Любов і ревність по-європейськи
Дивно не те, що пішло загострення з західними сусідами, а те, з яким подивом це багатьма сприймається. Краще спитали б себе: «А що, могло бути інакше?»
Я говорив і писав про це, і не один раз, ще починаючи з 2012 року. Коли ще не знали ні про Євромайдан, ні про війну...
А коли ми під час агресії в Криму та на Донбасі замість рішучої протидії агресору почули з Європи слова «дуже глибокої стурбованості», також писав, що дякувати треба не тільки за будь-яку (бодай моральну) підтримку з боку Європи, але й за те, щоб вона ще сама нас не почала рвати на шматки, як це вже не раз було в нашій історії, коли для України наставали важкі часи.
Тому ніякової несподіванки в поведінці західних сусідів зовсім немає. І не може бути. Це абсолютно очікувана поведінка. Абсолютно!
Більш того - як не парадоксально, але це дуже хороший для нас знак!
Бо це означає, що ми від немічної жертви, яку жаліють і якій співчувають, за фантастично короткий історичний період в три роки в умовах бойового протистояння з найсильнішою військовою силою в Європі самі перетворюємося на серйозну силу. Політичну, військову і в перспективі, що найголовніше - економічну.
Поки що голос підняли Румунія, Угорщина і Польща. Питання мови, історичних розбіжностей - то все тільки привід до того, щоб загальмувати наш поступ до Європи. Не перший раз.
Не дуже здивуюся, якщо до них приєднається і «надважка європейська артилерія» - адже окремі гав-гав вже ми чули неодноразово від політиків навіть зі «стовпів» Європи. Інтонації і інтенсивність будуть залежати тільки від того, як буде мінятися політичний курс в середині тих країн . Хочеться сподіватися, щоб в найближчий історичний період все щодо цього складеться добре.
А що ми ще мали очікувати? Україна стає потужним гравцем в Європі. І це тільки самий-самий початок.
А наша Україна - це не просто така собі територія, на якій помайданили.
Перераховувати наші виграшні сторони зайве (це вже робилося неодноразово), адже всі знають, що ми одні маємо водночас і загалом стільки потенційних переваг, скільки ЖОДНА з країн Європи не має. Залишається лише питання реалізації цих переваг.
І якщо розраховувати, що США не відступиться від своєї ідеї (а є всі ознаки, що не відступиться, бо це їм також край як потрібно) зробити з України щось бодай на зразок того, що вона зробила з Японії, Кореї і Німеччини, то важко собі навіть уявити, який мороз по шкірі у наших сусідів.
Маємо розуміти: щоб пройти надважкий шлях очищення від усіх колоніальних комплексів, вистояти проти рашистів, подолати усіх внутрішніх і європейських зрадо*обів (а їх виття говорить, що ми на правильному шляху), ще доведеться пройти багато чого. Але ж приз того вартий!
Я говорив і писав про це, і не один раз, ще починаючи з 2012 року. Коли ще не знали ні про Євромайдан, ні про війну...
А коли ми під час агресії в Криму та на Донбасі замість рішучої протидії агресору почули з Європи слова «дуже глибокої стурбованості», також писав, що дякувати треба не тільки за будь-яку (бодай моральну) підтримку з боку Європи, але й за те, щоб вона ще сама нас не почала рвати на шматки, як це вже не раз було в нашій історії, коли для України наставали важкі часи.
Тому ніякової несподіванки в поведінці західних сусідів зовсім немає. І не може бути. Це абсолютно очікувана поведінка. Абсолютно!
Більш того - як не парадоксально, але це дуже хороший для нас знак!
Бо це означає, що ми від немічної жертви, яку жаліють і якій співчувають, за фантастично короткий історичний період в три роки в умовах бойового протистояння з найсильнішою військовою силою в Європі самі перетворюємося на серйозну силу. Політичну, військову і в перспективі, що найголовніше - економічну.
Поки що голос підняли Румунія, Угорщина і Польща. Питання мови, історичних розбіжностей - то все тільки привід до того, щоб загальмувати наш поступ до Європи. Не перший раз.
Не дуже здивуюся, якщо до них приєднається і «надважка європейська артилерія» - адже окремі гав-гав вже ми чули неодноразово від політиків навіть зі «стовпів» Європи. Інтонації і інтенсивність будуть залежати тільки від того, як буде мінятися політичний курс в середині тих країн . Хочеться сподіватися, щоб в найближчий історичний період все щодо цього складеться добре.
А що ми ще мали очікувати? Україна стає потужним гравцем в Європі. І це тільки самий-самий початок.
А наша Україна - це не просто така собі територія, на якій помайданили.
Перераховувати наші виграшні сторони зайве (це вже робилося неодноразово), адже всі знають, що ми одні маємо водночас і загалом стільки потенційних переваг, скільки ЖОДНА з країн Європи не має. Залишається лише питання реалізації цих переваг.
І якщо розраховувати, що США не відступиться від своєї ідеї (а є всі ознаки, що не відступиться, бо це їм також край як потрібно) зробити з України щось бодай на зразок того, що вона зробила з Японії, Кореї і Німеччини, то важко собі навіть уявити, який мороз по шкірі у наших сусідів.
Маємо розуміти: щоб пройти надважкий шлях очищення від усіх колоніальних комплексів, вистояти проти рашистів, подолати усіх внутрішніх і європейських зрадо*обів (а їх виття говорить, що ми на правильному шляху), ще доведеться пройти багато чого. Але ж приз того вартий!