Не знаю
Угода.
Як я її розумію?
Я бачу за цією Угодою картину, що нагадує мені замусолений кіношний штамп.
А саме.
Гарні хлопці загнали у глухий кут поганого, у якого не залишається вибору, крім власного кінця. І тут він показує пристрій і не здається, а вимагає! Вимагає, щоб його звільнили та ще й на дорогу екіпірували з головою всякою всячиною. Інакше постраждають сотні чи більше людей від потужного вибуху.
І круті гарні хлопці часто йдуть на поступки. Особливо, коли це на хеппі енд фільму, а лише кінець серії.
На жаль, останні події - не кіно. І кров не бутафорська. І актори не встануть після власних похорон у голлівудському павільйоні.
Найстрашніше, що ця сцена кривавого шантажу «або-або» відбулася реальна. Правильний вибір той, який дасть шанс зберегти більше людських життів і забезпечить перемогу тієї мети, заради якої терпілися муки і гинули люди.
Який він, цей правильний вибір? Який треба було робити практично негайно. Хто зможе використати надалі цей шанс на свою користь?
Не вірю ні на макову зернину у щирість слів автора кривавого сценарію.
Але я особисто, якби довелося мені, не наважився б і віддати в один момент в жертву людей, які залежать від мого рішення. Все ж таки шанс.
Мої емоції спонукають до рішучості. Розумію почуття людей. Особливо тих, для яких дні скорботи - не символ, а власне горе. А також тих, хто готовий і далі ризикувати усім заради перемоги.
Але я, дивлячись на Угоду і розуміючи, хто за її текстом стоїть з пультом у руці від страшної вибухівки, не знаю, що б я вирішив, якби питання життя чи смерті величезної кількості людей, а може, й доля країни залежала від мого підпису.
Не пам’ятаю такого, щоб при необхідності прийняти рішення я колись говорив «Не знаю!».
А ось сьогодні кажу. Вважаю, це чесно. Хоча від мене це рішення і не залежить. А може, саме тому і не знаю.
Не знаю навіть зараз, коли уже все підписано, і пішла начебто лавина позитивних новин.
Як я її розумію?
Я бачу за цією Угодою картину, що нагадує мені замусолений кіношний штамп.
А саме.
Гарні хлопці загнали у глухий кут поганого, у якого не залишається вибору, крім власного кінця. І тут він показує пристрій і не здається, а вимагає! Вимагає, щоб його звільнили та ще й на дорогу екіпірували з головою всякою всячиною. Інакше постраждають сотні чи більше людей від потужного вибуху.
І круті гарні хлопці часто йдуть на поступки. Особливо, коли це на хеппі енд фільму, а лише кінець серії.
На жаль, останні події - не кіно. І кров не бутафорська. І актори не встануть після власних похорон у голлівудському павільйоні.
Найстрашніше, що ця сцена кривавого шантажу «або-або» відбулася реальна. Правильний вибір той, який дасть шанс зберегти більше людських життів і забезпечить перемогу тієї мети, заради якої терпілися муки і гинули люди.
Який він, цей правильний вибір? Який треба було робити практично негайно. Хто зможе використати надалі цей шанс на свою користь?
Не вірю ні на макову зернину у щирість слів автора кривавого сценарію.
Але я особисто, якби довелося мені, не наважився б і віддати в один момент в жертву людей, які залежать від мого рішення. Все ж таки шанс.
Мої емоції спонукають до рішучості. Розумію почуття людей. Особливо тих, для яких дні скорботи - не символ, а власне горе. А також тих, хто готовий і далі ризикувати усім заради перемоги.
Але я, дивлячись на Угоду і розуміючи, хто за її текстом стоїть з пультом у руці від страшної вибухівки, не знаю, що б я вирішив, якби питання життя чи смерті величезної кількості людей, а може, й доля країни залежала від мого підпису.
Не пам’ятаю такого, щоб при необхідності прийняти рішення я колись говорив «Не знаю!».
А ось сьогодні кажу. Вважаю, це чесно. Хоча від мене це рішення і не залежить. А може, саме тому і не знаю.
Не знаю навіть зараз, коли уже все підписано, і пішла начебто лавина позитивних новин.