Дякую аноніму: в пам’яті спливли приємні спогади
Зовсім недавно один з анонімів в обміні коментами вирішив куснути мене за моє знання російської. Це при всьому, що у цій сфері нормально обмінюватися думками хоч на тарабарській.)) До того ж слово було застосовано з приколом, у лапках. Тому це мене не зачепило. Відповів йому, продовжуючи свою жартівливу нотку.
Більше того - я вдячний тому недолугому аноніму, бо це дало мені привід згадати інші ситуації у моєму житті, які пов’язані з якістю знання мови, і поділитися ними.
Перший випадок з «цієї серії», найбільш пам’ятний, стався двадцять років тому.
Розмовляю з американцем. Там, у нього. Тема вільна. Як кажуть, про життя. Коли моя черга говорити, уважно слідкую за співрозмовником і, як тільки бачу напряг, повторюю, підбираючи інші обороти та слова.
Ну, і звичайно, одного разу вставив, як мені здавалося, доречне вибачення:
- Вибачай, - кажу, - мою, м’яко кажучи, недосконалу англійську.
Він спокійно глянув на мене і з абсолютно серйозним виглядом сказав:
- Це мені потрібно вибачатися. І подякувати тобі. Ми розуміємо один одного тільки тому, що ми спіокуємося на моїй мові. А я от української зовсім не знаю!
!!!!!
Ніколи не перебільшував значення цієї відповіді. Зрозуміла явна умовність вибачення.
І тим більше, не переношу цей рівень культури на всіх американців. Та й взагалі на Захід. Де-де, а тут у мене без ілюзій.
Але вона вкарбувалася у мою свідомість на «всю оставшуюся». І з яким виразом це було сказано. Якась внутрішня гідністю і повага, до себе і співрозмовника. Адже в ті часи у світі ще для багатьох всі з розвалин «одної шостої суші» - росіяни. А він до того ж підкреслив, що розуміє - я українець.
Потім ще декілька разів у тій чи іншій формі чув щось подібне і від англомовних, і від німецькомовних співрозмовників. (Чого гріха таїти, іноді наривався сам, щоб виплутатися, коли «клинило» на якійсь фразі). Можливо, це у них звичайний вияв ввічливості. Навіть штамп. Можливо. Але ж приємно!
Більше того - я вдячний тому недолугому аноніму, бо це дало мені привід згадати інші ситуації у моєму житті, які пов’язані з якістю знання мови, і поділитися ними.
Перший випадок з «цієї серії», найбільш пам’ятний, стався двадцять років тому.
Розмовляю з американцем. Там, у нього. Тема вільна. Як кажуть, про життя. Коли моя черга говорити, уважно слідкую за співрозмовником і, як тільки бачу напряг, повторюю, підбираючи інші обороти та слова.
Ну, і звичайно, одного разу вставив, як мені здавалося, доречне вибачення:
- Вибачай, - кажу, - мою, м’яко кажучи, недосконалу англійську.
Він спокійно глянув на мене і з абсолютно серйозним виглядом сказав:
- Це мені потрібно вибачатися. І подякувати тобі. Ми розуміємо один одного тільки тому, що ми спіокуємося на моїй мові. А я от української зовсім не знаю!
!!!!!
Ніколи не перебільшував значення цієї відповіді. Зрозуміла явна умовність вибачення.
І тим більше, не переношу цей рівень культури на всіх американців. Та й взагалі на Захід. Де-де, а тут у мене без ілюзій.
Але вона вкарбувалася у мою свідомість на «всю оставшуюся». І з яким виразом це було сказано. Якась внутрішня гідністю і повага, до себе і співрозмовника. Адже в ті часи у світі ще для багатьох всі з розвалин «одної шостої суші» - росіяни. А він до того ж підкреслив, що розуміє - я українець.
Потім ще декілька разів у тій чи іншій формі чув щось подібне і від англомовних, і від німецькомовних співрозмовників. (Чого гріха таїти, іноді наривався сам, щоб виплутатися, коли «клинило» на якійсь фразі). Можливо, це у них звичайний вияв ввічливості. Навіть штамп. Можливо. Але ж приємно!