Із серії «Неймовірні історії кохання» (с)
Становятся нам все ближе лошади, коты, собаки.
Я доверяю им, они мне. Мы вместе.
М.Жванецкий, сентябрьский выпуск "Дежурный по стране"
У нас є кішка. Гладкошерста. Чорна-чорна. Багіра. Живе надворі, у закутку під навісом. Іноді заходить у будинок, але ненадовго, тут їй нецікаво. Тільки у відчутні морози залишаємо на ніч, а так - у двір.
Довгий час не помічали нічого особливого. Звичайне кошаче життя: поїла, поспала, прийшов час - кошенята. Кішка ж по суті не стільки домашня, як дворова.
Але ось одного разу сидимо біля будинку і бачимо. Йде через двір наша Багіра, а за нею плентається чималенький, але весь пожмаканий кіт.
Багіра поважно вихляє повз нас у напрямку свого закутку, кіт ладен іти за нею. Дружина до мене:
- Що це за чудо?
І дійсно. Кіт великий, але страшнючий. Як той булгаковський Шарик, увесь чи ошпарений, чи просто чимось облитий. Вухо і нижня щелепи розірвані. Зі щелепи звисає шмат шкіри та юшить кров.. Одне око напівзаплющене, а над ним - вискублений до самої шкіри лоб. Шкутильгає не зрозуміло на скільки лап, чи не на всі чотири.
- Багіра!!! - це я грізно до кішки.
Вона зупиняється, дивиться на мене.
- Ти собі кращого кавалера не знайшла? На якому смітнику ти його підібрала? Ти така гарненька…
Багіра зрозуміла, що мабуть двома-трьома словами тут не обійдеться, сіла. Уважно слухає: «Давай-давай, про космічні кораблі та Великий театр.»
Побачивши в її очах безглуздість моїх докорів, я переключився на прибульця.
- Ану брись звідси, щоб я тебе не бачив!
Щоб підкреслити серйозність моїх намірів схопив палицю, яку якраз збирався використати, аби підв’язати кущ. Кіт не ворухнувся. Я на крок до нього - ніякої реакції. Ще один крок - нічого. Такого ще ні разу не було з чужими котами.
Тоді я рішуче підхожу і роблю вигляд, що замахуюсь. На цей раз реакція є. До того ж сама неочікувана. Кіт падає на місці у прямому сенсі догори лапами і так мовчки лежить. Тільки одне здорове око видає його думки: «Давай, добивай! Може, я зараз про це тільки і мрію, щоб не мучитися. Давай, чого чекаєш?»
Стою з піднятою палицею. Обмінюємося з дружиною ошелешеними поглядам, ми такого ще не бачили. Але ж не бити його, дійсно.
Перевожу погляд на Багіру. Та, щоб не коментувати побачене, почала зосереджено вилизувати собі лапку.
Буркнувши собі під ніс «Розбирайтеся самі», я, ганебно програвши цю психологічну атаку, відступаю і знову сідаю поряд дружини.
Багіра, впевнившись, що знайомство відбулося, залишила у спокої свою лапку, підвелася і величаво продовжила свій шлях до свого закутку. Кіт важко піднявся і знову пошкутильгав за нею. У нас з дружиною не було слів.
Пройшов деякий час. Не зважаючи на враження від знайомства, я мало звертав уваги на подальші кошачі відносини. Ну, їсть він разом з Багірою. Ну, виглядає інколи з-під навісу. Байдуже.
Але згодом прийшов час ще раз здивуватися. Чую голос дружини:
- Ану, глянь! Пізнаєш?
Дивлюсь, йде по двору у напрямку котячого житла сірий з білими плямами шикарний котяра.
- Це той задрипанець?
- Гадаю, так.
- Зараз перевірю.
Шукаю поглядом щось схоже на палицю і прямую до кота. Той спокійнісінько чекає. Аби не бути посоромленим і цього разу, я вже не демонстрував войовничих намірів, а просто постояв. Кіт з виглядом «Так-то воно краще» завершив свій шлях до лежбища і зник під навісом.
А незабаром у Багіри з’явилися кошенята. Кіт не припиняв дивувати. Ми не могли намилуватися: кішка йшла кудись по своїм справам, а котяра завжди був на місці. Вилизував малих, вони його обліплювали з усіх боків, лазили по ньому. А він тільки встигав кожного відзначити своєю увагою - лизнути язиком. Потім усі одним клубком дружно засинали під сонечком. Поки не приходила мама-кішка.
Наші розповіді про новоприбулого кота, зразкового чоловіка і батька, зробили з нього зірку місцевого значення. Дехто з сусідів вважав за честь підкормити його. І всі погодилися з тим, що у наших дворах майже перестали вештатися чужі коти - наш поставив усе під свій контроль. В знак вдячності за це сусіди назвали його Ваською.
Йшов час. Васька купався у променях слави, що давало йому змогу жити у дворі того сусіда, де забажає. Він то надовго зникав, то з’являвся у полі зору знову.
Минув рік.
Дивлюся, йде Васька по нашому подвір’ї. Поздоровкався з ним, але йому до мене байдуже. І не дивно. Поряд гарненька попеляста кішечка. Пухната, красива. Тільки вся напружена і насторожена. Видно, що на відміну від свого кавалера, дуже полохлива.
- Все, - кажу, - Васька, зрозумів. Інтрижка для такого красеня - справа зрозуміла. Не заважаю.
Але виявилося, що тут не одноденна інтрижка. Скоріше, роман. Кожен день вони разом. Вже й маршрут їх вивчив. Побачення під кущами смородини у одного сусіда. Потім до нас у двір. Побавитися серед квітів. Після цього - до іншого сусіда. Чомусь обов’язково треба їм залізти там на стару черешню, розлягтися на товстих гілках, полежати, а потім далі, не знаю вже куди.
А моя Багіра тільки проводжала їх довгим поглядом, а ще краще, щоб навіть не бачити цієї зради, закривала очі зовсім чи відверталася.
І так з дня у день.
Аж поки уставлений порядок не змінився. Одного дня бачу, йде Васька до нашого котячого лежбища, а точніше - до миски з їдою. А за ним - його попеляста краля. А тут я візьми та й знов устрянь у кошачі справи:
- Васька, ти усіх своїх пасій збираєшся сюди водити на годівлю? Чи тут місцева котяча столовка?
Попеляста супутниця від мого голосу присіла, а потім стрімголов кинулася геть.
Васька зупинився за півметра до миски, важко звів на мене свою здоровенну котячу башку і втупився мовчки в мене. Явно читалося в його очах: «А тобі шкода для такої красуні шматочок їжі? Пожалкував? Я б їй свою долю віддав…».
Я відчув, що знову, вкотре, програю цю безмовну битву поглядів з цим дивним створінням. Щоб викрутитись із цього становища, примирливо промовив:
- Та їж уже, їж! І кралю свою клич?
Але Васька відвернувся від миски, повернув у зворотному напрямку і повільно пішов туди, де зникла його подружка. Знов він мене вразив та ще й залишив неприємний осад. Смішно, але мені було майже соромно.
Більше я їх у нашому дворі вдвох не бачив.
Але Васька не міг довго знаходитися поза увагою. Не минуло і тижня, як чую котячий крик. Ні, не той, який буває під час весняних котячих весіль. Це був стогін, плач. Начебто кота придавило чимось важким, він втомився визволятися і плаче від відчаю. Про це я відразу і подумав, що хтось із котів у щось встряв. Вискочив надвір, дивлюся: то Васька живий-здоровий у сусіда під смородиною лазить і кричить. Нюхає, заглядає і плаче. Потім до нас у двір. У квіти. Там та ж сама історія. Далі - до сусіда на черешню. До мене дійшло - це ж їх маршрут романтичних прогулянок. Але без пухнатої красуні.
Якось не по собі було спостерігати, як цей котяра лазив по дереву, оглядаючи і обнюхуючи кожну гілочку аж до самого верху, наче йому не було видно. І незвичним для котів голосом скиглив. Потім у розпачі зістрибнув і пішов, не замовкаючи, туди, куди вони завжди йшли вдвох зі своєю подружкою.
На цей крик вийшла сусідка до сітки.
- Васька кричить?
- Васька. - І я розповів про романтичний котячий маршрут.
Сусідка тільки руками сплеснула:
- Так ось у чому справа. А у мене робітники два дні тому знайшли за забором мертву пухнату кішку. Я їм сказала закопати її он там поодаль під деревами. Так то його подружка?
Все стало на свої місця.
Котячі страждання навколо наших дворів продовжувалися три дні. Остогиділо, але зла не було, всі віднеслися з розумінням. А потім все стихло. Ми, що звикли до проявів людської поведінки цього дивного кота, навіть напівжартома-напівсерйозно припускали, чи не наклав він на себе лапи.
Як виявилося через декілька тижнів, ні. Знову з’явився. Помітив його, як він робив спроби наблизитися до Багіри. Але вона вишкіряла зуби і шипіла, загрозливо похитуючи піднятою лапою. І тікала. Так повторювалося, поки я не побачив Ваську знову під навісом, а поруч смирно сиділа Багіра.
- Що, пробачила? - спитав її.
Вона у відповідь тільки примружила зелені щілинки-очі. Мовляв, «життя, що зробиш».
А згодом - знову кошенята.
А ще трошки, і все знову, як раніше. Кошенята лазять по Васьці, а він їх вилизує.
Декілька метрів від них (щоб кошенята не заважали) лежить у позі сфінкса Багіра і спостерігає цю картину. Мліє. На цей раз я її вже не турбував безглуздими питаннями. Навіщо порушувати, мабуть, і так не дуже довгі хвилини кошачого щастя.