярні, як Африка й Антарктида, речі.
Дехто може закинути мені, що я багато критикую ліберастів. Сказати, що я гадки не маю про «свободу» (при цьому сам не маючи гадки, що таке «Свобода» і чим вона відрізняється від його постмодерного фетишу). Хтось скаже, що я вузьколобо дивлюся на проблему, що важко знайти «чистий», ідеологічно вивірений лібералізм в нашому світі. Звісно, важко. Але, друзі мої, затямте. Я, вживаючи слово «ліберасти», адаптую його в певне кліше (та адаптую ідеологічно грамотніше, аніж як багато хто сьогодні адаптує термін «фашизм»). Цілком справедливим на сьогодні є те, що «лібераст» - не обов’язково сповідник ліберальної ідеї, але сповідник певних постмодерних, толерастичних, антиавторитарних принципів, що не обов’язково є один в один копіями доктрин Джона Локка, Джона Мілля, Карла Поппера, Збігнева Бжезинського та Френсіса Фукуями (хоча загалом збігаються з висновками даних персоналій). Чисті ліберали залишилися в 50-х-60-х рр. ХХ століття - і на сьогодні чистий лібералізм сидить біля престолу доброго дідуся Аїда разом зі своїми апостолами або ж взагалі катає взад-вперед каменюку разом із Сізіфом (чи лиє воду в келихи Данаїд - на вибір). Сьогоденний, уявний лібераст завжди обстоює цінність «вільного індивіда», зводячи все до низькосортного індивідуалізму (немає нічого дорожчого за людське життя - себто Існування передує Сутності, а не навпаки, як було в цивілізованому суспільстві), захищає абсолютно неможливий «вільний ринок». Як правило, він поборник гендерного світогляду, дуже часто - палкий захисник статевої рівності, секс-меншин та прав мігрантів всуперіч правам власного народу й традиційної, віковічною трансценденцією й самим природнім Архе усталеної сім’ї (хоча в нашій країні це поки що, на превелике щастя, ніяк не обов’язково, але достане без цього). Толерантний, обов’язково є демократом. Він - любитель вищати різну херню на кшталт «комунізм і фашизм - одне й те саме», «толерантна Європа» et cetera (чого ніколи не вищатиме нормальна, справді свободна людина). Головна цінність - економічне благополуччя, а значить - власна кишеня, називаймо речі своїми іменами. Головне - це те, щоб жилося краще й спокійніше, щасливіше, без проблем. Він не тямить того, що життя - це боротьба, випробовування. Він, як правило, звичайний вкраїнський абиватєль. Це його пророкував Чорний Барон Юліус Евола, коли писав про «наипрезреннейшего из людей» та цитував Ніцше про останніх людей, «які кажуть, що винайшли щастя й підморгують, покинувши той край, де їм важко жилося» («Оседлать тигра», гл.5).
Як ми бачимо, людина такої осучасненої свідомості не є обов’язково ліберастом. Така людина може бути і лібертаріанцем (дарма, що багато цих панів виступають проти ЄС - вони висувають звинувачення проти «обмеження прав бізнесу й вільного ринку» в ЄС, себто є капіталістами за світоглядом). Може бути і соціал-демократом, і соціалістом-неомарксистом (першого депутата-трансвестита в Італію було обрано за списком «Італійської партії комуністичного відродження», до речі), і націонал-демократом (наприклад, Олексій Широпаєв, Олексій Навальний), який інколи позиціонує себе величезним націоналістом (Олег Тягнибок), удавати з себе неабиякого консерватора (Вінстон Черчілль, Маргарет Тетчер, американські «неокони» (до яких, до речі, відноситься Вікторія Нуланд) та недорозвинені придурки на кшталт педофіла Олега Леусенка, в яких мозок відсутній абсолютно) чи взагалі не мати чітко усталених політичних поглядів, бути аморфним і аполітичним. Все це - обличчя постмодерну, його отруєні гриби. Недо-люди, недо-протест, недо-ідеї. Це «ліберастнуті» - даний термін буде справедливішим. Але загальне обличчя в них цілком ліберастське. І метафізика мультикультурності й глобалізації є такою, за якою змішуються й сполучаються небачені досі соціокультурні, життєві й ідеологічні форми. Як не згадати маразматичну істерію окремих учасників «української фаланги» з приводу заяв керівника київської сербської діаспори Драгана Станоєвича і викриків «слава Косово й Албанії»? «Фалангісти», дідько їх дери.
Однак ми відволіклися від теми. Загальне ліберастське обличчя було надано першопочатковому Майдану. Найбільш євросоюзівські вмотивованому. Все йшло, немов по нотах. Люди не вірять в політиків - і на Майдан людей першим скликає ліберастська шльондра журналіст Мустафа Найєм. На противагу політикам збирається «аполітичний» євромайдан. Політики-«тритушки» яценюк-кличко-тягнибок переслідують власну мету - багато хто це усвідомлює. Але ж є цікаві й прикольні чуваки - громадські активісти. Є безплатний чай та печиво. Студентські мітинги. Не все було так однозначно - я знаю, що певних студентів виводили директивно. Один знайомий, що працює в КНЛУ, повідомив: місцевий ректор, який свого часу не пройшов до ВР за списками партії Королевської, був заледве не проти Майдану. Прийшли представники самоврядування й сказали - не треба заважати. Десь «зверху» дали знати: треба заохотити студентів у кожному університеті, зацікавити й вивести. Себто тут ми, шановна громадо, вбачаємо типово ліберастську тактику як озброєння «м’якого» тоталітаризму: навіщо вести на демонстрації за примусом, якщо можна заохотити?
Виглядало це, з однієї сторони, креативно (молодіжні мітинги), але насправді, якщо вже по-чесному копнути глибше - кволо й вбого, в найгірших традиціях комсомолу часів Горбачова (як не згадати абсолютно примітивні стрибки «Хто не скаче, той москаль»?). Об’єктивний закон Постмодерного Світообразу, головний гештальт ідеологічного фронту соціально-громадянських баталій: чим примітивнішою є пропаганда, тим більше у неї вірять. Omnia mea mecum porto.
Егрегор Майдану (першопочатковий), як вірно вказано в одній статті - Надія-на-Краще. І Радість. Радість перебування в Натовпі. Небажання жити і працювати певним чином надалі. Це пряма дія метафізики Колективного Безсвідомого. В Натовпі легше йти на смерть, весело кричати різні гасла і загалом, разом з друзями й однодумцями, виникає стан, подібний до легкого сп’яніння.
Потім, коли «бідолашних діточок» в ніч на 30 листопада розігнав спецпіздрозділ МВС «Беркут», ми стали свідками потужного бурління гівна, властивого сучасному сіспільству. Недорозвинуте воно таке недорозвинуте, пришльопкувате, мале й прикольне, зі своїми «няшними» картинками й сміхотворним бажанням якогось абстрактного щастя. «Вбивці», «ялинка на крові» (чий, цікаво? Вочевидь, марсіанській). І ненависть (найдурніше з усіх людських почуттів) в нього така сама: шкірить маленькі зубки, немовби американізовані мультяшні зайці з реклами (проте вкусити не може), смішно й ненатурально ричить, гримить кулачками та розривається прокльонами. Купляючись на будь-яке блядство. Це стосується наших журналістів і т.з. «громадянського суспільства».
Євромотивація збереглася, однак відійшла на другий план - у метаформу мети, потаємного замовчуваного. Збереглися всі ТІ - порошенки, тягнибоки, клички із ляшками... До них доєдналися Кетрін Ештон - ганьба британської аристократії, старий маразматик Джон Маккейн та колишній активіст Комсомолу, стукач, а надалі - рядовий війск КДБ підарас Саакашвілі. Хто підтримав Майдан? Ахеджакова. Обама. Новодворська. Гадаю, краще не продовжувати.
Слід також згадати й те, як швидко олігархи Коломойський і Тарута знайшли собі зручні губернаторські крісла опісля перемоги #€вромайдану™. І нардепа з «Батьківщини» Пашинського із снайперською гвинтівкою. А також зрадника усіх (і своїх, і чужих) дебілоїда Парубія, за розпорядженням якого вбивали своїх же протестувальників (без згоди керівника Самооборони Майдану мало що потрапляло на Майдан (що підтверджують мої джерела) плюс згадаймо розмову Ештон і Паета, плюс стрільба (що ясно фіксувало відео) велася зі сторони Консерваторії).
Якщо повернемося до сумнозвісного розгону Майдану 30 листопада 2014 р., то побачимо: під час цього побиття жодний з так званих «лідерів протесту» не був на позиціях? Ну, це ладно - ніч, не пристало шановному панству перебувати спільно з мітінгуючим плебсом. Але - шановні мої, навіщо було розбирати ввечері дорогу апаратуру співачки Лижичко? Щоб вранці знову зібрати на суботній концерт? Про це чогось ніхто не згадує - а певно, макака Лижичко щось знала (та й не тільки вона). Лідер «Білого молоту» Горан намагався вирватися до сцени, аби попередити студентів про розгін - вимкнули мікрофона. Включили Лижичко...
Демоліберальний Майдан, як нам видно, очолили покидьки і ренегати. І саме він був провідною, основною частиною. Майдан наступний (радикальний) привніс дозованої власної мотивації, гасел та дійства, однак він (всуперіч заявам багатьох) не став самостійним, але лише пішов в авангарді першого.
2. Майдан радикальний, бандерівський. Чому не слід зловживати антифашистською риторикою?
Першим кроком, першим егрегором появи «бандерівського» Майдану стало повалення пам’ятнику Леніна 8 грудня 2013 р. в місті Києві. Тоді (і навіть в січні 2014 р., на марші, присвяченому дневі народження ідеологічного батька бандерівців Степана Бандери) на коні була усім відома партія під амбіційною назвою «Свобода». Але через її певну пасивність та апатію, через великий ступінь демократизму в заявах «Свободи» останніх років вона згодом втратила ініціативу. Її перебрав новостворений (на підозру - дуже швидко створений) «Правий сектор», очолюваний провідником орденської організації «Тризуб імені Степана Бандери» Дмитром Анатолійовичем Ярошем (який, безумовно, є відкриттям української-політики-2014 спільно із Сашком «Білим» Музичком).
Саме Ярош приніс сюди те, що не змогла принести нахвалювана всіма «Свобода» - мотивацію, політико-ідеологічне забарвлення й оновлений голос. Він забрав у євромайдана євроінтеграційну тематику, але не забрав тематику ліберастську. Не зміг прибрати геть, до дідька в Пекло, вождів, і не зміг забрати в них Баблос - основну рушійну силу всіх Революцій. Не зміг виділити нові принципи Правої Боротьби і відкинути старі непотрібні нашарування провінціалістського бандерівського характеру. Бо на цеє мало хто спроможний - виступити проти основ нинішнього Світу.
Зараз, хто в істериці, а хто - в здравому розумі порівнює Яроша з Гітлером та Бандерою. Таке порівняння як мінімум помилка, як максимум - брехня. Бандера - історичний суб’єкт, що за своїми масштабами набагато менший від Гітлера і нічим не може з ним порівнятися. Бандерівщина по-своєму унікальна, по-своєму красива і неповторна, і навіть по-своєму страшна. Однак вона по-своєму потворна, по-своєму мертва, і дуже смішна зі своєю ненавистю до російського (не лише до нього, але й до нього головник чином).
Всі вбачають жах у дітях, які закидують собачим лайном однокласників і приносять ніж до школи зі словами «буду різать москалів», чи просто кричать «Москаляку на гілляку». Всі жахаються Сашку Білому у Рівненщині. У всіх говорить одне й те саме - інстинкт самозбереження.
Але давайте відкинемо інстинкт самозбереження, подивимось тверезо. Не буде нічого, окрім самого сміху. Адже всі вищезазначені - смішні, ті, що нічого не мають за собою.
Сміхотворна ненависть - феномен їх. Ненависть може бути також і благородна, і безпідставна, і справедлива, і несправедлива. Зрозуміла виправдана ненависть Спартака-фракійця, Хосе Габріеля Кондорканкі чи Тупака Амару до поневолювачів, езотерична ненависть Третього Райху як частина його екзистенції, і у відповідь - ненависть партизанів Великої Вітчизняної. Але вона має залишатися при собі, і вищезазначені люди, володіючи над власними почуттями, вміли у відповідальний момент вгамувати емоційний тягар. Інакше вона є самодеструктивною (в першу чергу). Згадаймо жахливий тягар справедливої і величної, однак гнітючої ненависті гессевського der Steppenwolf’а.
Олександр Матросов, Зоя Космодем’янська, японські камікадзе Тихоокеанського театру воєнних дій йшли на смерть спокійно, без поривань. Усвідомлюючи сутність Боротьби.
Ще в дитинстві, в карате мене привчав тренер: що хочеш, лише не бійся і не ненавидь. З часом, ознайомившись із «Хагакуре», я зрозумів усю глибинну мудрість цієї настанови. Ненависть і страх, пирскаючи назовні, закривають очі і здравий погляд нам і відкривають нашу слабкість їм. Особливо в часи руйнівного пост-модерну, коли зникає внутрішній стрижень сили опору. Ми самі не розуміємо своєї жалюгідності і сміхотворства, коли шкіримо зубки, розпливаючись в астральному «нєнавііжу», «айхейт» чи «нинавиджу» - один дідько. В момент ненависті людина застигає, її рухи стають помірнішими - і противник нападає, концентрується, бачачи kasus belli, час реваншу. Він користується розсіяною енергією ненависника і завдає нищівних ударів, відправляючи ворога у нокдауни, нокаути - без різниці.
Справжній боєць має навчитися поборювати ненависть (як і страх), вслід за страхом. Це дуже важко. Однак можливо. Він має володіти і агапе, і філіо, і еросом. Однак ненависть слід розміняти на холодний погляд ворона, звичайний помірний і тверезий гнів.
Ненависть - егрегор бандерівщини. Коли я кажу «бандерівщини» - я не маю на увазі всіх бандерівців. Я кажу про сьогоденний чинник Загальності та провінційної бандерівської Повсякденності. Так, серед них є свої ідейні воїни - і без них не було б ОУН-УПА, УНА-УНСО, дивізії «Галичина», батальонів «Роланд» та «Нахтігаль». Я кажу про загальні «речі, що виникають із певних психічних людських виділень, позбавлені духовних монад, але наділених сконцентрованим Часом зарядом Волі та свідомим еквівалентом», і т.д., і т.п., вибачайте за прискіпливість. Хоча й вони харчувалися цією ненавистю - однак ненавистю провінційною і безперспективною. В сьогоднішніх нема ніякої величі - присутнє лише недолуге рагульське мудацтво. Ярош виглядає стримано, харизматично, в ньому немає нічого клоунського. Однак діло не стільки в Яроші (адже керівники приходять і уходять - ідеї лишаються), скільки в пастві.
Перейдемо до більш реалістичного.
Я вище зазначив, що не вважаю бандерівців ані «фашистами», ані «вкраїнськими націоналістами». Чому - час пояснити...
Є дві визнані нинішнім пост-модерном найбільш екстремістськими пост-модерні ж ідеології - це фашизм і нацизм (націонал-соціалізм). Вони близькі, так. Але, всуперіч штампові, не однакові. Риторика фашизму лежить ближче до консерватизму (палке бажання Муссоліні щодо відновлення Римської імперії, та загалом тематика, близька до Консервативної революції), монархізму (двовладдя Муссоліні-король, бельгійські «рексисти», і т.д.), традиціоналізму (див. Евола, «Фашизм: критика зправа»). Фашизм расистська ідеологія, однак він каже про Расу Духу, що превалює над тілесністю й антропологією. Расове насилля як таке вісутнє (завоювання Ефіопії - чисто ідеологічний мотив). Фашизм популістичний (партійний, мілітаристський, тоталітарний (але ближчий до авторитаристського, та вождістський), економічно корпоративістський і тому антикапіталістичний, а також - антикомуністичний і антисоціалістичний. Нацизм - ближчий до націоналізму. Однак тут наявні расове насилля, принцип домінуючої Арійської Раси проявляється якнайбільшим чином, великий антисемітизм і намаленький антислов’янізм, більші прояви тоталітаризму й вождізму, більше езотерики, поетика насилля, орденські організації (СС, СД), менше антикапіталізму (взагалі певні капіталістичні кола Гітлера свого часу фінансували), популізм партійний, і так далі. Більше «лівоцентристських» рис, що б хто не казав: «народність», робітнича риторика, партійність. Назва сама говорить за себе: націонал-соціалізм. Однак велика кількість езотерики й філософії Нордики вгамовували це певним чином.
Головний суб’єкт фашизму - Держава, нацизму - Нація.
«Без Держави немає Нації», сказав Беніто Муссоліні. «Не нация создает государство, как это провозглашает старое натуралистическое понимание, легшее в основу национальных государств 19-го века. Наоборот, государство создает нацию, давая волю, а следовательно, эффективное существование народу, сознающему собственное моральное единство» (Б.Муссоліні, «Доктрина фашизму», гл. 1, «Основные идеи», р. 10, «Понятие государства»).
Як ми бачимо на прикладі такого короткого аналізу, це трохи різні, а інколи - навіть ворожі ідеї. І бандерівці, як ми бачимо, більше вкладаються в ідейну парадигму нацизму, аніж в парадигму фашизму. Фашизм - це бельгійські «рексисти», Освальд Мослі і «Залізна гвардія» Кодряну, якій Гітлер, до речі, відмовив у державному поступі над Румунією, поставивши там свою маріонетку Антонеску. Близькими до нього були також сербські й болгарські тогочасні рухи. Нацизм - до нього концептуально ближчі (хоча й ідеологічно різноманітні) хорватські усташі, українські бандерівці.
Ігор Гаркавенко якось сказав про те, що українці є нацією, яка досі перебуває в дитячому віці і є хуліганом. Дитиною, не схильною до побудови Держави. Ці слова недалекі від істини. Державницька риторика присутня в бандерівців (трохи виражена в засадах «Тризубу» ім. Степана Бандери і достатньо виражена в програмі СНА), однак їй передує риторика Нації. Незважаючи на всю мою велику повагу до Ігоря, маю дещо заперечити його слова, і підтвердити слова Юліуса Еволи і Беніто Муссоліні: немає сформованої Нації - з власним чітким гештальтом, поступом, стрижнем і Традицією - без аналогічної Держави. Без Держави Нація гине.
За словами Лао-Цзи, засновника даосизму, є певне Дао («шлях») - абсолютний, безсловесний і метафізичний невизначений Шлях. Дао активізується через важіль «Де», за допомогою активності «У-вей». Так, для нас Дао є Примордіальна Традиція (в рамках якої лежить історичний поступ), Де - Держава, У-вей - певна ідея і організації, що відстоюють цінності (на жаль, я таких на сьогодні не бачу). За станом сьогоденних справ (не стільки в Україні, скільки в усьому світові (Росії це стосується особливо)) ми можемо робити висновки, наскільки все збережено.
На сьогодні поступ українців та слов’ян загалом не має нормального, адекватного часові та історії масштабу. Ми закуті в недолугі кайдани демократії, ринку, позбавлення автаркії, а значить - незалежного простору. Вийти з цього контенту, абстрагуватися від нього дуже важко.
Українська Нація свою власну Державу мала (Гетьманщина Хмельницького) мала, однак спершу зрадницька старшина все продала, а потім не було можливості реалізації за умови торішніх подій. Гетьманат Скоропадського впав під ударами петлюрівської орди, через певну власну недосконалість. А Махно не реалізувався через риторику отаманського анархізму. Про сьогодення я мовчу. Ми, як народ молодий, ще не реалізувалися - і в чомусь Гаркавенко має рацію.
Однак повернемося до «бандерівщини». Ідеологічний батько - Дмитро Донцов - проголосив доктрину «інтегрального націоналізму». Бандера значно примітизував його доктрину, а надалі саме його доктрина стала рушійною на Галичині та Західній Україні 30-х-40-х рр.. Доктрина Бандери, всуперіч всіхнім заявам (як адептів Бандери, так і його антагоністів) має мало спільного з Традицією, і взагалі містить певні абсолютно не праві елементи (згадаймо, що ідеологічний предтеча Бандери Євген Коновалець був петлюрівським полковником). Але методологію «бандерівщини» ми розглянемо іншим разом.
«Бандерівщина» не є фашизмом, не зовсім тягне на нацизм і не є українським націоналізмом. Бо вкоренилася на теренах Галичини - все неабияк просто. Це галицький автономістський шовінізм, крапка. Доволі провінційна і амбітна, разом з тим, ідеологія, збудована на інстинктивному деструкті. Має певну пасіонарність.
Підемо далі. Яке ж Архе «бандерівщини» і які були Архе фашизму і націонал-соціалізму? Архе (першооснова) фашизму - «реакційний тип особистості, помножений на революційні ідеї», як вірно зазначає Райх. Воно ієрархічне. Також - римська естетика. Архе нацизму - езотерика, арійський тевтонський ідеал, германофілія. Важка чорна ненависть - це також важливо при усвідомленні нацизму. Ієрархія, само собою.
Архе бандервіщини - традиційний отаманський континуум (свого роду це йде з Громадянської війни). Навіть не махновщина (яка цементувалася в єдине ціле через надвисокий авторитет вождістської персони Нестора Махна), а анархічна децентризована отаманщина не за ідеями, але за Архе, світочуттям і егрегором. Згадаймо кількість дійових осіб - бандерівці, бульбівці, мельниківці (а ще - СС-мани гренадерської дивізії «Galizien», батальонів «Nachtigall» та «Roland» (очолюваного, до речі, євреєм Рико Ярим)). Запекле ворогування між ними. Об’єдналися лише тоді, коли радянські війська вибили німців із Заходу України (про ненависть до москалів я вже писав, що це - найважливіше). Нема єдиного вождя (після Коновальця). Бандера, Мельник, Боровець - кожний самостійно (а скільки біло місцевих командирів, з яких хто дійсно воював з Гітлером (згадаймо Мєдвєдєва і його спогади), а хто - співпрацював). Я не захищаю нікого й нічого, однак - дісонанс із правими ідеями, принципами ієрархії, абсолютне Nigredo. Терор. Відсутність геополітичного виміру й метафізики.
Отаманська основа водночас і приваблює підсвідомо прихильників (згадаймо, що більшість «бандерівців» є також і «петлюрівцями»).
Влада демоліберальна, олігархи. Шановні мої, де ви бачили, щоб після «фашистського» чи «нацистського», «коричневого» перевороту до влади приходили такі люди, як пастор-баптист Турчинов, сайєнтолог Яйценюк, олігархи Коломойський і Тарута? «Бандерівщина» інструмент. Були потрібні - ах ви ж герої наші. Стали непотрібні - зливають. Знищують.
Я вороже ставлюся до обох історичних суб’єктів: до нашої олігархічної влади і до «бандерівщини». Однак куди гірше моє ставлення до олігархів, ліберастів та їх спільників. Куди огиднішими за Сашка Білого є Аваков, Порошенко та Тимошенко. Більше того - Сашка навіть трохи жаль, бо веселий був дядько.
Если кто не понимает на украинском - пишите. Переведу вам на русский, чо:)
Будем теперь писать как на русском, так и на вкраинском.
Ну надо же было как-то разнообразить однотипную истерию украиноязычных пейсателей. Должен же быть здравый вкраинский взгляд на проблему...
Пастка #€вромайдану™
"Революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються негідники"
Т.Карлайль
"поманили клинками вдаль
на тропу рассвета павшие бойцы..."
Манагер
Колись генерал чилійської армії, майстерний каратист і просто диктатор Аугусто Піночет Угарте сказав: «Будь-яку демократію слід періодично купати в крові». Незважаючи на неоднозначність вищезазначеного пана, слід погодитися з такою думкою. Однак це - лише апокриф для нашої сьогоденної теми, і нічого більше.
Нарешті я роблю те, про що обіцяв ще з грудня минулого року (хоч і в незвичному форматі), тобто повністю відписуюсь стосовно неодноразово згадуваної тематики. Нарешті вона (на моє, звісна річ, переконання) набула такого стану, коли можна все розкласти по своїх полицях. Я не сумніваюся анітрохи: з часом з’явиться більше інформації стосовно описуваних подій. Однак основний базис, камради, ми вже маємо. Крапка.
По факту ми можемо сказати наступне: Майдан закінчився вже давно. Фаза розвитку конфлікту з властивою останньому часові динамікою сягнула нових іпостасей розвитку. #€вромайдан™ закінчився. Тепер все закладено в Криму і на Сході. Однак цю тему ми розглянемо дедалі пізніше, наступним постом. На сьогодні наша тема - Майдан і тільки Майдан.
По-перше, слід виділити чотири періоди розвитку конфлікту: перший, майже безконфліктний (21-30 листопада) - власне найбільш «євромайданівський», студентський, інтелігенстько-ліберальний; другий - з окремими елементами конфлікту (1 грудня 2013 р. - 18 січня 2014 р.), коли було захоплено Київраду та повалено пам’ятник Леніну в Києві; третій - початок активного протистояння (19 січня - 17 лютого), який ознаменувався активними боями на Грушевського, появою на світ «Правого сектору», першими жертвами, захопленнями обладміністрацій, першими загиблими і викраденими; і останній - кульмінаційна і надважлива фаза гіпер-протистояння, такого, яке вже мало чим відмінне від громадянської війни, і власне зумовило кінець влади Януковича та прихід до влади батьківщино-свободо-ударівського елементу (19-22 лютого). Те, що відбувається на Україні далі, є таким, що є прямим наслідком подій #€вромайдану™, але безпосередньо його не стосується.
Слід також визначити унікальність #€вромайдану™, виділивши дві основні його сутності, обидві також важливі, і ставити одну над іншою є хибним, бо обидві зіграли роль в майданівському гештальті. Це: демоліберальний, євросоюзівський (давайте не будемо плутати ліберастський ЄС із традиційною Європою) «толерантний» майдан; і бандерівський майдан, не завжди євросоюзівський. Саме бандерівський, а не «фашистський» (як зараз прийнято писати). Я не вважаю бандерівців «фашистами» і навіть «українськими націоналістами». Те, що вони сповідують - набагато гірше. Гірше історично об’єктивно, і справа тут аж ніяк не в моїй позиції. Чому - напишу дедалі пізніше.
Отже, почнемо.
1. Майдан демоліберальний
Вище є геніальна й універсальна цитата для всіх часів. «Революцію задумують романтики, роблять фанатики, а її плодами користуються негідники». Дійсно, народний гнів як правило є благородним і не несе за собою нічого іншого, окрім обстоювання власного права на існування - на своїй землі, зі своєю сродною працею. Це право - справжнє. Воно не є наданим якимись тимчасовими мудоправовими документами ООН, різних безглуздих конвенцій та іншої маячні, якою стільки років паскудили мізки нашому народові представники сміття людського. Бо це право надано безпосередньо Природою і Сущим, самим Архе нашого існування.
Але є багато «але». Ми живемо у часи радикального постмодерну - часи високого рівня інформаційної конфронтації. Політичні, інформаційні та пропагандистські технології досягли небаченого рівня свого розквіту. Вони як ніщо і як ніколи впливають на світогляди, свідомості - та інколи навіть на життя й долі, що тут казати! Народ вже давно перестав бути суб’єктом відносин, який має власний голос. Народ взагалі завжди був аполітичний - від Перікла до Єльцина включно. Однак є гасла й люди, які можуть підіймати Народ. Лідери, вожді, бійці пропагандистського фронту (митці, ідеологи), шміттівські «партизани» (вони ж - «геополітичні солдати» Джемаля) - ось хто надає забарвлення, ієрархії, поступу й ідеологічної екзистенції. Вони дають мотивацію, позив і спрямування. Але хто вони - це вже інша справа. Так, як і мотивація, позив, спрямування, на основі яких виростуть знамена певної (не важливо, якої - штучної чи справжньої) боротьби.
Що б хто не казав, але ліберасти зробили Майдан. Вони стали першими кричати про загибель «європейської мрії». Вони жалюгідно й без гідності, по-хіпстерському, пирскали в долоні: «Ми хочемо жити в демократичному цивілізованому світі!». Мені їх аніскільки не жаль - самі винні. І ніхто не пояснив недолугим, що світ «цивілізований» та той світ, який на сьогодні більшість пропагандонів мають за «демократичний» - це різні та полярні, як Африка й Антарктида, речі.
Дехто може закинути мені, що я багато критикую ліберастів. Сказати, що я гадки не маю про «свободу» (при цьому сам не маючи гадки, що таке «Свобода» і чим вона відрізняється від його постмодерного фетишу). Хтось скаже, що я вузьколобо дивлюся на проблему, що важко знайти «чистий», ідеологічно вивірений лібералізм в нашому світі. Звісно, важко. Але, друзі мої, затямте. Я, вживаючи слово «ліберасти», адаптую його в певне кліше (та адаптую ідеологічно грамотніше, аніж як багато хто сьогодні адаптує термін «фашизм»). Цілком справедливим на сьогодні є те, що «лібераст» - не обов’язково сповідник ліберальної ідеї, але сповідник певних постмодерних, толерастичних, антиавторитарних принципів, що не обов’язково є один в один копіями доктрин Джона Локка, Джона Мілля, Карла Поппера, Збігнева Бжезинського та Френсіса Фукуями (хоча загалом збігаються з висновками даних персоналій). Чисті ліберали залишилися в 50-х-60-х рр. ХХ століття - і на сьогодні чистий лібералізм сидить біля престолу доброго дідуся Аїда разом зі своїми апостолами або ж взагалі катає взад-вперед каменюку разом із Сізіфом (чи лиє воду в келихи Данаїд - на вибір). Сьогоденний, уявний лібераст завжди обстоює цінність «вільного індивіда», зводячи все до низькосортного індивідуалізму (немає нічого дорожчого за людське життя - себто Існування передує Сутності, а не навпаки, як було в цивілізованому суспільстві), захищає абсолютно неможливий «вільний ринок». Як правило, він поборник гендерного світогляду, дуже часто - палкий захисник статевої рівності, секс-меншин та прав мігрантів всуперіч правам власного народу й традиційної, віковічною трансценденцією й самим природнім Архе усталеної сім’ї (хоча в нашій країні це поки що, на превелике щастя, ніяк не обов’язково, але достане без цього). Толерантний, обов’язково є демократом. Він - любитель вищати різну херню на кшталт «комунізм і фашизм - одне й те саме», «толерантна Європа» et cetera (чого ніколи не вищатиме нормальна, справді свободна людина). Головна цінність - економічне благополуччя, а значить - власна кишеня, називаймо речі своїми іменами. Головне - це те, щоб жилося краще й спокійніше, щасливіше, без проблем. Він не тямить того, що життя - це боротьба, випробовування. Він, як правило, звичайний вкраїнський абиватєль. Це його пророкував Чорний Барон Юліус Евола, коли писав про «наипрезреннейшего из людей» та цитував Ніцше про останніх людей, «які кажуть, що винайшли щастя й підморгують, покинувши той край, де їм важко жилося» («Оседлать тигра», гл.5).
Як ми бачимо, людина такої осучасненої свідомості не є обов’язково ліберастом. Така людина може бути і лібертаріанцем (дарма, що багато цих панів виступають проти ЄС - вони висувають звинувачення проти «обмеження прав бізнесу й вільного ринку» в ЄС, себто є капіталістами за світоглядом). Може бути і соціал-демократом, і соціалістом-неомарксистом (першого депутата-трансвестита в Італію було обрано за списком «Італійської партії комуністичного відродження», до речі), і націонал-демократом (наприклад, Олексій Широпаєв, Олексій Навальний), який інколи позиціонує себе величезним націоналістом (Олег Тягнибок), удавати з себе неабиякого консерватора (Вінстон Черчілль, Маргарет Тетчер, американські «неокони» (до яких, до речі, відноситься Вікторія Нуланд) та недорозвинені придурки на кшталт педофіла Олега Леусенка, в яких мозок відсутній абсолютно) чи взагалі не мати чітко усталених політичних поглядів, бути аморфним і аполітичним. Все це - обличчя постмодерну, його отруєні гриби. Недо-люди, недо-протест, недо-ідеї. Це «ліберастнуті» - даний термін буде справедливішим. Але загальне обличчя в них цілком ліберастське. І метафізика мультикультурності й глобалізації є такою, за якою змішуються й сполучаються небачені досі соціокультурні, життєві й ідеологічні форми. Як не згадати маразматичну істерію окремих учасників «української фаланги» з приводу заяв керівника київської сербської діаспори Драгана Станоєвича і викриків «слава Косово й Албанії»? «Фалангісти», дідько їх дери.
Однак ми відволіклися від теми. Загальне ліберастське обличчя було надано першопочатковому Майдану. Найбільш євросоюзівські вмотивованому. Все йшло, немов по нотах. Люди не вірять в політиків - і на Майдан людей першим скликає ліберастська шльондра журналіст Мустафа Найєм. На противагу політикам збирається «аполітичний» євромайдан. Політики-«тритушки» яценюк-кличко-тягнибок переслідують власну мету - багато хто це усвідомлює. Але ж є цікаві й прикольні чуваки - громадські активісти. Є безплатний чай та печиво. Студентські мітинги. Не все було так однозначно - я знаю, що певних студентів виводили директивно. Один знайомий, що працює в КНЛУ, повідомив: місцевий ректор, який свого часу не пройшов до ВР за списками партії Королевської, був заледве не проти Майдану. Прийшли представники самоврядування й сказали - не треба заважати. Десь «зверху» дали знати: треба заохотити студентів у кожному університеті, зацікавити й вивести. Себто тут ми, шановна громадо, вбачаємо типово ліберастську тактику як озброєння «м’якого» тоталітаризму: навіщо вести на демонстрації за примусом, якщо можна заохотити?
Виглядало це, з однієї сторони, креативно (молодіжні мітинги), але насправді, якщо вже по-чесному копнути глибше - кволо й вбого, в найгірших традиціях комсомолу часів Горбачова (як не згадати абсолютно примітивні стрибки «Хто не скаче, той москаль»?). Об’єктивний закон Постмодерного Світообразу, головний гештальт ідеологічного фронту соціально-громадянських баталій: чим примітивнішою є пропаганда, тим більше у неї вірять. Omnia mea mecum porto.
Егрегор Майдану (першопочатковий), як вірно вказано в одній статті - Надія-на-Краще. І Радість. Радість перебування в Натовпі. Небажання жити і працювати певним чином надалі. Це пряма дія метафізики Колективного Безсвідомого. В Натовпі легше йти на смерть, весело кричати різні гасла і загалом, разом з друзями й однодумцями, виникає стан, подібний до легкого сп’яніння.
Потім, коли «бідолашних діточок» в ніч на 30 листопада розігнав спецпіздрозділ МВС «Беркут», ми стали свідками потужного бурління гівна, властивого сучасному сіспільству. Недорозвинуте воно таке недорозвинуте, пришльопкувате, мале й прикольне, зі своїми «няшними» картинками й сміхотворним бажанням якогось абстрактного щастя. «Вбивці», «ялинка на крові» (чий, цікаво? Вочевидь, марсіанській). І ненависть (найдурніше з усіх людських почуттів) в нього така сама: шкірить маленькі зубки, немовби американізовані мультяшні зайці з реклами (проте вкусити не може), смішно й ненатурально ричить, гримить кулачками та розривається прокльонами. Купляючись на будь-яке блядство. Це стосується наших журналістів і т.з. «громадянського суспільства».
Євромотивація збереглася, однак відійшла на другий план - у метаформу мети, потаємного замовчуваного. Збереглися всі ТІ - порошенки, тягнибоки, клички із ляшками... До них доєдналися Кетрін Ештон - ганьба британської аристократії, старий маразматик Джон Маккейн та колишній активіст Комсомолу, стукач, а надалі - рядовий війск КДБ підарас Саакашвілі. Хто підтримав Майдан? Ахеджакова. Обама. Новодворська. Гадаю, краще не продовжувати.
Слід також згадати й те, як швидко олігархи Коломойський і Тарута знайшли собі зручні губернаторські крісла опісля перемоги #€вромайдану™. І нардепа з «Батьківщини» Пашинського із снайперською гвинтівкою. А також зрадника усіх (і своїх, і чужих) дебілоїда Парубія, за розпорядженням якого вбивали своїх же протестувальників (без згоди керівника Самооборони Майдану мало що потрапляло на Майдан (що підтверджують мої джерела) плюс згадаймо розмову Ештон і Паета, плюс стрільба (що ясно фіксувало відео) велася зі сторони Консерваторії).
Якщо повернемося до сумнозвісного розгону Майдану 30 листопада 2014 р., то побачимо: під час цього побиття жодний з так званих «лідерів протесту» не був на позиціях? Ну, це ладно - ніч, не пристало шановному панству перебувати спільно з мітінгуючим плебсом. Але - шановні мої, навіщо було розбирати ввечері дорогу апаратуру співачки Лижичко? Щоб вранці знову зібрати на суботній концерт? Про це чогось ніхто не згадує - а певно, макака Лижичко щось знала (та й не тільки вона). Лідер «Білого молоту» Горан намагався вирватися до сцени, аби попередити студентів про розгін - вимкнули мікрофона. Включили Лижичко...
Демоліберальний Майдан, як нам видно, очолили покидьки і ренегати. І саме він був провідною, основною частиною. Майдан наступний (радикальний) привніс дозованої власної мотивації, гасел та дійства, однак він (всуперіч заявам багатьох) не став самостійним, але лише пішов в авангарді першого.
2. Майдан радикальний, бандерівський. Чому не слід зловживати антифашистською риторикою?
Першим кроком, першим егрегором появи «бандерівського» Майдану стало повалення пам’ятнику Леніна 8 грудня 2013 р. в місті Києві. Тоді (і навіть в січні 2014 р., на марші, присвяченому дневі народження ідеологічного батька бандерівців Степана Бандери) на коні була усім відома партія під амбіційною назвою «Свобода». Але через її певну пасивність та апатію, через великий ступінь демократизму в заявах «Свободи» останніх років вона згодом втратила ініціативу. Її перебрав новостворений (на підозру - дуже швидко створений) «Правий сектор», очолюваний провідником орденської організації «Тризуб імені Степана Бандери» Дмитром Анатолійовичем Ярошем (який, безумовно, є відкриттям української-політики-2014 спільно із Сашком «Білим» Музичком).
Саме Ярош приніс сюди те, що не змогла принести нахвалювана всіма «Свобода» - мотивацію, політико-ідеологічне забарвлення й оновлений голос. Він забрав у євромайдана євроінтеграційну тематику, але не забрав тематику ліберастську. Не зміг прибрати геть, до дідька в Пекло, вождів, і не зміг забрати в них Баблос - основну рушійну силу всіх Революцій. Не зміг виділити нові принципи Правої Боротьби і відкинути старі непотрібні нашарування провінціалістського бандерівського характеру. Бо на цеє мало хто спроможний - виступити проти основ нинішнього Світу.
Зараз, хто в істериці, а хто - в здравому розумі порівнює Яроша з Гітлером та Бандерою. Таке порівняння як мінімум помилка, як максимум - брехня. Бандера - історичний суб’єкт, що за своїми масштабами набагато менший від Гітлера і нічим не може з ним порівнятися. Бандерівщина по-своєму унікальна, по-своєму красива і неповторна, і навіть по-своєму страшна. Однак вона по-своєму потворна, по-своєму мертва, і дуже смішна зі своєю ненавистю до російського (не лише до нього, але й до нього головник чином).
Всі вбачають жах у дітях, які закидують собачим лайном однокласників і приносять ніж до школи зі словами «буду різать москалів», чи просто кричать «Москаляку на гілляку». Всі жахаються Сашку Білому у Рівненщині. У всіх говорить одне й те саме - інстинкт самозбереження.
Але давайте відкинемо інстинкт самозбереження, подивимось тверезо. Не буде нічого, окрім самого сміху. Адже всі вищезазначені - смішні, ті, що нічого не мають за собою.
Сміхотворна ненависть - феномен їх. Ненависть може бути також і благородна, і безпідставна, і справедлива, і несправедлива. Зрозуміла виправдана ненависть Спартака-фракійця, Хосе Габріеля Кондорканкі чи Тупака Амару до поневолювачів, езотерична ненависть Третього Райху як частина його екзистенції, і у відповідь - ненависть партизанів Великої Вітчизняної. Але вона має залишатися при собі, і вищезазначені люди, володіючи над власними почуттями, вміли у відповідальний момент вгамувати емоційний тягар. Інакше вона є самодеструктивною (в першу чергу). Згадаймо жахливий тягар справедливої і величної, однак гнітючої ненависті гессевського der Steppenwolf’а.
Олександр Матросов, Зоя Космодем’янська, японські камікадзе Тихоокеанського театру воєнних дій йшли на смерть спокійно, без поривань. Усвідомлюючи сутність Боротьби.
Ще в дитинстві, в карате мене привчав тренер: що хочеш, лише не бійся і не ненавидь. З часом, ознайомившись із «Хагакуре», я зрозумів усю глибинну мудрість цієї настанови. Ненависть і страх, пирскаючи назовні, закривають очі і здравий погляд нам і відкривають нашу слабкість їм. Особливо в часи руйнівного пост-модерну, коли зникає внутрішній стрижень сили опору. Ми самі не розуміємо своєї жалюгідності і сміхотворства, коли шкіримо зубки, розпливаючись в астральному «нєнавііжу», «айхейт» чи «нинавиджу» - один дідько. В момент ненависті людина застигає, її рухи стають помірнішими - і противник нападає, концентрується, бачачи kasus belli, час реваншу. Він користується розсіяною енергією ненависника і завдає нищівних ударів, відправляючи ворога у нокдауни, нокаути - без різниці.
Справжній боєць має навчитися поборювати ненависть (як і страх), вслід за страхом. Це дуже важко. Однак можливо. Він має володіти і агапе, і філіо, і еросом. Однак ненависть слід розміняти на холодний погляд ворона, звичайний помірний і тверезий гнів.
Ненависть - егрегор бандерівщини. Коли я кажу «бандерівщини» - я не маю на увазі всіх бандерівців. Я кажу про сьогоденний чинник Загальності та провінційної бандерівської Повсякденності. Так, серед них є свої ідейні воїни - і без них не було б ОУН-УПА, УНА-УНСО, дивізії «Галичина», батальонів «Роланд» та «Нахтігаль». Я кажу про загальні «речі, що виникають із певних психічних людських виділень, позбавлені духовних монад, але наділених сконцентрованим Часом зарядом Волі та свідомим еквівалентом», і т.д., і т.п., вибачайте за прискіпливість. Хоча й вони харчувалися цією ненавистю - однак ненавистю провінційною і безперспективною. В сьогоднішніх нема ніякої величі - присутнє лише недолуге рагульське мудацтво. Ярош виглядає стримано, харизматично, в ньому немає нічого клоунського. Однак діло не стільки в Яроші (адже керівники приходять і уходять - ідеї лишаються), скільки в пастві.
Перейдемо до більш реалістичного.
Я вище зазначив, що не вважаю бандерівців ані «фашистами», ані «вкраїнськими націоналістами». Чому - час пояснити...
Є дві визнані нинішнім пост-модерном найбільш екстремістськими пост-модерні ж ідеології - це фашизм і нацизм (націонал-соціалізм). Вони близькі, так. Але, всуперіч штампові, не однакові. Риторика фашизму лежить ближче до консерватизму (палке бажання Муссоліні щодо відновлення Римської імперії, та загалом тематика, близька до Консервативної революції), монархізму (двовладдя Муссоліні-король, бельгійські «рексисти», і т.д.), традиціоналізму (див. Евола, «Фашизм: критика зправа»). Фашизм расистська ідеологія, однак він каже про Расу Духу, що превалює над тілесністю й антропологією. Расове насилля як таке вісутнє (завоювання Ефіопії - чисто ідеологічний мотив). Фашизм популістичний (партійний, мілітаристський, тоталітарний (але ближчий до авторитаристського, та вождістський), економічно корпоративістський і тому антикапіталістичний, а також - антикомуністичний і антисоціалістичний. Нацизм - ближчий до націоналізму. Однак тут наявні расове насилля, принцип домінуючої Арійської Раси проявляється якнайбільшим чином, великий антисемітизм і намаленький антислов’янізм, більші прояви тоталітаризму й вождізму, більше езотерики, поетика насилля, орденські організації (СС, СД), менше антикапіталізму (взагалі певні капіталістичні кола Гітлера свого часу фінансували), популізм партійний, і так далі. Більше «лівоцентристських» рис, що б хто не казав: «народність», робітнича риторика, партійність. Назва сама говорить за себе: націонал-соціалізм. Однак велика кількість езотерики й філософії Нордики вгамовували це певним чином.
Головний суб’єкт фашизму - Держава, нацизму - Нація.
«Без Держави немає Нації», сказав Беніто Муссоліні. «Не нация создает государство, как это провозглашает старое натуралистическое понимание, легшее в основу национальных государств 19-го века. Наоборот, государство создает нацию, давая волю, а следовательно, эффективное существование народу, сознающему собственное моральное единство» (Б.Муссоліні, «Доктрина фашизму», гл. 1, «Основные идеи», р. 10, «Понятие государства»).
Як ми бачимо на прикладі такого короткого аналізу, це трохи різні, а інколи - навіть ворожі ідеї. І бандерівці, як ми бачимо, більше вкладаються в ідейну парадигму нацизму, аніж в парадигму фашизму. Фашизм - це бельгійські «рексисти», Освальд Мослі і «Залізна гвардія» Кодряну, якій Гітлер, до речі, відмовив у державному поступі над Румунією, поставивши там свою маріонетку Антонеску. Близькими до нього були також сербські й болгарські тогочасні рухи. Нацизм - до нього концептуально ближчі (хоча й ідеологічно різноманітні) хорватські усташі, українські бандерівці.
Ігор Гаркавенко якось сказав про те, що українці є нацією, яка досі перебуває в дитячому віці і є хуліганом. Дитиною, не схильною до побудови Держави. Ці слова недалекі від істини. Державницька риторика присутня в бандерівців (трохи виражена в засадах «Тризубу» ім. Степана Бандери і достатньо виражена в програмі СНА), однак їй передує риторика Нації. Незважаючи на всю мою велику повагу до Ігоря, маю дещо заперечити його слова, і підтвердити слова Юліуса Еволи і Беніто Муссоліні: немає сформованої Нації - з власним чітким гештальтом, поступом, стрижнем і Традицією - без аналогічної Держави. Без Держави Нація гине.
За словами Лао-Цзи, засновника даосизму, є певне Дао («шлях») - абсолютний, безсловесний і метафізичний невизначений Шлях. Дао активізується через важіль «Де», за допомогою активності «У-вей». Так, для нас Дао є Примордіальна Традиція (в рамках якої лежить історичний поступ), Де - Держава, У-вей - певна ідея і організації, що відстоюють цінності (на жаль, я таких на сьогодні не бачу). За станом сьогоденних справ (не стільки в Україні, скільки в усьому світові (Росії це стосується особливо)) ми можемо робити висновки, наскільки все збережено.
На сьогодні поступ українців та слов’ян загалом не має нормального, адекватного часові та історії масштабу. Ми закуті в недолугі кайдани демократії, ринку, позбавлення автаркії, а значить - незалежного простору. Вийти з цього контенту, абстрагуватися від нього дуже важко.
Українська Нація свою власну Державу мала (Гетьманщина Хмельницького) мала, однак спершу зрадницька старшина все продала, а потім не було можливості реалізації за умови торішніх подій. Гетьманат Скоропадського впав під ударами петлюрівської орди, через певну власну недосконалість. А Махно не реалізувався через риторику отаманського анархізму. Про сьогодення я мовчу. Ми, як народ молодий, ще не реалізувалися - і в чомусь Гаркавенко має рацію.
Однак повернемося до «бандерівщини». Ідеологічний батько - Дмитро Донцов - проголосив доктрину «інтегрального націоналізму». Бандера значно примітизував його доктрину, а надалі саме його доктрина стала рушійною на Галичині та Західній Україні 30-х-40-х рр.. Доктрина Бандери, всуперіч всіхнім заявам (як адептів Бандери, так і його антагоністів) має мало спільного з Традицією, і взагалі містить певні абсолютно не праві елементи (згадаймо, що ідеологічний предтеча Бандери Євген Коновалець був петлюрівським полковником). Але методологію «бандерівщини» ми розглянемо іншим разом.
«Бандерівщина» не є фашизмом, не зовсім тягне на нацизм і не є українським націоналізмом. Бо вкоренилася на теренах Галичини - все неабияк просто. Це галицький автономістський шовінізм, крапка. Доволі провінційна і амбітна, разом з тим, ідеологія, збудована на інстинктивному деструкті. Має певну пасіонарність.
Підемо далі. Яке ж Архе «бандерівщини» і які були Архе фашизму і націонал-соціалізму? Архе (першооснова) фашизму - «реакційний тип особистості, помножений на революційні ідеї», як вірно зазначає Райх. Воно ієрархічне. Також - римська естетика. Архе нацизму - езотерика, арійський тевтонський ідеал, германофілія. Важка чорна ненависть - це також важливо при усвідомленні нацизму. Ієрархія, само собою.
Архе бандервіщини - традиційний отаманський континуум (свого роду це йде з Громадянської війни). Навіть не махновщина (яка цементувалася в єдине ціле через надвисокий авторитет вождістської персони Нестора Махна), а анархічна децентризована отаманщина не за ідеями, але за Архе, світочуттям і егрегором. Згадаймо кількість дійових осіб - бандерівці, бульбівці, мельниківці (а ще - СС-мани гренадерської дивізії «Galizien», батальонів «Nachtigall» та «Roland» (очолюваного, до речі, євреєм Рико Ярим)). Запекле ворогування між ними. Об’єдналися лише тоді, коли радянські війська вибили німців із Заходу України (про ненависть до москалів я вже писав, що це - найважливіше). Нема єдиного вождя (після Коновальця). Бандера, Мельник, Боровець - кожний самостійно (а скільки біло місцевих командирів, з яких хто дійсно воював з Гітлером (згадаймо Мєдвєдєва і його спогади), а хто - співпрацював). Я не захищаю нікого й нічого, однак - дісонанс із правими ідеями, принципами ієрархії, абсолютне Nigredo. Терор. Відсутність геополітичного виміру й метафізики.
Отаманська основа водночас і приваблює підсвідомо прихильників (згадаймо, що більшість «бандерівців» є також і «петлюрівцями»).
Влада демоліберальна, олігархи. Шановні мої, де ви бачили, щоб після «фашистського» чи «нацистського», «коричневого» перевороту до влади приходили такі люди, як пастор-баптист Турчинов, сайєнтолог Яйценюк, олігархи Коломойський і Тарута? «Бандерівщина» інструмент. Були потрібні - ах ви ж герої наші. Стали непотрібні - зливають. Знищують.
Я вороже ставлюся до обох історичних суб’єктів: до нашої олігархічної влади і до «бандерівщини». Однак куди гірше моє ставлення до олігархів, ліберастів та їх спільників. Куди огиднішими за Сашка Білого є Аваков, Порошенко та Тимошенко. Більше того - Сашка навіть трохи жаль, бо веселий був дядько.