І про віру, і про надію
Замість епіграфа
Елена Рыковцева: Я спрашиваю - что делать?
Матвей Ганапольский: Ничего не делать. Мы ничего сделать не можем. Против машины я ничего сделать не могу.
Елена Рыковцева: Каток идет в одну сторону.
Матвей Ганапольский: Да.
http://www.svobodanews.ru/content/transcript/24632820.html
Десь років з десять тому під час зустрічі з моїм другом-чехом розмова перекинулась на події 1968 року. Розмовляли на цю тему довго. Але мені дуже запала у пам’ять одна деталь з його розповіді. Йому тоді було років п'ятнадцять. Він разом з іншими підлітками і молоддю також бігав дивитися на «братських» окупантів, а вдома разом з дорослими обговорював, як люди протестують, скільки людей виходить на вулиці, які транспаранти вивішують. Ще трошечки, народ підніметься і… Адже народ вже встиг вдихнути такий п’янкий від оманливого почуття близької свободи подих «Празької весни»! І тільки один сусіда поважного віку в самий розпал ентузіазму завжди встрявав у розмову: «Заспокойтеся, нічого не буде, це надовго.» Всі злилися на його «ниття». На нього цикали: «Не каркай!» А той своє: «Це закінчиться тільки тоді, коли розваляться Совєти. Як і коли це буде, ніхто не знає, - і кивав у бік мого друга, наймолодшого серед них. - Може, він доживе, побачить»
Дожив. Побачив. Більш як через 30 років...
Песимістів і нитиків не люблять. Як говорили класики сатири вустами Бендера, «Девушки любят молодых длинноногих и политически грамотных». І з палаючими від невичерпного оптимізму і авантюризму очима, як у того ж Бендера. Але що робити, коли політична грамотність багатьох шановних людей з фатальною настирністю веде до висновків стосовно держави Україна, які вміщуються в одне слово. Таке ж, як останній зойк пілота, що часто чують фахівці при розшифровці чорного ящику літака, який зазнав катастрофи: «Пи…ец!!!».
Особливого трагізму у випадку з нашої країною надає те, що цей вирок долі по відношенню до неї буде виконуватися не миттєво, а з садистським розтягуванням у часі. Як процес знищення Юлі, тільки у незрівнянно більших масштабах.
Інші варіанти? А які для них реальні підстави? В теперішній ситуації серед них найбільш вірогідний тільки один - чудо! Яке? На те воно й чудо, що нам, простим смертним про нього наперед знати неможливо. В нього можна тільки вірити або творити, якщо є до цього хист.
Не є варіантом заколисуюче відчуття примарної нічим не підкріпленої надії. Про неї один з найвідоміших знавців людського нутра М.Норбеков писав:
«Это высшая форма иллюзии, великая пустота. Вот сейчас я приму слащавый облик надежды и буду готов ответить на любые Ваши вопросы!
Задавайте мне вопросы: Почему..? Когда..? Как..? Зачем..? и т.д.
На все вопросы один ответ: Не знаю, родной мой, не знаю. Надейтесь!...
Надежда никогда и ни к чему не обязывает…
Так почему надежда умирает последней? Потому что ей, этой лживой стерве, уже некого убить! Убив своего хозяина, эта сука поймет, на каком суку сама сидела, и какой сук она обрезала! Так что надейтесь, надейтесь, надейтесь…»
Елена Рыковцева: Я спрашиваю - что делать?
Матвей Ганапольский: Ничего не делать. Мы ничего сделать не можем. Против машины я ничего сделать не могу.
Елена Рыковцева: Каток идет в одну сторону.
Матвей Ганапольский: Да.
http://www.svobodanews.ru/content/transcript/24632820.html
Десь років з десять тому під час зустрічі з моїм другом-чехом розмова перекинулась на події 1968 року. Розмовляли на цю тему довго. Але мені дуже запала у пам’ять одна деталь з його розповіді. Йому тоді було років п'ятнадцять. Він разом з іншими підлітками і молоддю також бігав дивитися на «братських» окупантів, а вдома разом з дорослими обговорював, як люди протестують, скільки людей виходить на вулиці, які транспаранти вивішують. Ще трошечки, народ підніметься і… Адже народ вже встиг вдихнути такий п’янкий від оманливого почуття близької свободи подих «Празької весни»! І тільки один сусіда поважного віку в самий розпал ентузіазму завжди встрявав у розмову: «Заспокойтеся, нічого не буде, це надовго.» Всі злилися на його «ниття». На нього цикали: «Не каркай!» А той своє: «Це закінчиться тільки тоді, коли розваляться Совєти. Як і коли це буде, ніхто не знає, - і кивав у бік мого друга, наймолодшого серед них. - Може, він доживе, побачить»
Дожив. Побачив. Більш як через 30 років...
Песимістів і нитиків не люблять. Як говорили класики сатири вустами Бендера, «Девушки любят молодых длинноногих и политически грамотных». І з палаючими від невичерпного оптимізму і авантюризму очима, як у того ж Бендера. Але що робити, коли політична грамотність багатьох шановних людей з фатальною настирністю веде до висновків стосовно держави Україна, які вміщуються в одне слово. Таке ж, як останній зойк пілота, що часто чують фахівці при розшифровці чорного ящику літака, який зазнав катастрофи: «Пи…ец!!!».
Особливого трагізму у випадку з нашої країною надає те, що цей вирок долі по відношенню до неї буде виконуватися не миттєво, а з садистським розтягуванням у часі. Як процес знищення Юлі, тільки у незрівнянно більших масштабах.
Інші варіанти? А які для них реальні підстави? В теперішній ситуації серед них найбільш вірогідний тільки один - чудо! Яке? На те воно й чудо, що нам, простим смертним про нього наперед знати неможливо. В нього можна тільки вірити або творити, якщо є до цього хист.
Не є варіантом заколисуюче відчуття примарної нічим не підкріпленої надії. Про неї один з найвідоміших знавців людського нутра М.Норбеков писав:
«Это высшая форма иллюзии, великая пустота. Вот сейчас я приму слащавый облик надежды и буду готов ответить на любые Ваши вопросы!
Задавайте мне вопросы: Почему..? Когда..? Как..? Зачем..? и т.д.
На все вопросы один ответ: Не знаю, родной мой, не знаю. Надейтесь!...
Надежда никогда и ни к чему не обязывает…
Так почему надежда умирает последней? Потому что ей, этой лживой стерве, уже некого убить! Убив своего хозяина, эта сука поймет, на каком суку сама сидела, и какой сук она обрезала! Так что надейтесь, надейтесь, надейтесь…»