Бундючне бидло на дорозі
Здавалося б, що може зачепити за живе на дорозі. У всякому випадку не фото з ДТП за участю нової поліції, від чого у декого уже повні підгузники радості.
Враховуючи, що багатьох з тих, хто зараз «вишиває» за кермом, ще й на цьому світі не було, а я вже за будь-якої погоди 365 днів на рік їздив ще на радянських автівках по радянським дорогам, то бачив за цей час, скажімо так, немало.
Але є одна річ, до якої за ці багато років так і не зміг звикнути - жлобство і хамство з боку водіїв. Одна справа - щось десь трошки порушити. Як кажуть, хто сам не без гріха… Але інша справа, коли морда цеглиною і - «розступись море - гівно пливе»...
Можу навіть зрозуміти (не значить, що схвалити), коли дійсно хтось кудись спішить. Чого в житті не буває. Але просто так, щоб показати, що воно - таки дійсно «воно»…
Сьогодні. Ранок. Десь 10:20. На під’їзді у напрямку Києва до Софіївської Борщагівки з боку Білогородки на одному з світлофорів зупинилися на червоне світло. Переді мною парочка машин. За мною прилаштовується ще одна-друга. Такий час, що рух не дуже жвавий.
І тут зліва, поряд з нашою «колоною», підкочується чорний «кубик». Нахабно. Неквапливо заїхав і за суцільну, і за заштрихований «острівець безпеки», і за другу суцільну - аж на зустрічну. Здається, поїхав би і на червоне світло, але там з бокової дороги виїжджали машини. За старою звичкою зирнув на номер - ясно, АА0001НА.
Ззаду - його супутник, також на чорній красуні. АI0555ВТ.
Хто за кермом, звісно, роздивитися не можна - обидві тоновані так, що тонування вікон зливається з чорним лаком. Коротше, усі ознаки - такі собі підкручені жлоби.
Жовте світло. Парочка торкається з місця і відразу ж підрізає зліва передню автівку, яка починає рух своєю смугою. Та по гальмах. А жлоби на диво неспішно рушили попереду.
Все. Нічого особливого. Коли дома так, між іншим, розповів сусіду, той тільки знизав плечима. «Що тут дивного? Таке повсюди. Сотні.».
Він мені розповідає. Чи я не знаю? В тому то і справа, що таке повсюди. Чи сотні, чи більше або менше.
І навіть справа не в тому, що звикнути не можу я. Можливо, гірше навіть не ці випадки хамства, а почуте питання: «Що тут дивного?».
Враховуючи, що багатьох з тих, хто зараз «вишиває» за кермом, ще й на цьому світі не було, а я вже за будь-якої погоди 365 днів на рік їздив ще на радянських автівках по радянським дорогам, то бачив за цей час, скажімо так, немало.
Але є одна річ, до якої за ці багато років так і не зміг звикнути - жлобство і хамство з боку водіїв. Одна справа - щось десь трошки порушити. Як кажуть, хто сам не без гріха… Але інша справа, коли морда цеглиною і - «розступись море - гівно пливе»...
Можу навіть зрозуміти (не значить, що схвалити), коли дійсно хтось кудись спішить. Чого в житті не буває. Але просто так, щоб показати, що воно - таки дійсно «воно»…
Сьогодні. Ранок. Десь 10:20. На під’їзді у напрямку Києва до Софіївської Борщагівки з боку Білогородки на одному з світлофорів зупинилися на червоне світло. Переді мною парочка машин. За мною прилаштовується ще одна-друга. Такий час, що рух не дуже жвавий.
І тут зліва, поряд з нашою «колоною», підкочується чорний «кубик». Нахабно. Неквапливо заїхав і за суцільну, і за заштрихований «острівець безпеки», і за другу суцільну - аж на зустрічну. Здається, поїхав би і на червоне світло, але там з бокової дороги виїжджали машини. За старою звичкою зирнув на номер - ясно, АА0001НА.
Ззаду - його супутник, також на чорній красуні. АI0555ВТ.
Хто за кермом, звісно, роздивитися не можна - обидві тоновані так, що тонування вікон зливається з чорним лаком. Коротше, усі ознаки - такі собі підкручені жлоби.
Жовте світло. Парочка торкається з місця і відразу ж підрізає зліва передню автівку, яка починає рух своєю смугою. Та по гальмах. А жлоби на диво неспішно рушили попереду.
Все. Нічого особливого. Коли дома так, між іншим, розповів сусіду, той тільки знизав плечима. «Що тут дивного? Таке повсюди. Сотні.».
Він мені розповідає. Чи я не знаю? В тому то і справа, що таке повсюди. Чи сотні, чи більше або менше.
І навіть справа не в тому, що звикнути не можу я. Можливо, гірше навіть не ці випадки хамства, а почуте питання: «Що тут дивного?».