Вічна вам пам'ять, рідні мої!
Вічна пам'ять моїм дідусю з бабусею, які загинули страшною мученицькою смертю під час голодомору у 33-му.
Вічна пам'ять моїй мамі, яка дивом врятувалася завдяки легендарним для нашої сім'ї шести картоплинам. Але потім через цю трагедію увесь свій вік прожила, як поранена птаха.
Так, мамо, ти тоді вижила. Завдяки диву і брату Івану. Але як осягнути розумом, що потім тоді довелося пережити, залишившись у світі сиротою у 12 років без батьків, без дому, без нічого. Зрозуміти це зараз неможливо, це можна було тоді тільки або пережити, або загинути. Ти пережила.
Тільки потім-потім я зрозумів, чому ти ніколи не згадувала про ті часи. Страшно зараз навіть уявляти. А як же страшно було тобі жити…
Так трапилося, що врятувавши маму, брат Іван не зміг більше піклуватися про неї. І залишилася вона сама у свої 12. Я так ніколи і не зміг узнати, що то були у неї за роки. Тільки один-єдиний раз якось прохопилося слово «наймитувала».
А потім німецька окупація. Вивезення до Німеччини. Повернення додому. Додому… Але ж не було дому.
І знову післявоєнний голод. Зустріч з моїм батьком. Побралися. Народився я. Життя у чужих людей. Своє житло з'явилося тільки коли мені було 11 років.
Несолодке життя, але як я, молодий, міг знати, що тільки тоді, напевно, у батьків, особливо у мами, воно було нелегке, але майже щасливе в порівнянні з минулим. Як я тоді міг у думках (вголос - ніколи!) інколи ремствувати на життя без особливого достатку. Прости мене, Боже! І ти, мамо, прости!
Багато хто сьогодні підкидає замусолену думку, що в Україні не було голодомору, бо голод був по всій імперії. Так, голод був, але свідоме знищення мільйонів людей (за оцінками 8 мільйонів) було саме в Україні. В житниці імперії зла вимирали мільйонами, коли в інших її частинах якщо і голодували, то кількість жертв була у десятки-сотні разів менше.
Вічна пам'ять усім тим мільйонам нашого народу, які загинули від російсько-більшовицької тиранії.
Пам'ять, яка не повинна розтанути у віках.
Вічна пам'ять моїй мамі, яка дивом врятувалася завдяки легендарним для нашої сім'ї шести картоплинам. Але потім через цю трагедію увесь свій вік прожила, як поранена птаха.
Так, мамо, ти тоді вижила. Завдяки диву і брату Івану. Але як осягнути розумом, що потім тоді довелося пережити, залишившись у світі сиротою у 12 років без батьків, без дому, без нічого. Зрозуміти це зараз неможливо, це можна було тоді тільки або пережити, або загинути. Ти пережила.
Тільки потім-потім я зрозумів, чому ти ніколи не згадувала про ті часи. Страшно зараз навіть уявляти. А як же страшно було тобі жити…
Так трапилося, що врятувавши маму, брат Іван не зміг більше піклуватися про неї. І залишилася вона сама у свої 12. Я так ніколи і не зміг узнати, що то були у неї за роки. Тільки один-єдиний раз якось прохопилося слово «наймитувала».
А потім німецька окупація. Вивезення до Німеччини. Повернення додому. Додому… Але ж не було дому.
І знову післявоєнний голод. Зустріч з моїм батьком. Побралися. Народився я. Життя у чужих людей. Своє житло з'явилося тільки коли мені було 11 років.
Несолодке життя, але як я, молодий, міг знати, що тільки тоді, напевно, у батьків, особливо у мами, воно було нелегке, але майже щасливе в порівнянні з минулим. Як я тоді міг у думках (вголос - ніколи!) інколи ремствувати на життя без особливого достатку. Прости мене, Боже! І ти, мамо, прости!
Багато хто сьогодні підкидає замусолену думку, що в Україні не було голодомору, бо голод був по всій імперії. Так, голод був, але свідоме знищення мільйонів людей (за оцінками 8 мільйонів) було саме в Україні. В житниці імперії зла вимирали мільйонами, коли в інших її частинах якщо і голодували, то кількість жертв була у десятки-сотні разів менше.
Вічна пам'ять усім тим мільйонам нашого народу, які загинули від російсько-більшовицької тиранії.
Пам'ять, яка не повинна розтанути у віках.